— А гадаєш, що я їв? — сказав Михась.— Ми всі постили.
— Тьфу на ню! Сумуєте, як по мерці, а бігме на все те лиш би плюнути...
Михась не говорив нічого. Не хотів сказати "добре", але і не мав відваги сказати: "ні". Стефаньо скористав з цього і вибіг на двір та став кликати Юзя.
— Іди, перепроси тата і не будь дурним! — мовив Стефаньо, ведучи Юзя за руку:
— Тату простіть мені! вибачте дурне слово! — сказав Юзьо крізь сльози, беручи батька за коліна.
— Ой, сину, сину! коби ти знав, як тяжко ти зранив батьківське серце? Я би за тебе життя віддав... я ж це для твого добра роблю, що не позваляю тобі з нею женитися. Ти не знаєш, що то за люди... ти дивишся лиш на гарний писочок, а більше нічо тобі не в голові...
Юзьо не сказав нічого. Тепер не пора було переконувати батька о правах серця... Міхаліна встала і почала Юзя цілувати та голубити. Юзьо поцілував брата.
— Спасибіг тобі, брате, що поміг мені тата перепросити!
У хаті стало прояснюватися по цілодневній тучі. Посідали до вечері. Але не було уже того, що дав-нійше. Річ була зроблена лише до половини і ніхто не міг угадати, який буде кінець. Михась не знав, чи Юзьо відцурається своєї любови: Юзьо не знав, чи батько таки дасться ублагати і позволить, щоби він з Вандзею оженився... Михась рішився твердо стояти при своїм,
Юзьо не гадав ломити свого слова. Міхаліна і Стефа-ньо не знали, що з цього ще вийде.
У такій напруженій непевності оставали усі кілька днів. Кожньому було пильно дізнатися кінця, а ко-жньому здавалося, що ще не час розпочинати... А таки треба було кінчити, бо така пітьма усіх душила...
Міхаліна взяла Юзя на питання.
— Щож ти, Юзеньку, гадаєш робити?
— Не можу, мамо, себе перемогти. Вандзя мені в одно перед очима... без неї мені життя не буде...
Відтак Міхаліна спитала чоловіка.
— Якже ти, Михасю, гадаєш з цим Юзьовим же-ненням? Хлопець попросту розум тратить, аж почорнів...
Михась не відповів нічого. Жінка говорила дальше;
— Він страшно помарнів за той час... Як умре, то не треба нічого більше...
— Не бійся, не умре,— відповів Михась, а самий аж затрясся на це слово.
— Щож бідний хлопець тому винен, що залю-бився? Подумай собі Михасю, як ти був молодий... Оженився зі мною. Я також була з іншого гнізда, інакше вихована, а чи зле нам живеться? Дай Боже усім так!
— То зовсім що іншого... Ти була з чесного роду і на твойого батька не посмів словечка злого ніхто сказати.
— Але ти того не міг угадати, як наше життя буде, ніхто того не вгадає... А погадай собі, як би тобі було, коли б твоя родина була супротивилася цьому?
— То певно був би я не оженився! Скорше був би на сухій вербі повис, чим супротивився мамі...
— Тай він не супротивляється тобі, але гине таки на очах, так гризеться...
— Ну, щож я можу на це порадити? — уступав Михась очевидячки.
Михаліна припустила послідну атаку.
— Позволити і поблагословити! Слухай, Міхалє! Вона вийде з під впливу свойого батька... Я не перечу, що він злий чоловік, алеж вона буде під нашим оком і усьо гаразд буде. То ще молоде та дасться повести, як схочемо...
— Знаєш Міхаліно, як я свої діти люблю і саме для того не смію до цього рук приложити, щоби відтак не мати на сумлінню, що я був причиною нещасття своєї дитини... Але, коли уже до цього дійшло, то нехайже собі робить, що хоче... Я ані позволюю, ані не заборо-нюю...
— Та навіть не поблагословити дитини?
— Поблагословлю... але на весіллю не буду нізащо у світі, і навіть не просіть мене про це, бо вас проклену...
Такий призвіл не міг потішити Міхаліну, але не було тепер що робити. Добре і це, а може бути ліпше...
Міхаліна повідомила про це Юзя і він дуже утішився, що і ця перешкода усувається... Зараз таки прийшов до батька та став йому дякувати, цілуючи по руках і колінах.
— Бідна ти дитина! — сказав до нього батько — самий не знаєш, за що дякуєш... хіба за те, що позволяю тобі топитися. Згадаєш моє слово, що тобі із цього добра не буде... таке моє предчуття. Але, коли ти вже так дуже завернув собі голову, то щож я маю робити? Не позволю,— будеш на мене ціле життя нарікати, а так — то будеш теж свою долю проклинати, але уже не моя вина... Нехай тебе Бог держить у своїй опіці...
Розуміється, що така мова не могла потішити Юзя; це було навіть гірше чим відмова... але що було робити?
— А коли тато гадають, щоб весілля було? — запитав батька.
— Про те мене не питай! Я сказав, що не забороняю, але й не позволяю... Роби сам, як знаєш...
Юзьо повідомив зараз о. Юліяна, що батько призволив і що вже нема ніякої перепони.
— Коли так, то добре: нехай буде і весілля. Треба ладитись... А правда, що тобі богато помогло то, що ти власновільний?
Юзьо не відповів нічого. Йому будучий тесть ще гірше не подобався.
Визначили день на вінчання і стали голосити заповіді.
Пишневецький парох немало счудувався, почувши від Юзя, що жениться з Вандою Бичанського.
— А щож тато говорить?
— Тато розуміється позвал я ют ь.
Парох лише покрутив головою і трохи не сказав: "Шкода дитино твоєї долі!"
Наближався день шлюбу. Вандзя ладила виправу. О. Юліян отворив кишеню, щоби гордому шляхтичеві заімпонувати. Вандзя випросила у Юзя, що до шлюбу одягнеться по панськи в черевики і сурдут.
Михась виплатив синові всі гроші, що для нього лишила баронова. Від себе дав чотири коні, віз, плуг та дві корови.
— Решту — сказав — візьмеш по моїй смерти, бо я ще хочу сам трохи попанувати...
Юзьо замовив собі в місті панський одяг. Він ще не тратив надії, що тато дасться упросити на весілля. За тим побивалася Міхаліна. Михась мовчав упрямо, не відповідаючи ні слова.
Юзьо просив Стефаня за дружбу. Стефаньо запитав батька, що робити; находився між молотом а ковалом. Цей розумний хлопець видів, який Юзьо влюблений і як йому було би прикро, коли б він йому
І
І
к
відмовив. З другого боку вважав, що й батько мав рацію, був покривджений в своїм батьківськім праві. Він видів, що діється в батьківськім серці. Михась справді дуже помарнів. На лиці показалися морщини, а на голові і вусах сиве волосся.
— Прошу тата, що я маю робити? Юзьо просить мене за дружбу.
— Роби, як хочеш,— відказав отець.
— А тато таки не будуть на весіллю?