— Я не бачу, чому я не можу вибрати змінного лікаря на три місяці, нікому не звітуючи про це,— сердито мовив він.
— Зрозуміло, що ти можеш вибрати змінного лікаря! — Це взяла слово Елла.— Але так само зрозуміло, що ми мо-180
жемо запитати тебе, на якій підставі ти зробив свій вибір. Звичайно, ми не втручаємося в такі справи, як ця. Але тут типовий приклад відвертого непотизму. Тому ми хочемо принципово обговорити його разом з тобою. Ельмо почав хвилюватися.
— Я тут не бачу ніякого непотизму. Це ж не якась важлива посада. Хлопець працював тут уже раніше й добре себе зарекомендував. Чого, в біса, я не мав би його взяти?
Б'єрн і далі не підводив погляду від столу.
— Другий претендент старший і вже склав екзамен,— зауважив Рікард.
їм принесли каву і яблучний пиріг. Кухня завжди старалася, щоб представники персоналу лікарні попоїли чогось смачного.
— Ідеться про кілька місяців,— сказав Ельмо.— Мені здається, ви надали цьому занадто велику вагу.
Елла була тут зовсім інакша, ніж в операційній.
— Дуже важливо, щоб по справедливості брали на роботу й по справедливості звільняли з неї,— сказала вона— Може, ти й маєш слушність, віддаючи перевагу Бегові,— він уже працював у нас і знає лікарню. Але ми не зовсім певні, що це достатня підстава для того, щоб брати студента замість лікаря, який закінчив навчання. Саме на цьому ми хочемо наголосити!
Б'єрн відкашлявся.
— Він небіж Альса-Єнсена,— промурмотіла Оса. Елла невдоволено глянула на неї.
Ельмо почервонів. Хай йому біс, Ліса теж натякала на щось таке.
— Я про це й гадки не мав,— затинаючись, мовив він.— Мені його рекомендували як дуже здібного й старанного юнака
Руки в нього почали тремтіти. Він пробував опанувати себе. На обличчі завідувача лікарні нічого не можна було прочитати.
— Я не втручаюся в розпорядження головного лікаря і навряд чи міг би порадити, як краще вирішити цю справу. Ми дякуємо докторові Поульсену, що він прийшов обговорити разом з нами це питання. Ну, що там у нас іще на сьогодні?
Він ковзнув поглядом по Ельмо — то був знак, що йому можна йти. Аби ж він був не зустрів Ларсен а відразу після засідання!
Хай тобі чорт, Антоне, ти підсунув мені добру свиню! Ларсен звів брови.
Вибач, Ельмо. Але ж до чого тут я? — Він, як завжди, [181] весело, життєрадісно засміявся.— Слухай, у тебе такий вигляд, наче ти геть знавіснів. Що сталося?
Ельмо мало не накинувся на нього з кулаками, такий був лютий.
— Ти ж сам чув! Мені довелося звітувати перед лікарняною радою з приводу твого приятеля, студента Б era, невдатного бургомістрового родича. Чому ти мені цього не сказав? Чого ти запевняв, що вії! такий старанний, коли інші вважають, що він ледар?
Л аре єн і далі заспокійливо всміхався.
— Може, ти спустишся на землю, Ельмо? Бег протягом двох останніх років працював тут щоліта, і я не помічав, щоб він не виконував своїх обов'язків. А щодо родинних зв'язків... Так, тепер, коли ти сказав, я пригадую...
Ельмо сердито перебив його:
— Пригадуєш? Ти мене просто спіймав на гачок. Погано, коли не можна покластися на своїх найближчих співпрацівників.
Бег виявився ледачим, облудним молодиком, але навряд чи гіршим за багатьох інших. У тому, що він його взяв на роботу, не було нічого особливого. Ельмо забув про це, але стосунки з Ларсеном ніколи вже не стали такі, як були.
Чого йому не спиться? Чого тепер, коли з ним нікого немає, в голову знов лізуть ті безглузді історії? Про більшість із них він давно вже перестав думати. Чому саме тепер вони зринають у пам'яті? Хіба йому вже не досить їх? Але ті прикрі згадки не лишають його, не дають йому спокою.
Старша сестра в палатному відділенні, панна Йокумсен, була такого віку, як панна Мадсен, і теж починала з Яльте-сеном. Вона була химерна, важко сказати чому,— чи внаслідок склерозу, чи з якоїсь іншої причини. Лагідна, завжди усміхнена, але цілком неуважна. Ніхто не міг передбачити її відповіді, і та відповідь рідко була зв'язана з тим, про що її саме питали. Шкоди вона не робила Вона жила минулим і вважала своїм обов'язком оберігати мораль тих, кого доглядала. Вони прозивали її чаплею, це слово пристало до неї ще з тих часів, як вона була молодша. Ніхто вже не дивувався з неї, коли вона перевальцем сунула коридорами своє важке тіло, весь час наспівуючи перший рядок пісні: "Залитий сонцем датський берег". У її голосі бриніло зворушення, погляд був спрямований кудись удалечінь. Ельмо мало з нею спілкувався. Решта дві сестри у відділенні були молодші за неї, але досвідчені й сумлінні. Якось панна Грен із жіночої [182] половини зупинила його перед дверима шостої палати.
— Ельмо, приглянься до пані Нільсен з п'ятого ліжка її поклали до нас із струсом мозку і зламаним ребром. Вона каже, що впала зі сходів. Може, й упала... я тільки не знаю... Щиро казати, тобі треба було б зустрітися з її чоловіком. Він не... Спробуй сам поговорити з нею.
То була жінка десь років сорока, непривітна досить гарна. Вона відповідала на запитання поволі й ухильно. Ельмо не міг спіймати її погляду. Замкнута, але у виразі обличчя було й ще щось. Якась безнадія, наче вона була засуджена на довічне ув'язнення і змирилася з неминучим. У неї були синці на обличчі і в багатьох місцях на тілі. Може, й від падіння, але більше скидалось на те, що від ударів кулаків і ніг.
— Усе йде добре,— підбадьорливо мовив Ельмо. Вона чемно кивнула головою.
— Так, дякую, мені вже краще.
Панна Грен очікувально глянула на Ельмо, коли вони вийшли з палати. Він похитав головою.
— Тут немає ніякої певності.
— Він її б'є,— мовила сестра
Та оскільки сама пацієнтка не хотіла нічого казати, неможливо було втрутитись.
— Я не хочу виписувати її в такому стані додому,— сказала сестра.
Ельмо ще раз повернувся до пацієнтки.
— Ви знаєте, я подумав, що вам після лікарні не завадило б як слід відпочити.
Жінка мовчки похитала головою.
— Це найкраще, що можна зробити,— спробував він умовити її.
— Мій чоловік...— почала вона.
— Хай трохи побуде сам. Давайте ми пошлемо вас у будинок відпочинку.
Жінка похитала головою вже рішучіше. Вона хотіла додому.
Не було ніякої ради, силувати вони її не могли, але Ельмо поооіцяв медсестрам, що побалакає з її чоловіком, якщо той захоче. Він сам знайшов його й запросив до свого кабінету. Уже темніло, і Ельмо ввімкнув настільну лампу. Найчастіше він розмовляв з родичами поцієнтів після вечірнього обхо-ДУ. Чоловік був середній на зріст, у темному костюмі й сірій-краватці. Рідке, піщаного кольору волосся було зачесане назад. Звичайне, нічим не примітне обличчя, якби не очі. Окуляри в чоловіка були дуже сильні, вони збільшувати очі, і тому ті очі переважали все на його обличчі. Вони пильно, [183] незмигненно дивилися на Поульсена, стежили за кожним його порухом. Чоловік уважно вислухав його пояснення й похитав головою.