— Дякую вам сердечно, мої браття і приятелі за вашу поміч! — промовила баронова.— Ви мені дуже стали в пригоді. Знаєте, що хлопи завзялися і не хо-тять іти на роботу. Мені би все згинуло на ниві, як би не помогли. Але без вашої помочі я нічого не зроблю... цілком зубожію.. А за то відступаю вам, шляхті закуттянській на другий рік сіножать на охабі з сіном і остаю, тай даю вам угор, вже без жадної оранки.
— Віват, наша ласкава пані баронова!
Філіпко утираючи губи рукавом грубої сорочки, пригладжуючи свої довгі сиві вуса, каже:
— Зле би було, ясна пані, як би шляхта не запомагала такої пані добродзійки, гербової шляхтянки. Хлопство повстає тепер проти двора, а потому проти нас повстане... Абож то не різали вони шляхту? А так, як будемо держатися купи, нічо нам не зробить ніяка сила! Правда, страшні тепер часи настали, коли хлопа ржонд пускає так самопас, але ми не дамося. Дар ясної пані приймаємо з подякою і обробимо ясній пані усе до стебла. Правда, панове, братця, що обробимо.
— Правда! віват, пані баронова!
За той час і музика перестала грати і всі збилися в купу коло баронової, обступили її, мов пчоли матку. Бароновій стали сльози в очах, на вид тих босих гербовців, тих чесних душ, що почуваючи своє східство шляхотське, почуваються до солідарности. Прийшли їй на гадку різні, кріваві сцени з недавнього 46-ого року, про котрі читала й чула, і вважала себе тут цілком безпечною між тою меншою братією, котра би в пригоді заступила її сильною лавою...
— Дякую вам, панове браття, за вашу щирість! — сказала баронова зворушена.— Прошу вас, бавтеся, гуляйте... Я би сама з вами потанцювала, як би була молодшою...
—З таким молодим каваліром як я, то й тепер можна,— обзивається підохочений Філіпко.— А ну музика!
Музика заграла. Запищали скрипки, загудів бас, задзвонило решето. Філіпко поставив кашкет на бакер, підкрутив вуса і взяв баронову легенько за руки сво-
їми мозолистими руками, тай став коло неї притуп-цювати, нібито танцював.
Бувають такі хвилі, що чоловік робить таке, на що би, коли інде ніколи не зважився, а як би таки зважився, то зробить себе або смішним, або божевільним, а може і обурив би других. В таких хвилях чоловікові, мовляв, до лиця з тим, що робить, і всім воно подобається. Возьмім напримір якусь овацію. Люди стоять гуртом, піднімають шапки в гору і кричать аж деруться. А коли б так чоловік в інший час підніс шапку в гору і став кричати, взяли би його всі за божевільного. Або весілля: Люди танцюють, а колиб так хто в іншу пору прийшов до тої самої хати і став танцювати і приспівувати? В танці обнимаемо чужих жінок, дівчат. А зробім то коли іншим разом, то можемо дещо обірвати від чоловіків, або батьків... Така хвиля надає сама, не питаючись нікого, своє дозволения і всі з тим годяться.
Так було й тепер. Між шляхтою запанувало одушевления, охота. Вона уділилася і бароновій. Баронова не могла ані обидитись поступком того босого шляхтича, що коло неї притупцював держачи ЇЇ за руки, не могла і взяти свої руки з його рук. Вона усміхаючись почала поволі поступати в зад, ніби танцюючи. Більше від неї ніхто не вимагав, бож то пані дідичка на широких просторах, баронова, а з дому графиня, бож то старша поважна жінка. А танцював з нею не який молодик, котрий би її сином міг бути, але чоловік, котрому шістдесять літ, загально поважний з чесним прямим характером, відданий її приятель.
Шляхті було того досить. Вона вдоволилася тими кількома кроками пані під такт музики. Значить: баронова не цурається шляхти, хочби і босої. Шляхта закричала цілою груддю: віват, розступилася перед такою поважною парою на всі боки.
7 800-3
161
Філіпко, врадуваний, як би його хто на сто коней посадив, став бароновій дякувати за ту честь, яку йому зробила, і вицілував обі руки.
— Віват, наша ласкава добродзійка, ясна пані баронова!
— За вас своє життя кладу, ясна пані! — говорив Філіпко і аж йому сльози в очах показалися.
Вже добре смерклося, зимна роса спала на землю, як баронова, попращавшися з шляхтою вертала до двора. Шляхта відвела її з музикою аж під ґанок, закричала ще раз віват, кашкети піднеслися в гору і шляхта стала вертатися з музикою в Закуття.
— Славна пані! — говорила шляхта,— погостила і не цуралася з шляхтичем танцювати...
— Е, який то там танець був! — відозвався котрийсь.
— Захотів ти брацє! Така поважна матрона... Тут не проте ходить, але баронова показала, що нас має за браттів, а не за хлопіа.. Треба би що сили помагати...
І помагали що могли. Робота горіла в руках, що днини була гостина в дворі, хоч Філіпко зараз другого дня сам музику відправив.
— Погуляємо, як покінчимо, а тепер шкода ніг... Завтра знов робота, треба відпочати...
Жнива в пишневецькім дворі скінчилися ранше, як звичайно за часів панщини, скорше, як по сусідніх до-мініях.
Всюди між хлопами ходили глухі слухи, що втратять свободу, коли підуть на лан робити, і жаден не ступив би на панський лан ногою. До того ще накипіла в серцю кожного панщизняна кривда, витворювала у хлопів завзятість докучити панові. Хтось ще пустив поголоску, що як пани зійдуть на біду, то уряд забере панські лани і поділить їх між громадян. Сусідні пани були в розпуці. Все пропадало, гинуло, сипалося з колоса на пні, а нема робучих рук, хочби й за
великі гроші. Обіцювали вже по ЗО дутків і три рази горілки, та ніхто не лакомився. Далі пани кинулись до уряду о поміч. Спровадили до села військо на роботу, але не великий був з того хосен. По перше, що запізно надійшла така поміч, вже тоді, як пшениця і жито почорніло і до половини висипалося, по друге тому, що військо до такої роботи було не вправне, а апетит показувало вовчий, по третє тому, що війська було дуже мало, задля війни в Італії, куди військо постягали, полишаючи лише малі залоги, тож і не могли всім дворам війська настарчити. Дехто спроваджував кримінальників, але і з тими було більше клопоту, чим пожитку, бо кожний беручи арештантів підписував реверс, що всіх назад доставить по роботі. Бароновій сусіди завидували, бо не в кожнім селі була шляхта, а хоч і була то між шляхтою, а двором не було тих сердечних відносин, що в Пишнівцях.