Одвідуючи цілих дванадцять літ свого приятеля, абат ні разу не замислився, чому так стримано ставився той до мадмуазель Гамар. Перебравшись до цієї набожної панни, він почував себе, як коханець на порозі свого щастя. Біротто вродився нетямущим, а тут раптове щастя так осліпило його, що все одно він не зміг би розкусити мадмуазель Гамар і подумати про те, щоб обмежити своє спілкування з нею. Мадмуазель Гамар уявлялася йому здалеку, крізь призму житейських утіх, що їх він мріяв коло неї зажити, якоюсь досконалою істотою, бездоганною християнкою, велелюбною євангельською жоною, премудрою дівою, прикрашеною тими скромними й непомітними чеснотами, які розливають у житті небесні пахощі. І ось із запалом мужа, що таки доскочив свого, з простосердям дитини і безпечною нерозважливістю старого діда ввійшов він у життя мадмуазель Гамар, подібно до того, як муха попадає в павутиння. Першого ж дня Біротто, пообідавши, просидів у вітальні цілий вечір, бажаючи познайомитися з господинею ближче, а також скутий якимсь збентеженням, побоюванням здатися неввічливим, що заважає сором'язливим людям завершити розмову й піти геть. Наприкінці вечора в гості прийшла інша стара панна, приятелька Біротто, мадмуазель Саломон де Вільнуа, і мадмуазель Гамар, на превелику свою втіху, могла зіграти в бостон. Лягаючи спати, вікарій вважав, що провів вечір вельми приємно. Знайомий з мадмуазель Гамар та абатом Трубером досить поверхово, він не зумів їх розгадати. Свої хиби люди виставляють напоказ рідко. Більшість стараються прикрити їх принадною оболонкою. Отже, у абата Біротто виник похвальний намір присвятити свої вечори мадмуазель Гамар замість проводити їх десь у гостях. Господиня вже давно плекала одну мрію, що зростала з кожним днем. Ця забаганка, властива і стариганам, і навіть гарненьким жіночкам, переросла в неї в пристрасть, схожу на пристрасть Біротто до помешкання свого приятеля Шаплу, й живилася в серці старої діви заздрощами, марнославством, пихою, егоїзмом — тобто первісними людськими емоціями. Наша маленька повість — це повість вічна. Досить лише трохи поширити тісне коло, в якому діють ці герої, щоб намацати пружину подій, що відбуваються і в вищих колах суспільства. Мадмуазель Гамар проводила свої вечори по черзі в шести-семи домах. Чи то було їй прикро, що вона в свої літа шукає чужого товариства, а її самої цураються; чи то страждало її самолюбство від того, що вона не мала постійної компанії; чи то вона зрештою прагнула в своїм марнославстві тих компліментів і уваги, що припадали її подругам — так чи інакше, всі її честолюбні зусилля були скеровані на створення свого салону, де вечорами радо збиралися б кілька завсідників. Після того як Біротто і його приятелька мадмуазель Саломон просиділи в неї кілька вечорів у товаристві терплячого й вірного абата Трубера, мадмуазель Гамар якось, виходячи з собору, заявила своїм добрим подругам, на яких досі дивилася знизу вгору, десь так: раз на тиждень вона приймає в себе вдома, де в цей день завжди знайдеться досить партнерів для бостону, і вона просить не забувати про це тих, кому закортить побачити її; їй не можна залишати на самотині свого нового постояльця абата Біротто; мадмуазель Саломон вчащає до неї кожний день; адже це друзі... і взагалі... і взагалі... і таке інше. Смиренна гордість і надто солодкі хвастощі, що прозирали в її словах, особливо підпиралися тим, що мадмуазель Саломон де Вільнуа належала до великопанського товариства у Турі. Хоча мадмуазель Саломон приходила лише з приязні до вікарія, мадмуазель Гамар тріумфувала, приймаючи її в своїй вітальні, і вже бачила себе, завдяки абатові Біротто, напередодні успіху блискучого плану, поклавши собі створити власне товариство, таке саме численне, таке саме приємне, як товариство пані де Лістомер, мадмуазель Марлен де ла Блотьєр та інших святенниць, що приймали в себе благочестивих турян. Але, на жаль, абат Біротто поховав надії мадмуазель Гамар. І якщо ті, кому в житті випало тішитися довгожданим щастям, збагнули, як мав би радіти вікарій, лягаючи в постіль покійного Шаплу, вони можуть також, хоча б приблизно, уявити, як побивалася мадмуазель Гамар, побачивши крах своєї заповітної мрії. Після того як півроку Біротто перетерпів своє щастя, він раптом зрадив її салон, а вкупі з ним щезла й мадмуазель Саломон. Попри неймовірні зусилля, честолюбна Гамар зуміла залучити до себе якихось п'ять чи шість осіб, та й то не надто посидючих, а проте для бостону треба було зібрати принаймні чотирьох вірних партнерів. Отож вона мусила повинитися й вернутися до своїх колишніх подружок, бо старі діви, полишені самі на себе, нудяться, їм будь-що подавай марні розваги світського товариства. Причину цієї втечі вгадати неважко. Хоча вікарій був із тих, кому уготовано небесний рай, згідно з заповіддю "блаженні вбогі духом", усе ж він, як більшість телепнів, не витримував нудьги, що її наганяли на нього інші телепні. Дурноверхі люди скидаються на бур'ян, що так полюбляє буяти на чорноземі: що нудніші вони самі, то більше розваг вимагають од інших. Нудьга їх страшенно мучить, сидіти в товаристві самого себе не хочеться, от вони й рвуться кудись, намагаються змінити місце, і це поривання притаманне дурневі так само, як притаманне нечулим людям, невдахам і тим, хто сам занапастив собі життя. Не розкусивши, яка порожня й нікчемна мадмуазель Гамар, не втямивши, яка вона дрібноголова, сірома, на жаль, надто пізно зауважив хиби, як її власні, так і властиві усім старим дівам. Хиби людей помітніші за їхні чесноти, і тому вони навіть перш ніж завдати нам якоїсь шкоди, уже впадають в очі. Цей психологічний феномен, певне, виправдує притаманний нам більшою чи меншою мірою нахил до обмови. З житейського погляду кепкувати над кумедними рисами ближнього так природно, що слід би прощати поговір, якщо ми самі дали для нього поживу, і обурюватися лише паплюженням. Але очі безталанного вікарія ніколи не мали зіркості, що звичайно дає нам змогу помічати нерівності характеру в свого ближнього й стерегтися їх. Щоб узнати вади своєї господині, йому довелося зазнати болю — так природа сигналізує всім своїм створінням. Старим паннам — оскільки принатурюватися до чиєїсь вдачі й способу життя їм не треба, як цього вимагає жіноча доля — так і кортить підминати під себе усіх навколо. У мадмуазель Гамар це почуття виродилося в тиранство. Одначе її тиранство проявлялося в дрібницях. Ось вам один з тисячі прикладів. Кошик з фішками і жетонами, поставлений на бостонний столик перед абатом Біротто, не можна було переставляти, і абат неябияк дошкуляв господині, пересуваючи кошик мало не щовечора. Чому вона так по-дурному дратувалася через дрібниці і що це їй давало? На те відповісти не міг би ніхто, навіть сама мадмуазель Гамар. Вдачею новий постоялець був суще ягня, але й вівцям не подобається, як ото їх усе поштуркують патерицею, та ще й увінчаною гостряком. Не второпавши, чим породжене довготерпіння абата Трубера, Біротто хотів утекти від щастя, яке мадмуазель Гамар рихтувала для нього за своїм рецептом — немовби йшлося про якесь варення. Але через свою наївність горопаха поводився досить незграбно, і розлучення не обійшлося без причіпок і шпильок, хоча абат Біротто й намагався надто не перейматися ними.