— Он як! — звернувся він до вікарія, прочитавши текст.— Виходить, між вами і мадмуазель Гамар існує писемна угода? Де ж вона? Які договірні пункти?
— Контракт у мене,— відповів Біротто.
— Зміст його вам відомий? — спитав поміщик у повіреного.
— Ні, добродію,— відповів пан Карон, простягаючи руку до фатального документу.
"Е, пане адвокате,— подумав поміщик, — ти вже напевне ознайомився з контрактом, але не за те тобі платять, щоб ти нам усе розповідав".
І пан де Бурбонн віддав папір повіреному.
— Куди ж я подіну свої меблі,— гукнув Біротто,— мої книжки, чудову шафу, прекрасні картини, червону вітальню, зрештою всю обставу?
Розпач небораки, вирваного з рідного грунту, був такий дитинно-безпорадний, так видавав усю чистоту його натури, всю його житейську недосвідченість, що і пані де Лістомер, і мадмуазель Саломон заговорили з ним тоном матері, що обіцяє своїй дитині цяцьку:
— Ну, не варто побиватися через дрібниці! Ми підшукаємо вам квартиру і теплішу, і світлішу, ніж у мадмуазель Гамар! А не трапиться нічого підхожого — дарма! Одна з нас візьме вас до себе на пансіон. Годі, зіграймо ліпше в триктрак! Завтра ви підете до абата Трубера попросити його підсобити вам і самі побачите, який він буде милий!
Заспокоїти слабких людей так само легко, як і налякати. Отож нещасний Біротто, спокушений перспективою перебратися до пані де Лістомер, забув про своє сплюндроване щастя, якого він так довго домагався і яким так тішився. Однак увечері він ніяк не міг заснути, сушив собі голову, де б розмістити бібліотеку так само зручно, як у галереї, і страшенно мордувався, адже він був із тих, для кого метушня переїзду і новизна побуту означали кінець світу. Він уже уявляв собі, що його книжки порозкидувані, меблі засунуті куди попало, всі його звички порушені, і всоте питав себе, чому перший рік проживання у мадмуазель Гамар був такий приємний, а другий — такий важкий. І його злигодні вже вважалися йому якимсь проваллям, де губився розум. Абатові вже здавалося, що й каноницький сан — нагорода за такі тортури недостатня, і він порівнював своє життя з панчохою, яка все розповзається через одне спущене вічко. У нього, щоправда, зосталася мадмуазель Саломон. Але, втративши свої колишні ілюзії, бідолашний священик уже не наважувався вірити новій приязні.
В città dolente* старих панн зустрічається, надто у Франції, чимало таких, чиє життя — це жертва, яку щодня побожно складають шляхетним почуттям. Одні залишаються гордовито вірні тому, кого надто рано забрала смерть; мучениці любові, вони серцем проникли в таємницю жіночих почуттів. Інші улягли вимогам родинної честі (на сором для нас, звироднілої в нашу добу), присвятивши себе вихованню братів або сиріт-небожат, і прилучилися до материнства, залишаючись незайманицями. Такі старі панни виявляють найвище геройство, доступне їхній статі, побожно жертвуючи всі свої жіночі почуття служінню сіромам. Зрікаючись належних їм радощів і беручи на себе лише муки, вони являють собою ідеал. Вони живуть, оточені ореолом самовідданості, і чоловіки шанобливо схиляють голови перед їхньою змарнілою красою. Мадмуазель де Сонбрей11 не була ні жінкою, ні дівчиною — вона була й повік залишиться живою поезією. Мадмуазель Саломон була одна з таких геройських істот. Її багатолітня страдницька, ніким не оцінена самовідданість була просто святою. Гарна замолоду, вона була люблена і любила сама; але її суджений збожеволів. П'ять довгих років, сповнена подвижницької любові, вона виходжувала й доглядала жалюгідного причинного, з чиїм безумством вона так зріднилася, що навіть не помічала цього душевного розладу. Трималася вона невимушено, різала правду прямо в очі, і її бліде личко, незважаючи на надто правильні риси, не позбавлене було виразності. Про свої життєві знегоди вона навіть не згадувала. Правда, іноді, слухаючи розповідь про якусь трагедію чи горе, вона вся здригалась, і в її хвилюванні проявлялась душевна краса, що її породжує справжня скорбота. До Тура вона перебралася після втрати коханого. Оцінити її по заслузі тут не могли й мали її лише за славну особу. Вона невтомно робила добро й любила піклуватися про всіх знедолених. Ось чому вона так співчувала безталанному вікарієві.
* Обитель скорботи, тобто пекло (з Дантової "Божественної комедії").
Мадмуазель де Вільнуа, поїхавши наступного ранку до міста, відвезла туди Біротто, висадила його на Соборній набережній і дала йому брести до Монастирської площі, куди він поривався, щоб бодай врятувати від краху свої надії на каноницький сан та й доглянути за перевезенням обстави. З трепетом сердечним подзвонив він біля дверей того самого дому, куди звикнув входити чотирнадцять років, де йому жилося так добре і звідки його виганяли навік, хоча він плекав мрію мирно упокоїтися тут, як і його приятель Шаплу. Побачивши вікарія, Маріанна, здавалося, здивувалась. Він сказав, що йому треба поговорити з абатом Трубером, і рушив був на перший поверх до каноника. Та Маріанна гукнула йому навздогін:
— Пане вікарію, абата Трубера там уже нема! Він тепер у вашій колишній квартирі!
Серце у Біротто стиснулось, йому відкрилося справжнє обличчя цього чоловіка. Він збагнув, як довго виношував Трубер свою помсту, побачивши, що той розташувався в книгозбірні Шаплу, сидів собі в розкішному готичному фотелі Шаплу, користувався речами Шаплу — а вночі, мабуть, спочивав у постелі Шаплу — словом, по-хазяйському захопив усі меблі Шаплу, брутально потоптавши його духівницю й позбавляючи спадщини друга того самого Шаплу, який так довго протримав його в закамарку у мадмуазель Гамар, перешкоджав йому просуватися по службі й закрив доступ у найкращі турські салони. Чи не помах чарівничою паличкою викликав усю цю метаморфозу? Хіба ці речі вже не належали йому, Біротто? Бачачи, з яким глумом Трубер позирає на його книжки, Біротто зрозумів, що майбутній головний вікарій цілком певний своїх сил і не збирається випускати з рук майна тих, кого він так люто ненавидів — Шаплу, свого кровного ворога, й Біротто — постійний нагад про Шаплу. Багато думок роїлося в голові Біротто, і все здавалось якимсь сном: він завмер на місці, ніби заворожений пильним поглядом Трубера.