Яричовський прикликав кількох парубків до себе.
— Що ти, небоже, фиркаєшся? Таж ти ще року не добув.
— На що мені року добувати, коли тепер вже свобода і панщину дарував цісар...
— Або ти, сякий-такий сину, за панщину в дворі був? Або то в тебе був панщизняний грунт? Ти був слуга і за те тобі пані платила, годувала тебе. Зараз мені йти до двора служити!
— Не піду...
— Ні?... Максиме! — кликнув Яричовський на гайдука,— дати тому ледареві пятнадцять буків!
— А то можна бити? Цісарський патент зніс панщину...
— Зараз будеш мати патент... Бери його! Гайдуки вхопили хлопа, положили на лавку і вчистили пятнадцять буків.
— А що? будеш служити?
— Буду...
— А видиш! на що було тих всіх гримасів?... А ви другі будете служити?
— Будемо...
— Марш! а памятай один з другим, що як би тобі прийшла ще коли охота брикати, то двадцять і пять тебе не мине...
Парубки вклонились низенько пану сендзьому, поцілували в руку, подякували і пішли до двора. Та пригода пішла до селу блискавкою.
— Ось воно що! то дарували панщину, а до служби силують? та як воно? Може то знов яка панська штука, аби нас в ярмо заманити?
— Треба пильно берегтись, щоби в сильце не попасти...
— Та куда нашому братові встерегтись?
— Куди? Мені так здається: як підемо на панський лан робити, то знов завернуть панщину... Мені навіть так в Самборі на ярмарку говорив один посторонний старий чоловік.
— От воно що! видите? А щож би на те цісар сказав?
— Та що цісар? Він нас викупив з ярма на волю, значить: не будемо панщини робити, признав нам землю... Але як би ми таки на лані робили, то цісар так скаже своїм міністрам: Най їм, каже, чорт! Не хотять бути вільними людьми, то нехай орють знов як воли!
— От видите, до чого воно йде! Видите, панове громадо!...
— Я би теж так зробив, певно... Не хотіли жиди їсти манни, най їдять цибулю... А для нас з того велика наука: не йди на лан, щоб тобі дукатами платили, та медом мастили!...
— Ого! не підемо, най нас Бог боронить! Злако-мишся на дутка', тай потому покутуй...
— Наші діти та внуки би нас прокляли...
Так урадила громада і кріпко того держалася.
Поки що двір обходився своєю службою, котра ніби то дослугувала року. Але прийшли жнива. Робучих рук треба багато. Машин до такого ніхто ще не знав. Роби, що хочеш!
Михась вислав по селу польових, гуменних, наставників кликати людий на роботу. Обіцяли платити по пятнадцять дутків і три рази горілки. На ті часи плата була велика. Та хлопи, почувши про що ходить, позамикалися по хатах і ніхто й носа не показав на вулицю, поки двірські висланці не забралися. Вони боялися навіть двірського духу, щоби їх не очарував, не заманив на таку загибіль. Розуміється, що другої днини і пес не прийшов до двора на роботу.
Що робити? Далі з колоса стане сипатись, жниво аж проситься, а тут нема нікого! Баронова ходить, мов на грані. Прикликала Яричовського, щоби що порадив, але він йно руками розвів:
— Не можу їх ясна пані до такого всилувати... не маю на те права...
Михась був страх лютий! Годі так стояти з зало-женими руками, таж само не зробиться... Нараз Михась ударився по чолі рукою і закликав радісно: маю! Казав осідлати коня і поїхав в Закуття. Пішов до Філіпка Городиського, до префекта, а вони стали скликати шляхту на майдан серед села.
— Панове братця!—промовив Михась до шляхти — я приходжу до вас в великій пригоді, просити о порятунок. Знаєте, що панщини вже нема, а хлопство
фіш тодішній, около 10 грошів.
збунтувалося і не хоче нізащо піти до жнива. Наша ласкава дідичка вже по пятнадцять дутків обіцяє, а ніхто не хоче послухати. Коли так далі піде, то вся праця пропаде, змарнується. В тій пригоді я до вас, панове шляхта, як до своїх братів йду: поможіть, бо шкода дарів Божих марнувати! Воно певно, не годиться, аби шляхта гербова йшла на панський лан робити, але щож порадиш? Я би вас не смів манити за заплатою, бо я сам шляхтич і себе би я тим споганив, але, панове, так, за ласку, за добре слово, за по-частунок... Ясна пані дідичка до смерти вам того не забуде!
Шляхта слухала уважно, покручуючи недовірчиво головами, бо як же шляхті найматися та йти робити там, де недавно робило хлопство?
Обізвався Філіпко:
— Ось воно що, мої панове: "Чи встидно би було шляхтичеві на приклад тягнути когось з болота, як би загряз і топився. Мені здається, що ні, бо то добрий учинок, хоч шляхтич не є на те, щоби своїми плечима чужий віз двигати... А так само тепер з бароновою. Вона топиться і гріх би був її лишати. А годі нам також забути, що юна для нас зробила. Памя-тайте, як нас угощувала, коли пан Міхал женився? Не сиділа з нами за панє брацє при столі, як звичайна шляхтянка? Не дає нам що року випасати свої угори? Отож коли вона нас не соромилася, то й нам нема чого соромитися, помочи їй в біді... Як ви кажете?
— Та воно правда, але бо й своя робота надходить...
— Надходить, ну надходить, а у баронової вже надійшла і заки наша надійде, все спрячемо. Ми сіяли пізніще, то й не доспіє так борзо...
— Згода! підемо!
— Панє Міхалє! — каже відтак Філіпко — кланяйся ясній пані від шляхти і від старого Філіпка Горо-
чвалав до двора.
— Ясна пані! — каже Михась входячи задиханий до покою баронової,— ми виграли справу, не пропадемо... На завтра маю сто женців.
— Звідкіля? — питає баронова, рада, що Михасеві так повелося.
— З Закуття.
— А по чому?
— За добре слово, і за почастунок.
Баронова не хотіла вірити в те, що почула, стояла зачудована серед покою.
— Нема що чудуватись, ясна пані! Шляхта за гроші не пішла би робити, тай певно не пішла би нізащо до кого другого, але ясну паню вони дуже люблять і не можуть того забути, як ясна пані сиділа з ними на моїм весіллі при однім столі.
— Зух з тебе, панє Міхалє! Дуже тішуся... Але треба про почастунок поговорити, як воно?
— Це дрібниця. На полуднє вислати їм бочку кислого молока і хліба та цибулі зеленої, а на вечерю приладити молочної каші, вареників, можна і вепрови-ни, розуміється і горілка мусить бути...
— А скільки ж би того всего?
— На сто людий з чубком, бо шляхта має апе-
тит.
— Зараз кажу пекти хліб і все приладжу. Але більше нічого не треба? може ще що?