У чиїх руках був ніж

Сторінка 26 з 37

Ерік Амдруп

Музика з програвача під вікном затихла. Карл Якобсен Ще раз завів ту саму платівку.

— Шостакович, о боже, послухайте, правда, прекрасно? Він слухав, усміхаючись і примруживши одне око.

— Усе Де> власне, почалося ще тоді, як збудували нову лікарню, величезну і скажено дорогу. Члени муніципалітету [201] опиралися з усієї сили. Альс-Єнсенозі це мало не коштувало політичної кар'єри, але він утримався завдяки своїй спритності й підтримці з різних бскіз. І, звичайно, з боку мого приятеля Ф'лемінга Шміта, якого недолугий Л арсен спровадив на тоіі світ, та з боку Могенсена. Вени звели свій палац. Це будівництво не здавалося таким безглуздим тоді, коли в нас був старий чаклун Яльтесен. Він мав велику притягальну силу, як проповідник-самоук. Пацієнти їли з його рук. Коли старий помер, кожному стало видно, що це був кінець усьому. Але вони не хотіли з цим змиритися, а надто Могенсен. Лікарня повинна була працювати так само, як досі, те пекельне колесо мало крутитися далі. ї кого вони вибрали для цієї мети? Ельмо Поульсена! — Карл Якобсен відхилив голову назад.— Бідолашний Ельмо. Ми разом вступали вчитися. Він був старанний студент. А я кинув медицину, хай їй біс. Треба було дуже багато сидіти. Але він, сердега, працював добре, коли його було кому спрямовувати. А тепер він тут головний лікар, одружений чоловік і не може дати ради ні з лікарнею, ні з дружиною.— Він знов запалив люльку. Обличчя його зникло у хмарі диму.— Свою справу він знає. Ларсен просто мильна бульбашка. Член муніципалітету, обраний за списком. Показний на вигляд і вміє говорити. І це все. Раніше головний лікар мав кілька добрих помічників, що могли дещо взяти на себе, але тепер! — Карл Якобсен підняв пляшку й поглянув, скільки в ній лишилося питва. Менше як половина. Він налив собі склянку й пішов принести ще криги.— Ні, Свен-сене, Ельмо нещасний слабкий чоловік, і умови для праці тут у нього страхітливі. 51 хотів був написати фарс під назвою: "Праця датських лікарень і настрої балетмейстера". Та ви ж, мабуть, знаєте з газет про все це неподобство? Вони перезирнулися поверх своїх склянок, кивнули один одному головою і всміхнулись.

— Я трохи з цим ознайомлений, бо моя дружина лікар,— сказав Тюге.— Мушу визнати: як громадянин і потенційний пацієнт, я жахався, що ми тратимо таку силу грошей і водночас зводимо нанівець рівень лікарняного обслуговування. Але мені здається, що преса в цьому питанні надто стримана. Ви про це писали те, що думаєте?

Сміх Карла Якобсена став не такий щирий, як був досі, він уже не поширювався на очі.

— Куди ви гнете, голубе? Боронь боже, щоб я на таке зважився. Ви гадаєте, що моя газета втрималася б? Невже ви такий наївний, Свенсене? Я пишу те, що хочуть прочитати в газеті люди, які дають у ній оголошення, і, звичайно, наші передплатники,— взагалі, це ті самі особи. І те, чого бажає [202] муніципалітет та інші йолопи. Любий мій, та я інакше не сидів би тут і не жив більш-менш забезпечено. Ні, Свенсене, я вже не раз втрачав роботу, коли писав те, що думав. Ми ж обидва були колись молоді, правда? Тепер я пишу те чого хочуть мої клієнти. Але вернімося до Ельмо Поульсена. До Ельмо, який повинен довести, що Альс-Єнсен і Могенсен мали слушність, будуючи свій палац. Наче він і його колеги повинні з допомогою свинських трудових угод рятувати політиків від краху. Так, ваша правда, Свенсене. Людям треба чітко пояснити, яке це шахрайство. Політики кажуть, що вони в таке не втручаються, хоч який галас зчиняють з цього приводу різні об'єднання лікарів і хоч уже відбувся перший за людської пам'яті страйк медичних працівників. А одного з найдіяльніших адміністраторів звільнено через те, що він надто енергійно в ці справи втручався. Ні, Свенсене, Ельмо попав у тенета.

— Брант і я сьогодні розмовляли з різними людьми. Могенсен і Ларсен твердо переконані, що вбивця — Ельмо Поульсен. А ви, Якобсене, як вважаєте?

Платівка дограла до кінця. Цього разу Карл Якобсен не пустив її наново, а вимкнув програвач. Він лишився стояти спиною до Тюге.

— Я, звичайно, не маю про цю справу якоїсь певної думки. Як вам відомо, ви перші розповіли мені про неї трохи докладніше. Чисто психологічно... він порядний хлопець, розумний, доброзичливий, справді гарна людина, але був пригнічений, жив у справжньому пеклі. Кажуть, дружина в нього п'є не менше за мене. Він занепав, відколи приїхав сюди. І на рік постарішав. Я не вірю, що він міг би вбити когось свідомо. Але в стані афекту... Ви кажете, що її заколото кухонним ножем, так? Вони могли за щось сваритися. Ніж лежить на столі, він хапає його, нестямлюється... Могло ж таке бути. Я вам не заздрю, Свенсене, якщо він і далі буде все заперечувати... Якого біса ви взялися за цю справу?

Тюге не відповів. Карл Якобсен повернувся до столу й сів на стілець, відхиливши голову назад і випроставши ноги. Вони трохи помовчали. Карл Якобсен виспівував мелодію з платівки, яку вони щойно прослухали. Він витяг люльку з рота й заходився диригувати нею. Голос у нього був низький, ніжний і мелодійний.

— А знаєте, Свенсене, ви мені сподобалися. Може, перейдімо на "ти"? Збіса приємно порозмовляти з розумною людиною, таке трапляється не щодня. Не я будував ту лікарню, але вона вже є, і нам треба з цим рахуватися. Вона дає хліб щоденний багатьом торгівцям і ремісникам. Ніхто не скаже, що вони їй не раді. Та й гарна будівля, правда? [203]

Така затишна. Звикаєш до неї, коли день у день проходиш мимо. А одного чудового дня й сам туди попадеш. Хіба це погано? Лікарі — такі самі люди, як і всі, і в газетах написано, що вони дуже вправні. Секретарка головного лікаря — дочка торговця городиною, старша сестра — приятелька його тітки. Ця лікарня зовсім інша, ніж ті похмурі коробки у великих містах. Вони здаються чужими й непривітними, в них не можна добре себе почувати. Кажуть, що там лікують не всіх підряд, і те саме пише Карл Якобсен. А лікарі там просто нелюди, самі признаються, що не можуть вилікувати все. Не те, що бідолашний Ельмо, змушений прикидатися, ніби він всесильний. Вони там лікують задля своєї користі. Бо мають перед собою ницу мету, що зветься дослідженням. Думають тільки про нього, а не про хворого. Звичайно, щоб потім мати з того дослідження якийсь пожиток, як не для себе, то для своїх дітей. Ні, ми знаємо, що в нас є, і я знаю, що містечко повинне робити. Повинне й далі тримати горщик на вогні, щоб у нас не стало більше безробітних, ніж уже є.