Обоє жінок за столом засміялись.
— Мелл — це місце, де всі катаються на ковзанах, у Нью-Йорку, — пояснила Сандра дуже дружньо місіс Снелл. — Діти й усі інші.
— Ясно, — сказала місіс Снелл.
— Йому було тільки три. Це сталось минулого року, — сказала Бу-Бу і дістала пачку сигарет та коробку сірників з бокової кишені джинсів. Вона закурила сигарету, а дві жінки сміливо розглядали її. — Таке хвилювання. Ми мало не всю поліцію підняли на ноги, аби знайти його.
— І знайшли його? — запитала місіс Снелл.
— Звичайно, його знайшли! — сказала Сандра з презирством. — А ви що думаєте? Знайшли його вночі, чверть на дванадцяту, у середині… Боже, лютого, здається. Жодної дитини у парку. Тільки злодії, можливо, та набір блукаючих дегенератів. Він сидів на підлозі оркестрової сцени і катав камінчик назад-уперед у щілині. Змерз мало не до смерті, і виглядав…
— Оце так! — сказала місіс Снелл. — І чому він зробив це? Я маю на увазі, чому він бігає з дому?
Бу-Бу випустила самотнє, криве кільце диму прямо на скляну шибку.
— Якась дитина у парку того дня образила його: "Ти смердючка мала". Ось чому, як ми думаємо, він зробив це. Не знаю, місіс Снелл. Все це понад моє розуміння.
— І давно він так робить? — запитала місіс Снелл. — Я маю на увазі, давно він так робить?
— Так, коли йому було два з половиною, — почала Бу-Бу детально розповідати, — він знайшов схованку під раковиною у підвалі нашого будинку. У пральні. Наомі, його подружка, сказала, що у неї в термосі сидить черв'як. У всякому разі, це все, що нам вдалось витягти з нього. — Бу-Бу зітхнула і відійшла від вікна, її сигарета була майже спалена. Вона зробила крок до дверей. — Спробую ще раз, — промовила вона на прощання.
Вони засміялись.
— Мілдред, — звернулась Сандра, усе ще сміючись, до місіс Снелл, — ти пропустиш свій автобус, якщо не вийдеш зараз.
Бу-Бу зачинила за собою двері з металевою сіткою.
Вона стояла на невеликому схилі газону перед будинком. Низьке сліпуче вечірнє сонце світило їй у спину. За дві сотні ярдів від неї її син Лайонел сидів на кормі батькового бота. Прив'язаний, зі спущеними вітрилами, бот погойдувався під рівним кутом до причалу, у самому його кінці. За п'ятдесят футів від нього плавала догори дном загублена чи забута водяна лижа, але на озері не було жодного човна. Тільки вдалині пасажирський катер прямував до Вітрильної бухти. Для Бу-Бу було на диво важко розгледіти Лайонела у полі зору. Сонце, хоч і не гріло особливо, проте світило так яскраво, що всі віддалені речі — хлопчик, човен — здавались майже такими ж пливкими й розмитими, як палиця у воді. За хвилину Бу-Бу перестала вглядатися. Вона по-солдатському зім'яла свою сигарету і рушила до причалу.
Був жовтень, і дошки причалу вже не пашіли теплом в обличчя. Вона йшла і насвистувала крізь зуби "Малюка з Кентуккі".[4] Коли вона досягла кінця причалу, присіла біля правого краю і її коліна хруснули. Вона подивилась униз на Лайонела. Його можна було дістати веслом. Він на неї не подивився.
— Агов! — гукнула Бу-Бу. — Друзяко! Пірате! Морський вовче! Я вже тут!
Лайонел все ще не підіймав погляду, але вирішив продемонструвати, який він вправний моряк. Він перекинув незакріплений румпель праворуч, а потім знову притис його до боку. Очей він від палуби не підіймав.
— Це я, — сказала Бу-Бу. — Віце-адмірал Танненбаум. Уроджена Ґласс. Прибула перевірити стермафори.
Цього разу відповідь була.
— Ти не адмірал. Ти жінка, — сказав Лайонел. Його речення, як правило, переривались, бо йому не вистачало дихання. Через це слова, які він хотів підкреслити, звучали не голосніше, як потрібно, а тихіше. Бу-Бу не лише вслухалась у його слова, вона, здавалось, бачила їх.
— Хто тобі таке сказав? Хто сказав тобі, що я не адмірал?
Лайонел відповів, але нерозбірливо.
— Хто? — перепитала Бу-Бу.
— Тато.
Бу-Бу все ще сиділа навпочіпки, вона простягла руку між розставленими колінами і трималась за дошки причалу, щоб не втратити рівновагу.
— Твій тато хороший хлопець, — сказала вона, — та він, мабуть, найбільш сухопутна особа на світі. Це таки правда, коли я в порту, я — жінка. Це правда. Але моє справжнє покликання завжди було, є і буде…
— Ти не адмірал, — сказав Лайонел.
— Перепрошую?
— Ти не адмірал. Ти все одно жінка.
Запанувала коротка тиша. Тим часом Лайонел став змінювати курс свого судна — знову — схопив румпель обома руками. На ньому були шорти кольору хакі та чиста біла футболка з зображенням Джерома Страуса,[5] що грав на віолончелі. Він засмаг, і його волосся, що було такого ж кольору і вигляду, як у матері, трохи вицвіло вгорі.
— Багато людей думають, що я не адмірал, — сказала Бу-Бу, розглядаючи його. — Це тому, що я не оголошую це всім підряд. — Утримуючи рівновагу, вона дістала сигарету та сірники з бокової кишені джинсів. — Я майже ніколи не обговорюю свій чин з людьми. Особливо з хлопчиками, що навіть не дивляться на мене. За таке і вигнати з флоту можуть. — Не запалюючи сигарету, вона несподівано підвелась на рівні. Стояла, незвично випроставшись, зімкнула великий та вказівний палець правої руки, піднесла цей овал до уст та прогуділа щось схоже на сигнал. Лайонел відразу підвів голову. Мабуть, він здогадувався, що сигнал не справжній, але виглядав враженим, навіть роззявив рота. Три рази без упину Бу-Бу прогуділа сигнал — щось середнє між сигналами "Рання зоря" та "Вечірня зоря". Потім церемонно віддала честь протилежному берегу. Коли вона знову присіла на край причалу, то зробила це з глибоким сумом, немов вона була глибоко зворушена цим знаком морської традиції, що закрита для загалу та маленьких хлопчиків. Якийсь час вона пильно вдивлялась у вузький обрій озера, доки, нарешті, згадала, що вона не зовсім сама. Вона поважно поглянула униз на Лайонела, рот якого був досі відкритий.
— Це був таємний сигнал, який дозволяється чути лише адміралам. — Вона запалила сигарету та задмухнула сірник театрально тонким та довгим струменем диму. — Якщо хто-небудь дізнається, що я дозволила тобі почути сигнал… — Вона похитала головою. Потім знову перевела погляд на обрій.
— Повтори.
— Неможливо.
— Чому?