Тюге витяг зі спідньої кишені вирізку з газети й подав Карлові Якобсену. Той перечитав її і поклав на стіл.
— Це те, що я завжди казав. Кожен журналіст, коли він пише, не вкладає в свої слова якогось прихованого змісту. А ти вкладаєш! Це можна назвати ницістю, хай йому біс.
Чарка в його руці ледь тремтіла, коли він підносив її до уст. Він випив її, налив знов і закадив люлькою.
— Ну, мене ніхто не звинуватить у дріб'язковості, я прощаю тобі.
Тюге глянув на годинника. Часу було багато.
— Коли ти писав своє перше повідомлення про вбивство, ти не міг знати, що Поульсен забрав зі столу одне накриття, яке Елла Гансен приготувала для нього. Ти писав, що стіл накрито на двох. Подвійна помилка, Карле Якобсене. Ти ж не міг знати, що скаже Поульсен! У крайньому разі, якби хтось із поліції пробалакався, ти б довідався, що на столі було одне накриття. Отже, ти неодмінно мав побувати там перед Поульсеном.
Карл Якобсен зупинив його рукою.
— Все зрозумів. Я не такий тупак.
Платівка дограла до кінця. Він пустив її знов. Тоді обвів поглядом кімнату.
— Тут досить затишно, правда? Я мешкаю тут десять років. Спочатку Елла часто приходила сюди. Вона добре влаштувалася в Алькюбіні. Спершу ми почали сваритися через мене. Нам було добре. Я певен, що й вона так вважала. Але я надто багато базікав. Більшість людей втомлювала моя балаканина. Та й до чарки я прикладався, ніде [231] правди діти. Мені майже все в містечку здавалося пекельно нудним. От я й шукав розради в чарці. Елла не могла погодитися з цим, їй здавалося, що я ні на що не здатний. Інша річ Могенсен. На видноті, активний, показний. А тоді ще й, прости господи, накинулась на Поульсена. Важко було навіть бачити його. Нудний бевзь! Він витримав екзамен, а я провалився. У студентські роки він відбив у мене дівчину. А тоді з'явився тут, і Елла, звичайно, розтанула. Аякже, такий безпорадний! Того дня... я хотів зайти тільки на хвилину. Треба було спершу подзвонити. В нас була сувора домовленість про це, та коли людина трохи під мухою... Елла нарізала м'ясо для Поульсена. Все було так, як ти описав. А з тією платівкою я дурне зробив. Мені здалося, що треба справити панахиду по ній. Це була в неї єдина справжня музика. Я сам їй дав ту платівку. Властиво, я так ніколи й не міг визначити до пуття, чи то симфонія, чи просто взірець романтичної, салонної музики. Але щось у ній мені подобалось. Тюге мовчки кивнув головою.
— Тобі треба тут щось зробити ще, поки ми підемо, Кар-ле Якобсене?
Він підвівся, приклав пляшку до губ й майже все випив з неї. Тоді з розмаху поставив її на стіл і оглянув кімнату.
— Ні, мені завжди доводилося усе робити самому. А тепер, після мене, хай тут порядкують інші.
Вони спустилися сходами на вулицю. Карл Якобсен ледь спирався на руку Тюге. Посеред майдану він став і озирнувся навколо.
— Небезпечне діло та писанина. Пробуєш спотворити факти як тільки можеш, подаєш їх кращими або гіршими чи навіть робиш із гарного погане й навпаки. Але таки трохи проскакує правди про тебе самого. І часом знаходиться хтось, що бачить її. Рідко. Більшість бездумно вірить написаному. Та деколи знаходиться такий проноза, як оце ти, і чогось там дошукується. Тоді каєшся: нащо було писати.
Поульсен підвівся з лежака, коли вони зайшли. Він уже звик до в'язничних порядків. Гольм скоса поглядав на Тюге, поки той виголошував свій монолог. Поульсен спокійно вислухав їх і почав збирати речі. Гольм повіз його додому. Машина поминала вулицю за вулицею.
Містечко за цей час не змінилося. Вони перемовились кількома ввічливими словами, поки доїхали до його вулиці. Он видно його будинок.
— Я б хотів тут висісти,— сказав Ельмо. [232]
Гольм зупинився.
— Мені прикро, докторе Поульсен... дуже прикро, але ми були змушені... В кожному разі нам звідти прислали добрих фахівців!
Ельмо кивнув головою й потис начальникові поліції руку. Він постояв, дивлячись услід машині, поки вона завернула за ріг. Повітря стало лагідне, навіть з його запаху можна було вчути, що нарешті наближається весна. Він поклав течку біля живоплоту. Скільки відтоді минуло часу? Більше як дві доби. Може, вони відрахують їх від його відпустки? Він пирхнув. Та враз щелепа в нього почала тремтіти. Краще, коли він трохи заспокоїться, перше ніж зайде до будинку. Треба було подзвонити Доріт. Так, мабуть, годилося б. Він прудко пішов польовою доріжкою. Ось міст, а внизу колія. Вона губилася вдалині, там, де зникали й поїзди. Було тихо, але світилося зелене світло. Він не взяв із собою пальта, коли його відвозили до в'язниці, й починав мерзнути. Він трохи походив, поки почув далекий гуркіт поїзда. Скоро він буде тут. Якби поїхати ним геть, кудись інде, в таке місце, де буде спокійно. А ось і поїзд. Ельмо Поульсен не завагався ні на секунду. Він переліз через поруччя, закинувши одну довгу ногу, тоді другу, і вперся п'ятами в нього, готовий відштовхнутись руками. Над'їхав поїзд. Пора...
Тюге з Брантом замовили на вокзал таксі. Вони їхали тією самою дорогою, якою їх віз Карл Якобсен,— навколо центру, кварталом вілл і через шляхопровід під залізничною колією. Брант викинув недопалок сигари й розрахувався з таксистом. Вони купили два квитки першого класу у вагон для курців, до столиці. І подалися на перон. Скоро мав прибути поїзд, що відходив о 17.30. Вони поставили перед собою валізки. Брант закурив нову сигару, а Тюге знайшов у кишені піджака забутий солодцевий корінець. Приємно буде опинитися вдома. З-за будинку пошти вигулькнув якийсь чоловік у спортивному костюмі й попростував до них. Могенсен! Брант узяв обидві валізки й рушив У другий кінець перону. Нехай старий без свідків скаже ті дурниці, які, мабуть, необхідно буде сказати.
— Я вважав, що повинен попрощатися,— сказав Могенсен, відсапуючись.— Тому й вибрав такий маршрут. Так, мабуть, я мусив би... я не знайшов нікого, хто б підтвердив моє алібі. Я вам дуже вдячний! — Він випростався, до нього знов повернулася впевненість.— Від імені всіх щиро вам дякую, [233] що ви так швидко й успішно з'ясували для нас цю справу.
Тюге кивнув головою й криво всміхнувся.
— Наша праця буває не вельми приємна. Ми провели слідство без перешкод, успішно, але це не тішить мене. Сподіваюся, ви скоро знайдете заміну.