У чиїх руках був ніж

Сторінка 5 з 37

Ерік Амдруп

Брантове перо готове було кожної миті опуститися на папір і робити на ньому таємничі позначки, які тільки сам Брант умів відчитати.

— Ми ж щодня разом працювали,— відповів Поульсен.— Вона дуже хотіла отримати те місце. Мала засідати комісія... так, якраз, сьогодні.

Поульсен глянув на годинника і безнадійно здвигнув плечима.

— Хіба був сумнів, що вона його отримає? — запитав Тюге.— Вона ж була першою кандидаткою, правда?.. Це ж само собою зрозуміло.

Тепер, коли Поульсенові не треба було говорити про себе, він здавався не таким скутим, навіть голос у нього став трохи гучніший.

— На те місце були ще претендентки. Елла була з них найкваліфікованіша, але не кінчала курсів старших медсестер, а ті всі кінчали. Крім того, попередня старша сестра не хотіла її рекомендувати. Елла була в керівництві профспілки і не завжди з усім погоджувалась. Багато було таких, що не любили її. Вона хотіла поговорити зі мною, чи можна їй було сподіватись на те місце, і попросити, щоб я замовив за неї слово.

Сонце, що підіймалося за вікном, почало сліпити Поульсенові очі. Майдан ожив, там тепер гули машини й чути було людський гомін. Брант затягнув на вікнах завіси і знов налив кави.

— Ви мали намір підтримати її? — запитав Тюге.

— У мене й досі не скінчився іспитовий термін, я ще не попрацював тут двох років. Тому невідомо, чи моя думка багато важила б. Я вирішив підтримати її, наскільки вистачить моїх доказів, але здатися, коли більшість буде проти.

Він похилив голову, щелепа в нього знов затремтіла. Тюге і Брант перезирнулися. Поульсен здавався втомленим до краю, треба було його відпустити.

— Ви сказали, що дехто не любив її,— мовив Тюге.— В неї були вороги? Хтось такий, що справді мав зло на неї?

Поульсен похитав головою.

— Цього я не знаю.

— А вам вона подобалася? — Брант розрізав сигару й пильно глянув на підозрюваного.

— Вона була старанна,— поволі відповів той,— і мала дуже веселу вдачу. Так, мені вона подобалася.— Він кивнув головою на підтвердження своїх слів. [140]

— Вона була вашою коханкою?

Тон у Бранта був неприємний. Поульсена аж пересмикнуло.

— Ні, ні,— пошепки заперечив він,— про таке и мови не було.

Він знову притулив руку до щелепи. Вигляд у нього був змучений і нещасний.

— Для вас це були важкі дні,— лагідно сказав Тюге. Поульсен вдячно глянув на нього.

— Страхітливі. До того ж я був уже й перед тим дуже перевтомлений. Мої молоді співробітники отримали нову трудову угоду. Ви напевне читали про це в газетах. Вони зовсім молоді, прийшли сюди зразу після екзаменів і тепер мають таку волю, що їх не можна ані навчити чогось, ані примусити хоча б виконувати свої обов'язки. Я працював майже цілими добами.

Тюге підвівся. Розмова була закінчена. Поульсен нерішуче постояв, поки по нього прийшли, глянув по черзі на слідчих, несміливо ступив крок до них, зупинився, тоді повернувсь і залишив кабінет, ледь похиливши голову й зіщулившись.

— Ганчірка,— пирхнув Брант.— Нервовий тип, уявляю собі, що він може накоїти, коли опиниться в скруті. Бог його знає, як він дає собі раду на роботі.

Тюге задумливо дивився на двері, що зачинились за Поульсен ом.

— Слухняний виконавець, але ніяких тобі засад, страхується з усіх боків,— бурчав далі Брант.— Хоче підтримати дівчину, але відступиться, коли хтось буде іншої думки. І на що це схоже — зустрічатися з однією з претенденток до засідання комісії, коли він сам член комісії. Не пішов би я до нього лікуватися, якби захворів.

Тюге під час розмови з Поульсеном крутив ґудзика на піджаку, аж поки відкрутив його. Тепер він підняв ґудзика й сховав до кишені.

— Яка твоя думка, Нільсе?

— Не знаю. Може, й справді було так, як він каже, але якого біса він так безглуздо повівся? Треба нам зібрати про нього більше відомостей... і про ту Еллу теж.

Тюге потер підборіддя й кивнув головою.

— З тією платівкою вийшло трохи дивно. Вона крутилася, коли він зайшов, дограла до кінця, і він вимкнув програвач. Кращого й не вигадаєш. Якщо то був не Поульсен, то, певне, хтось перед самим ним. Але може також бути, що він спритніший, ніж нам здається. Я не знаю. І ти також не знаєш. [141]

2

Ельмо Поульсен сів на лежак, коли за ним замкнули двері. Спартанське, але цілком пристойне приміщення, якби тільки не така висока стеля й не таке маленьке заґратоване віконце. Був там ще столик з прикріпленим до нього стільцем — як давні шкільні парти. В нових в'язницях, звичайно, затишніше, але в Алькюбіні багато що застаріло. Лежак можна було навіть самому опустити. Він скинув піджак, дбайливо повісив його на спинку стільця, розв'язав краватку — йому дозволили залишити її,— розстібнув сорочку біля шиї і ліг на лежак, заклавши за голову руки. Вони, безперечно, тямущі люди, особливо старший. Хотіли від нього правди... правди?

Поульсен заплющив очі. Одна повіка тремтіла, не перестала тремтіти навіть тоді, як він міцно потер її.

Він завжди йшов до лікарні пішки й позавчора перед самою восьмою зустрів Еллу. Вона мала нічну зміну й саме йшла по свій велосипед. Щелепа в нього знов почала тремтіти, як завжди, коли він хвилювався. Раніше, замолоду, йому було ще гірше, особливо, як він мав складати екзамен. Раз навіть дійшло до того, що він не міг вимовити жодного слова. Екзаменатори чекали, поки він спроможеться щось сказати, й відвертали очі, так їм тяжко було дивитися на нього.

— Привіт! — усміхнулася Елла й підморгнула йому.— Що сказав Могенсен?

Він привітався незграбно, дивлячись кудись убік.

— Я спізнююся, скоро восьма. Мушу бігти, щоб устигнути на нараду.

Він хотів іти, але вона зупинила його, притримавши за пасок куртки.

— Устигнеш, вони любенько почекають на шефа, скажеш ні, Ельмо? Ти ж не пошлеш мене під три чорти, правда? На тебе можна покластися?

Він стояв ні в сих ні в тих і відвертав очі, щоб не дивитися на Еллу.

— Це ж не я вирішую,— мовив нарешті він. Мовив так або приблизно так.

— Мовчи вже! Світ не бачив таких ганчірок, як ти. Нащо прикидатися?

Ситуація ставала неприємна. їх могли побачити з вікон хірургічного відділення. Там завжди хтось стояв і визирав надвір. [142]

— Не зараз, Елло, потім.

Завжди всі хотіли, щоб він щось робив для них! _ Заскоч до мене о шостій, обіцяєш, Ельмо? Він пообіцяв, щоб вона дала йому спокій, відчепилася від нього. Завжди так було.