У чиїх руках був ніж

Сторінка 22 з 37

Ерік Амдруп

Той відповів не вагаючись:

— Особисто не згіаз. Але вона домагалася керівної посади, тож мені довелося, звичайно, розпитатись про неї. Во-На.і:' НУ> політично вона дотримувалася крайніх поглядів, а и особисте життя було, як то кажуть, досить вільне. Такого не приховаєш у маленькому містечку.

До нього знов повернулася певність.

Вона отримала ту посаду? — запитав Тюге. Могенсен похитав головою. [189]

— З тих причин, що ви називали? — повів далі Тюге,

— І одне, й друге,— промурмотів Могенсен.— Я не бачу, який це має стосунок до справи.

— Я б усе-таки хотів почути, чому ви такі певні, що медсестру вбив Поульсен. Є ж у вас якісь думки з цього приводу.

Тюге нахилився до Могенсена й довірливо всміхнувся.

— Я вже про це казав. Із Гольмових слів я зрозумів, що треба тільки, аби він признався. То чого б я думав якось інакше? В нього були труднощі. Вдома йому, певне, було важко. Я чув, що дружина його п'є. А тут він щодня зустрічає на роботі вродливу, жваву жінку, безперечно, знадливу і з ліберальними поглядами. Таке буває, і воно завжди веде до всякої гидоти. До того ж Поульсен дуже дратівливий.

Тюге поважно кивнув головою.

— Це все гадки, Могенсене. Можливо, що ви спираєтесь на чутки і здогади, коли добираєте кадри, але щоб винести присуд, нам потрібні певніші факти, а поки що ми їх не маємо.

Могенсен вражено глянув на нього.

— Я не просив тебе коментувати мої уподобання. І, до речі, я завжди принципово звертаюся до співрозмовників на "ти". А ти мені весь час викаєш. Я вважаю, що це просто неввічливо.

Отже, не тільки Поульсен тут дратівливий, а й інші також, відзначив про себе Тюге.

— Я насамперед представляю Еллу Гансен,— сказав він.— Після неї Ельмо Поульсена, поки його вина не буде доведена або з нього не буде знята підозра. Щодо форми звертання, то я тут не маю ніяких упереджень. Кажіть "ти", якщо вам це подобається, і дозвольте мені звертатись так, як мені краще.

Вираз обличчя в Могенсена змінився. Натренований політик погамував свій темперамент.

— Звичайно, вибачте. Трохи подаються нерви. Я вже казав, що надто переймаюся справами лікарні.

Тюге підвівся. Виходячи, він ще запитав:

— Першим, кого ми зустріли в Алькюбіні.'був редактор Якобсен. Він давно тут живе?

Могенсен зупинився, тримаючи руку на дужці дверей.

— Уже років з двадцять. Видатна людина. Він переїхав сюди зі столиці. Якийсь час був закордонним кореспондентом, але вони не давали йому волі, а він звик до самостійності. Це велике щастя для Алькюбіна, що він опинився в нас.

Попрощалися вони ввічливо, але холодно. Ідучи стежкою до хвіртки, Тюге відчував потилицею дві пари очей. Ліпив [190] апатий, мокрий сніг і розтавав, коли досягав землі. Важкі темні хмари тягли за собою ранній присмерк.

Поульсени мешкали в мурованому будинку тридцятих років, такому вже традиційному, що хоч очі відвертай. Тюге роздивився на нього з другого боку вулиці. Живопліт був обрізаний неохайно. Світилося тільки в одному вікні на першому поверсі. Він рушив до будинку. Хвіртку довелося ледь підняти, щоб вона відчинилась. Садок здавався жалюгідним, аче яким іще може здаватися садок у таку пору року. Доріт Поульсен виявилася пухкенькою, домашньою на вигляд жінкою, молодшою, нілс чомусь уявляв собі Тюге. Пасмо білявого волосся нависало їй на чоло. Вона вимкнула телевізор і запросила гостя сісти.

— Приємно поговорити з кимось,— мовила вона у відповідь на його виправдування.— Я нікого не бачила, відколи вони заарештували Ельмо.

Вона здригнулася. Тюге погодився випити кави, але від коньяку відмовивсь. Вона щедро налила собі в чарку, з якої вже пила раніше. Руки в неї трусилися, вона розхлюпувала коньяк собі на спідницю, але, мабуть, не помічала цього.

Тюге відкашлявся і після кількох вступних зауважень сказав:

— На вашого чоловіка впала підозра у вбивстві, найперше через те, що він того вечора дивно повівся. Він усе заперечує, і я радий був би повірити йому, але не розумію, чому він не покликав поліцію, а втік. Ви можете мені це пояснити, пані Поульсен?

Очі в неї були втомлені, обличчя змарніле.

— Я не знаю...— Вона перебила сама себе, нетерпляче стріпнувши головою.— Нам ие треба було їхати сюди. Ельмо не... ні, ви не зрозумієте... Як би ви могли зрозуміти. Він такий старанний, боїться зробити щось не так. Для нього справжня лука щось вирішувати. Йому не треба було вчитись на лікаря, принаймні не треба було обирати таку важку спеціальність. У нього все виходить дуже добре, поки вш має з ким порадитись. Вам цього не зрозуміти...— Вона безнадійно похитала головою.— І я не розуміла, не розуміла досі, а тепер маю час подумати. Не сплю і все думаю. Я напевне знаю, що він добрий лікар. Тільки дуже близько бере все до серця, ходить і думає. Ми були погані до нього, геть усі. І я також!

Вона заплакала, не схиливши голови. Дивилася на Тюге, губи з неї кривились, а по щоках текли сльози. Він не topyx-нувся. Вона витерла носа, підвелась і вийшла. [191]

Повернулася вона вмита. Волосся в неї було мокре, а голос спокійний і тверезий.

— Я ненавиджу це містечко. Спершу ми раділи, що опинилися тут. Ельмо було сорок вісім років, коли він отримав це місце. Ми про це не говорили, проте обоє знали, що отримав він його трохи запізно. Ми аж ожили, коли нам написали, що його беруть.— Вона випила свою чарку і, не задумуючись, налила знов.— Наша дочка тепер у Франції. Стомилася від школи і зробила перерву на рік. Ельмо був проти. Ми переїхали сюди без неї. Він був цілком поглинутий роботою.— Вона раптом злісно глянула на Тюге.— Чоловікам легше. Вони роблять те, що повинні робити. А от ми, так звані привілейовані жінки середнього віку! Скінчивши школу, перемо пелюшки, тоді водимо дітей у садок і з садка. Намагаємось створити якнайбільший затишок у домі, щоб він подобався нашим чоловікам. Але тепер цього замало. Треба йти в ногу з часом, мати свою думку, жити інтелектуальним життям, брати участь у обговоренні сучасних проблем. Лютуєш на саму себе, коли не здатна на це.

Вона закашлялась, захлинувшись коньяком. Тюге терпляче чекав. Вона опустила очі й промурмотіла, більше сама до себе:

— Дочка зневажає мене. Ельмо ніколи так до мене пе ставився, він завжди був добрий. Раз він спробував зацікавитися тими дурницями, з якими я повернулася додому. Але він був надто втомлений, я розсердилася, влаштувала йому сцену, не розуміла, як йому важко. Та жінка...— Вона замовкла.