Брант знав, що треба почекати, поки старий трохи наїсться.
— Той Карл Якобсен не має ні честі, ні моралі,— мовив Тюге, відкладаючи серветку.— П'є ночами й пише зовсім [221] не те, що дум ас. Але ми провели приємний вечір. Він недурний чоловік.— Тюге докладно переповів їхню розмову за тим порядком, у якому вона відбувалася.— А ти що робив? — на закінчення запитав він.
— Я бився з двома хлопцями за одну з містечкових красунь,— сухо відповів Брант.— Для них це скінчилося в'язницею.
Тюге звів брови.
— Нільсе, а ти не застарий битися? І наслідки жалюгідні!
Брант криво посміхнувся й почав розповідати те, що почув від Оси. Тюге зацікавлено слухав.
— Видно, ти добре побалакав з тими хлопцями, перше ніж замкнути їх,— заздрісно зітхнув Тюге.— Так, цікаві відомості. А тепер, мабуть, ходімо привітаємося з нашим ув'язненим приятелем.
Вони пішли через майдан до поліційної дільниці. Дощ уже встиг змити весь сніг. Була дев'ята година. Гольм сидів у своєму кабінеті. Брант дивився спідлоба, як він курив сигарету за сигаретою і стримано, але дуже зацікавлено слухав розповідь Тюге про те, які спостереження їм уже пощастило зробити.
— Так, я знаю Поульсена,— мовив Гольм.— Тому й волію триматися збоку.
Тюге кивнув головою, але Бранта ніби посів якийсь біс.
— І як же ви його знаєте? Якщо дуже добре, то могли б розповісти нам дещо про нього. Який він? Можна собі уявити, що він здатний на таке вбивство? Чого в біса ви не хочете нам нітрохи допомогти? Все ж таки це сталося у вашій окрузі.
Гольм пропустив Брантові слова повз вуха й непевно глянув на Тюге.
— Я був із ним раз на одній товариській зустрічі. І це все.
Тюге задумливо дивився на нього.
— Якщо це все, то я ніяк не розумію, чому ви утримуєтесь від участі в слідстві. Мушу визнати, що Брант має слушність.
Гольм переставив на столі попільничку, здмухнув невидимий попіл.
— Мені здавалося, що так буде краще,— відповів він.
— Ви, мабуть, знаєте багатьох тут у містечку, хто на що здатен,— повів далі Тюге.— Чого ж ви самі себе обмежили у своїх можливостях? [222]
— Молена, звичайно, й так на це поглянути. Шкода, якщо ви вважаєте, що я поводжуся не дуже гарно. Але я Не бачу, чим би міг вам допомогти.
Тюге здвигнув плечима. Але Брант пішов ще далі.
— А чи, бува, не в тому справа, що ви Поульсена добре не знаєте, але навпаки, були дуже близько знайомі з Еллою Гансен? Вона мала багато приятелів серед так званого кращого товариства в місті. Може, ви один із них? Котрийсь із них батько її хлопця. Часом не ви?
Тюге повернув голову і глянув на Бранта вражено й докірливо. Інколи його молодий колега може переступити межу... Але тієї миті думки його звернули на щось інше. Гольм зблід, як мрець, схопився за груди, сів, засунув тремтячу руку в кишеню й витяг пляшечку з таблетками. Ковтнувши одну, він надовго замовк. Тюге з Брантом також мовчали, чекаючи, поки Гольм сам озветься.
— Це правда... не знаю, звідки... але все так, як ви кажете. Я колись знав її... добре знав. Ми припинили стосунки, як вона завагітніла. Я цього не хотів, вона сама вибрала мене.
Гольм аж посірів, із нього котився піт. Він схилився й підпер руками голову.
— Я, звичайно, хотів платити їй, але вона відмовилась. Відтоді ми ніколи не розмовляли, я тільки зустрічав її випадково на вулиці. Сподіваюся, ви мені вірите. Було б дуже прикро, якби... Я був удома тоді, коли її... Дружина може підтвердити, але я був би дуже вдячний вам, якби ви не вплутували її в це. Вибачте, будь ласка. Мені не зовсім добре. Це серце. Воно часом нагадує про себе. Я трохи полежу на канапі. Звичайно, пізніше я буду до ваших послуг.
Вони перейшли до виділеного їм кабінету.
— Чортзна-що,— промурмотів Тюге не без пошани в голосі.— Чого ти так повівся?
Брант похитав головою.
— Мій свідок сказав, що Гольм був одним із приятелів Елли. Але про хлопця... Мушу визнати, що це був постріл навмання.— Він здвигнув плечима.— Неприємне становище.
Тюге стріпнувся.
— Ну, та це не міняє нашої програми. Попроси їх привести головного лікаря.
Вони мовчки посідали, чекаючи на Поульсена. [223]
Ельмо Поульссп був невиспаний і неголений. Піджак на ньому зім'явся, краватка була зав'язана недбало. Він здавався старішим, ніж під час першої їхньої зустрічі. Важко було не пожаліти його, та коли вже вони мусили витягти з нього зізнання, то могли це зробити саме тепер. Тюге : стояв і суворо дивився на нього.
— Ви нас дурили, докторе Поульсен. Ви заперечували, що мали інтимні стосунки з убитою Еллою Гансен. Виходить навпаки. Ви її добре знали. Були її дуже близьким приятелем. Навіщо ви її вбили?
Ельмо переводив погляд з одного слідчого на другого. Сльози заступили йому очі. Він майже не розумів своїх влас— : них слів, коли пошепки повторив пояснення й закінчив ! його словами:
— Це не я. Вона була мертва, коли я зайшов. Присягаюся. Вона лежала в кухні з ножем. І дивилася на мене. Я повівся безглуздо, знаю, але вбив її не я.
Він, ридаючи, опустив голову. Тюге кивнув вартовому. Той торкнув Ельмо за плече, підтримав його, коли він підвівся, і вивів з кабінету.
— Кортить повірити йому,— промурмотів Тюге.— Хоч і важко. Ходімо, Нільсе, тут нам тим часом нічого робити. Відвідаймо Могенсена, принаймні той не ревітиме.
Вони вже більш-менш знали місто й могли обійтися без таксі. Хмари подеколи розступалися, щоб сонце глянуло на Алькюбін, та вулиці однаково здавались брудними, неприбраними, по-зимовому млявими.
— Не хотів би я жити тут,— зауважив Тюге. Брант посміхнувся:
— Жив би, якби довелося. Дуже ти використовуєш можливості великого міста? Не кажу вже про його забиті вулиці, страйки й таке інше. Ти ж не ходиш ні в кіно, ні в театр, хіба не правда? Навіть до своєї улюбленої пивниці не ходиш. Зразу спішиш до Герди й до дітей. А те саме можна робити й тут. Але, незважаючи на все це, я теж не вибрав би Алькюбіна.
Вони замовкли, перейшли старі, вкриті снігом вулички й опинилися в новому кварталі, де містилася школа. Ось її велике подвір'я, де можна також грати в м'яча. Вони зупинилися й озирнулись навколо.
— У нашій школі було двоє подвір'їв,— сказав Врает.— Одне для дівчат, а одне для хлопців. У менших класах ми [224] гралися, бились і колекціонували папірці. Потім походжали парами й розмовляли про те, які дурні інші наші однокласники.— Він посміхнувся.— Серед подвір'я росло дерево. Не дуже високе. Я оце згадав, як одного дня під тим деревом до мене підійшли двоє багатих синків і почали глузувати з моїх нових черевиків, завеликих на мене. Коштів тоді було обмаль, і взуття завжди купували на виріст. Я ніколи не думав, що хтось може з цього сміятися. Поганці. Цікаво, що з них вийшло?