— Одначе він живе у вас,— урвав її абат.
— Ні, добродію,— відповіла вона,— його у мене вже нема. (Ради перства мого шуряка і підвищення в чині небожа я змушена піти на всякі підлоти).
Незворушність не покидала абата, але саме такий цілковитий спокій у нього був ознакою сильного хвилювання. Лише один пан де Бурбонн зумів розгадати таємницю тієї позірної незворушності: священик тріумфував!
— Навіщо ж ви берете на себе його доручення? — спитав він, збуджений тим самим почуттям, яке під'юджує жінок знов і знов напрошуватися на комплімент.
— Тільки з жалю. Ви знаєте, який у нього нерішучий характер,— і ось він попросив, щоб я пішла до мадмуазель Гамар і ціною його відмови...
Священик насупив брови.
— ...од своїх прав, визнаних видатними адвокатами, добитись від неї цього портрета...
Священик бликнув на неї гостро.
— ...портрета Шаплу,— доказала вона.— Я залишаю його прохання на ваш розсуд. (Тобі б не дуже повелося, якби ти надумав позиватися,— думала вона).
Коли вона згадала про "видатних адвокатів", Трубер збагнув, що вразливі місця супротивника їй відомі.
У подальшій розмові, що точилася в цьому ж дусі, пані де Лістомер виказала стільки тями і винахідливості, що розумний абат, поцінувавши їх гідно, погодився нарешті поговорити з мадмуазель Гамар про замирення.
Скоро він повернувся.
— Пані, передаю вам слова безталанної вмирущої: "Абат Шаплу був такий добрий до мене,— сказала вона,— що я не можу розлучитися з його портретом". Що ж до мене,— провадив він,— якби цей портрет був моїм — я не поступився б нікому. Почуття мої до дорогого небіжчика незмінні. І гадаю, саме я більше, ніж будь хто, посідаю право мати його подобу.
— Добродію, не варто сваритися через кепський портрет. (Чхати мені на нього так само, як і тобі,— думала вона). Хай він зостається у вас, а ми замовимо з нього копію. Я вітаю себе з тим, що затерла цю кляузу і мала втіху познайомитися з вами. Я чула, що ви неабияк граєте в віст. Жінці простимо бути цікавою,— додала вона, посміхаючись,— Можете не сумніватися: як ви прийдете колись до мене пограти, вам буде влаштовано найгостинніший прийом.
Трубер погладив рукою підборіддя. "Я його завоювала! — подумала вона.— Бурбонн правду казав: у нього є дрібка марнославства".
Справді, головний вікарій переживав у цю мить чудове почуття, звідане колись і Мірабо17, що побачив у дні своєї слави, як розчиняється перед його каретою брама палацу, раніше закрита для нього.
— Добродійко,— відказав він,— мої заняття заважають мені бувати у світі, але чого не зробиш для вас! (Стара панна здохне, я візьмуся за Лістомерів і прислужуся їм, як вони мені прислужаться,— думав він.— З ними ліпше дружити, ніж ворогувати).
Пані де Лістомер повернулася додому в надії, що архієпископ завершить справу примирення, так успішно почату. Але Біротто не судилося дочекатися плодів своєї поступливості. Пані де Лістомер дізналась на другий день про кончину мадмуазель Гамар. Коли оголосили заповіт, нікого не здивувало, що єдиним своїм спадкоємцем вона призначила абата Трубера. Майно старої панни оцінили в триста тисяч франків. Головний вікарій послав пані де Лістомер запрошення на панахиду і похорон своєї подруги, одне — для баронеси, друге — для її небожа.
— Доведеться йти,— сказала вона.
— Це, звісно, не що інше, як випроба! — вигукнув пан де Бурбонн.— Монсеньйор Трубер хоче перевірити вас... Дивіться ж, бароне, проведіть покійницю до самого кладовища,— звернувся він до капітан-лейтенанта, який, на своє лихо, ще не встиг виїхати з Тура.
Панахида відзначалася небувалою пишнотою; але небіжчицю оплакувала лише одна людина — ніким не помічений Біротто; усамітнившись у віддаленому притворі, він молився за упокій душі і, вважаючи себе винним у її смерті, гірко побивався, що не попросив у неї прощення. Абат Трубер проводжав останки своєї духовної дочки до могили. На краю ями він виголосив надгробне слово і з властивим йому красномовством створив з убогого життя новопреставленої напрочуд величну картину. Присутні звернули увагу на кінцеву частину його промови:
"Життя її, багате на дні, присвячені Богу й релігії, життя її, оздоблене багатьма високими діяннями, вчиненими потаємно, смиренням і сокровенними чеснотами, було розбите стражданням, яке ми назвали б незаслуженим, якби на порозі вічності не слід пам'ятати, що всі наші печалі послані нам самим Господом. Численні друзі цієї благочестивої дівиці, знаючи доброзвичайність і чистоту її душі, передбачали, що вона здатна стерпіти все, опріч підозр, що ганьблять її життя. Можливо, всеблагий Промисел тому й покликав її в лоно Господнє, аби забрати її з падолу страждань. Благословенні ті, хто зберігає тут, на землі, душевний спокій, подібно до того, як дівиця Софі покоїться нині в блаженній обителі, вбрана в шати невинності!"
— Тепер ви уявіть собі,— вів далі пан де Бурбонн, що розповів пані де Лістомер подробиці похорону, коли були зіграні всі партії, зачинено двері і з господинею дому зосталися лише він сам та барон,— уявіть собі, як цей Людовік Одинадцятий у сутані, закінчивши свою орацію, робить останній замах кропилом,— ось так! — І пан де Бурбонн, узявши камінні щипці, так жваво відтворив жест абата Трубера, що барон і його тітка несамохіть посміхнулися.— Він видав себе лише цим,— вів далі старий поміщик.— До цього його манери були бездоганні. Але замуровуючи на віки вічні стару панну, яку він зневажав до глибини душі, а вже ненавидів, мабуть, не менше, ніж абата Шаплу, йому, звісно, було важко стримати свою радість: вона прорвалася назовні.
Мадмуазель Саломон, прийшовши наступного ранку снідати до пані де Лістомер, повідомила:
— Нашому небораці абатові Біротто завдано удару, в якому відчувається ретельно обдуманий план помсти. Його призначено парафіяльним священиком у Сен-Сімфор'єн.
Сен-Сімфор'єн — передмістя Тура, розташоване за мостом. Цей міст, завдовжки в тисячу дев'ятсот футів — одна з найкращих пам'яток французької архітектури; в обох його кінцях розташувалися однаковісінькі площі.
— Ви розумієте,— сказала вона, помовчавши, здивована байдужістю, з якою пані де Лістомер сприйняла цю новину.— Він буде там за тридев'ять земель від Тура, від своїх друзів, від усього, до чого звик... І найгірше те, що, відірваний від рідного міста, він його бачитиме, але тільки здалеку! Після всіх потрясінь він ледве ноги волочить, а йому довелося б пройти цілу милю, щоб вас побачити. Зараз у сердеги жар, він у постелі. Церковний дім там холодний і сирий, а парафія Сен-Сімфор'єна небагата й не може його опорядити. Наш безталанний старенький буде ніби замурований у склепі. Як усе це жорстоко!