— Най жиє шляхетне уроджена панна Бурачин-ська, панна молода! віват! — заревіла шляхта, аж одна свічка згасла.
— — Тож ви, панове браця, мої кохані і шановні фаміліянти, не противитесь тому, щоби панна Бурачинська ввійшла до нашого роду, була моєю мал-жонкою?
— Віват паньство молоді! най жиють! віват!
— Запрошую всіх на весілля.
Розохочена шляхта ревіла, віват, аж вікна дзвеніли. А кожне віват нищило ряд склянок вина, що тонуло у шлунках шляхти. Михась був дуже радий і доливав, що міг. Хотів, аби кожне попамятало його заручини.
Серед гамору, суперечок і окликів пила шляхта, мов смоки. Така оказія не зараз трафиться...
— Шельма той Міхал! родився в чіпці, бігме в чіпці! — говорив один шляхтич свому сусідові.— Кажу вам, панє брацє, що в чіпці. А хто би мені сказав, що ні, то я з ним не так поговорю! — і луснув кулаком об стіл, що аж склянки задзвонили.
— Агов, панє брацє! склянок нам ще треба... не товчіть!
— Що то треба? Або я ка-а-жу, що не треба? Хто каже, що не треба, то мій воріг, а хто каже, що треба, то мій брат... Бігме... я кажу, що наш пан Міхал, брат наш коханий, родився в чіпці... Панє Міхалє, панє брацє, дай писка!., бігме в чіпці! — і шляхтич конечно хотів переступити лавку, на котрій сидів, та другі єму не дали.
По вині дали мід. Шляхта не пропустила ні одної черги. Настав галас, мов на ярмарці. Декотрі стали вже сваритися, нагадуючи собі Бог зна колишні причини. Але Михась зараз прибігав і лагодив закукурічених шляхтичів і змушував їх запити згоду. Так помирені стали зараз цілуватися сердечно, а дехто мягкого серця і прослезився.
— Я вам кажу, панє Пєтше,— говорив крізь сльози старий сивовусий Філіпко до свого сусіда,— я та-
кий круглий сирота, такий одинокий, як отой мій палець, о! — і поставив свій один палець проти носа свого сусіда,— як билинка в полі... кажу вам! Нема у мене ні тата ні мами... Я сирота — і заридав наче б тільки що вчера похоронив батька й матір.
В другім кінці стали співати улюблену шляхот-ську пісню:
Дай же Боже в добрий час, Як у людей так у нас, І в щасливу годину Розвеселім родину! Ой ну-ну, ну-ну-ну! Розвеселім родину!
Шляхта славно ричала один голосніще від другого, а ну-нуканню не було кінця, з гуртового співу виходили всілякі комічні мутації.
Один шляхтич, вимахуючи руками, співав сам про себе:
Ви малії гопаки Витинайте пендраки! Возьміть маму в середину — Розвеселіть родину! Ой ну-ну, ну-ну-ну! Розвеселіть родину!
Войцєх з Михасем наливали безнастанно. Шляхті й не в голові було йти до дому. Кожний говорив за себе, не розуміючи сам, що говорив, і не турбуючись, до кого говорить.
Вже було геть по півночі, вже кури піяли, а шляхта кричала, співала, веселилась і пила на перегони. Далі дехто знеміг і вивернувся горілиць з лави, де сидів. Другі пішли чергою за ним. Дехто зміг вийти в чотири боки на двір і тут зараз запоров носом в мягень-кий сніг, кричучи з усеї сили: Рятуй брацє! Жінки по-
6 "О0"-5 129
виходили зазделегідь до пекарні, та до алькира і тут кожна лягла, де попало. Кілька їх повилазило на піч, решта поклалися в алькирі на долівці, де тета казала наносити соломи.
Набогато було таких характерників, що вицідивши останки меду пішли до дому, держачись цупко попід руки один одного.
В ізбі захропіло, наче сотка чумацьких нема-щених возів. Хропіли на різні тони в ріжних ска-лях. Хропіли, харчали, свистіли, ірзали, бурмотіли, кричали: віват, кріз сон. Михась з Войцєхом поотви-рали вікна і двері, щоб часом люди не подушилися від такого задуху, і повтягали до хати тих удаль-ців, що позасипляли в снігу.
Відправляючи Войцєха до двора, Михась всунув йому в руку пять сороківців, а сам поклався вже над раном.
На другий день вже перед самим обідом стали гості будитися. Кожний протер очі, вийшов на двір і став кріпко терти голову снігом. Тим і витвери-зився. Приходив у хату, пив чарку горілки, закусив вареником і попращавшися сердечно з Михасем, йшов до дому.
— А то ти, гостина раз! — говорив сусід сусідові — такої я не запамятав...
— І голова не болить,— говорив другий.
— Добрі трунки має баронова!
— Добра пані...
— І Михась... шляхтич, брат, якого пошукати!
XII.
Таким чином Михась усунув послідну перешкоду майбутнього щастя. Коли розповів бароновій про угощення шляхти у себе, вона похвалила його за це.
Урадила зробити весілля зараз по Великодні.
За той час баронова ладила для Міхалінки придане. Сама їздила до Самбора, купувала полотно і всілякі матерії на убори. До двора спровадила кравців, швачок, і над всім наглядала, всему давала лад. Баронова не любила збувати чим будь тих, котрими опікувалася. Тож і тепер росли цілі копиці сорочок тоненьких кафтаників, спідниць, куцабайок, спенцериків... Молодиць з села зганяли до двора дерти піря, котрим набивали подушки, мов гори в тоненьких насипках. Заздалегідь ладились до весілля. Годували гуси, кури, качки, індики і два великі вепрі. Усе весілля хотіла баронова обійти своїм коштом.
Михась за той час був дуже щасливий, як кожний залюблений перед весіллям. Він розумів, що бароновій обовязаний до вдячности і ту вдячність показував усюди, на кожному кроці. Від рана до ночі не виходив з двора, заглядав у кожний кутик і наглядав усего. Господарська робота йшла як на шнурочку. Правда, від підданих Михась не вимагав нічого більше, як тільки хто був обовязаний, але за те тим людям, що приходили на панщину, не попустив, не дарував одної години продармувати. Хлопам навкучилась така робота. Іще ж коли у себе була робота в полі, кожне було раде, що відробивши свою повинність має спокій. Але тепер — то волів би кожний два дні повільніше робити, підпираючи бороду ціпом і спочиваючи, як робити цілий день без упину, аж кости тріщали. Але з Михасем трудна була справа. Він з'являвся тоді, коли його найменче можна було сподіватися.
У вільних хвилях Михась забігав до Міхалінки. То були найкращі хвилі його життя. Бодай би поглянути, то зараз лекше серцю стане, хоч відтак трудно розставатися... І Міхалінка визирала тої хвилі, коли Михась мав зайти до покоїв. Обоє помарніли з такого нетерпеливого вижидання,— обоє числили місяці, тиждні, дні.