— А накрийся добре бурнусом! 1— кликала в слід за ним Міхаліна. Жаль їй було дитини.
— Знаєш, Міхаліно, чому я його післав? — мовив відтак Михась до жінки.— Тобі відай здається, що мені так дуже про такого робітника ходить... Отже по-перше тому, щоби хлопець освоївся з тим всім; по-друге, щоби пильнував, щоб не дармували; по-третє, аби беріг нашої праці. Тудою, знаєш, їдуть люди кожнього вівтірка до Рудок на ярмарок. Як би так мої люди стали продавати сіно по оберемкові, то піде ціла фіра...
— Та воно таке делікатне! — бідкалася Міхаліна. .
— То для того хай гартується... Тої делікатности під периною не позбудеться!
Тимчасом Юзьо їхав в поле. Вже смерклося, настав чудовий вечір. На чистім небі іскрилися зорі, а на землі рай. Усюди аж пахло від цвітів та скошеного сіна. Понад Дністром розлягалися тисячі голосів дикої пташні. Та хто не знає петрівчаної ночі? По що її описувати? А хіба чоловік годен описати ту красу нашої землиці в Петрівку?
широкий суконний плащ.
В таку погідну ніч годі бути сумним і Юзьо був веселий. їхали гостинцем повздовж пишневець-кої толоки. Минули вже міст на "Струзі" на бічній річці, минули цвинтар з дрімучими вербами. Тут від рана до ночі виспівують птахи; за те в ночі мертвецька тишина. Парубки познимали побожно шапки і стали хреститися. Старий наймит Сенько, що служив у Михася вже пятнацять літ, здіймив шапку і став шепотати молитву. Йому віддав Михась сина під опіку.
— Юзуню, здійми шапку і помолися коло того місця. Ось тут — говорив Сенько, показуючи би-чиною,— твого покійного діда Стефана жовніри вбили за громаду...
— Де? де? — спитав цікаво Юзьо.
— Ось тут, де біліється, наче рів... бачиш?
— Бачу.
І Юзьо здіймив і собі кашкет тай став молитися за душу діда, котрого не знав, а чував стільки про його смерть.
— А ти Сеню те памятаєш?
— О, дуже добре памятаю... Я тоді малим хлопцем був і отам на загородах за плотом стояв. Я все добре бачив... чув, як кричали, потому показався зразу дим, відтак вогонь, а накінець почув я ви-стріл...
— Ану, розкажи мені, як то було,— питав цікаво Юзьо, пригортаючись до старого Сенька або Семйона, бо то також був шляхтич.
Сеньо наложив собі люльку, викресав вогню, закурив і став оповідати, беручи від Юзя віжки, котрі передав йому, заки з люлькою зробив лад. Оповідав довго, подрібно.
Юзьо слухав цікаво. В його хлопячій уяві перебігали всі ті картини одна за одною, як в якій чудовій панорамі. Вже вїхали на міст "на Сиготі", а Сенько не скінчив оповідання. Переїхали жидівську толоку і їхали попід греблею дністрового каналу, Сеньо став відтак оповідати, як Юзів батько настав до двора за ржонцу. Юзьо слухав, а далі здрімався. Схилив свою біляву голову на плече Сенька і держався його ціпко за руку. Віз тарахкотів по сухій дорозі серед нічної тишини. За возом чвалали парубки, ведучи по парі коней.
— Тпр-р! гов! — закликав Сеньо спиняючи коні. Юзьо прокинувся і оглянувся. В нічній пітьмі бов-
дуріли високі верби понад каналом, а далі густий ліс верболози.
Поставали і другі.
— Ану хлопці! розложити вогонь... Тут о біду не тяжко...
— О яку біду? — питає Юзьо.
— Часом вовк трафиться... Тут, в тих кущах, там о! ніколи не переводяться.
Юзеві стало лячно і він задріжав усім тілом.
— Ти боїшся, Юзуню? Не бійся! Вони людий літом не чіпають, а лошата наші лишилися дома, то нема чого боятися.
Тимчасом другі парубки здіймили з воза кілька полін дерева, що привезли з дому і здіймили віхоть соломи і стали кресати вогонь. Посипались іскри з кресила, загорілась губка, котру парубок завинув у віхоть сіна, і став роздувати та вимахувати віхтем по воздусі. Віхоть палахнув ясним полумям. Приложили ще соломи і поклали дрова. Усе те виглядало серед темної ночі дуже гарно. Юзеві стало веселіще при горючій ватрі. За той час другі парубки попутали коней і пустили на скошену недавно траву, що росла таки в очах, і поприходили до вогню. Принесли з найблищої копиці сіна і стали стелити на нічліг.
— Слухайте хлопці! треба матись на осторозі.
Будете в ночі мінятися... Насамперед, ти Іване, до півночі, а ти, Федьку, відтак до рана... Кладись, Юзу-ню, спати!
Юзьо поклався в сіно так що усім тілом звернений був до багаття. На дворі трохи похолодніло. Стала насідати густа роса, а тут так любо, так тепленько, вогонь так гарно горить і порскає іскрами по зеленій траві. Мудрі коні не відходять далеко від вогню і хрупають травицю. З далека відзивається диркач, перепелиця, а деколи заскиглить серед ночі тужливо чайка в наддністрянських болотах. По дуплавих вербах перекликуються сичі.
Сеньо поклався зараз біля Юзя з другого боку.
— Тепер ти, Юзуню, безпечний. З одного боку вогонь, з другого я. Як прийде вовк, то насамперед з'їсть мене...
— А чи вовк направду на людий кидається? — спитав Юзьо, почуваючися вже безпечніще.
— Літом ні, бо має що їсти і ходить осібняком, але зимою, особливо коли вовки ходять тічнею, не дай Боже з ними стрінутися...
— А що вовк літом їсть?
— Що? Заяці, перепелиці та куропатви з гнізд вибирає, лошатко, як де трафиться, безрогу...
— А зимою?
— Зімою богато їх ходить... А ось тут не далеко звідсілля йшов шандар в зимі з Вибулова, то як його вовки напали, то на другий день знайшли люди лиш чоботи з відгризиними ногами...
— А гвер і шабля?
— Та вжеж, що гвера й шаблі вовк не з'їв.
— А шандарм не боронився?
— Та чому ні! боронився... одного застрілив, одного проколов багнетом, двох шаблею зарубав, а таки його перемогли.
Юзьо пригорнувся блище до Сеня.
— Ану розказуй ще дещо за вовків...
Другі парубки курили люльки лежачи в мягкім сіні.
— Про це би багато розказувати,— мовив Сеньо...— От раз їде один чоловік лісом, а тут надбігає тічня. Видить бідняка, що нікуди сховатися, і гадає, най буде Божа воля! що має бути, це мене не мине. А стояла фігура при дорозі. Він клякнув перед фігурою і молився до святого Николая. А святий Николай є пан над вовками... так йому вже Бог дав. Молиться той чоловік, молиться, обіцяв наняти акафист тай молиться. Ну і прийшли вовки... було їх десять, чи скільки, хто там знає? Насамперед прийшла вовчиця, обнюхала того чоловіка, обнюхала і пішла. Так зробив кожний вовк і пішли далі. Той чоловік оглядається, а вовки вже, ого! Славаж Тобі Господи тай тобі святий отче Николаю!.. Хоче вставати, а він цілком примерз до землі і ноги йому задубіли. А як прийшов до села, то пси такий галас підняли, що страх! Пес далеко вовка зачує. І на другий день той чоловік посивів, мов молоко, так налякався.