Як жити з порожньою душею?
"Цілуй!" — знову нагадав про себе Ріфат Октай.
Як жити з порожньою душею? Як...
Мовби захищаючись від порожнечі, мовби випливаючи з дна бе-іодні, він підняв угору лопату і замахнувся нею на купця; рятівний змах повертав світ, який Тодорко повинен був втратити,— звичний, буденний, але рідний світ; коваль боронив цей світ лопатою, і Ріфат, схопившись на ноги, позадкував до воріт; а на воротях юрмилися хлопці з будівельної бригади, усі з лопатами і кайлами. Довгов'язий бригадир Нетько Гудз вигукнув:
— Іншалла, ти чого надувся як ворона на дощ? Чом людей не зустрічаєш? Ми трохи припізнилися, бо поки сеє, поки теє. Але надолужимо...
Тодорко мовчав. Тодорко стояв над викопаним із землі старим іржавим відром, яким колись носив землю на свою парцелу, і плакав. Чи від того, що сільські люди його не цуралися, чи з утіхи, що зборов у собі самого себе? І взагалі, що це з ним діялося? Було це марення? Сон? Чи, може, вигадав для себе казку?
Добре, що якраз навернулася до двору Роксана; Роксана лускала об долоню денцем пляшки з горілкою і репетувала:
— Ей, хлопці-молодці, спершу по келишку вип'ємо, щоб ваші лопати не скрипіли.
Пили.
А Тодорко думав, що таки здалось би купити батога для Роксани, бо ж не брала з собою грошей на горілку, знову, видно, зациганила якийсь карбованець.
Батько синові:
"...Коли Тодорко оповів мені про свою химерію, я твердо і остаточно впевнився, що глибоко вкоренився коваль у подільську землю, тепер вона стала для нього рідною, приріс циган до неї і розбагатів по-людському, без Ріфатових скарбів. Нам усім, коли ростемо, сняться сни, що ми літаємо... це теж був Тодорків лет.
Як ви там, мої рідні, маєтеся? Цими днями вичитав у газетах про вашого монтажника Степана Карбуду. Чи це, бува, не той бригадир з твоєї дільниці, котрий водив своїх монтажників після зміни на поміч археологам, які досліджували дно майбутнього моря? Професор Ба-рановський оповідав мені, що попервах не дуже охоче зустрів хлопців та їх пропозицію, хоч вода в долині Гнилої Липи прибувала на очах. Мовляв, зворушений вашою прихильністю до археології, товариші, та я чомусь переконаний, що робота для вас буде марудною і нецікавою. Ми тут не шукаємо золота або срібла, як це, може, комусь здається, для нас всяка трісочка має вагу.
Ось так урезонив Барановський молодиків з будови, припускаючи, що вони прийшли до нього на розкопи полоскотати романтикою нерви. Ну, а бригадир їхній образився:
— Даремно ви так, професоре. Будуємо махину яку... будуємо ж не на голому місці... і до нас тут були люди... діди, прадіди. Отож, хотілось би поглянути в корінь...
Професор подумав: "Красні слова..."
Коли ж запримітив, як монтажники святешно торкалися викопаного глечика, мовби хотіли відчути на його порепаному вінчику тепло людських рук, що виліпили його, засували в піч, варили у ньому страву, то зрозумів: не задля порожньої цікавості помагають монтажники археологам,— сини прийшли до предків.
Я часто згадую цей випадок... і думаю про Шершуна. Тільки ти, будь ласка, не лайся, що бозна-чим сушу собі голову.
Магнітофонну плівку одержав і вечорами слухаю "Целвону луту" у виконанні твоєї Мар'янки. Сумно дідові без неї...
Приїжджайте. Яблука вночі не дають спати: гупають та гупають".
ПОСЛАННЯ ДРУГЕ
За глухими віконницями іржали коні...
Коні іржали, чуючи дорогу, були коні жалобні, вороної масті. На світанку воронії коні повезуть Юрія — Гедеона — Звєнжика — пана Іхмеліски, гетьмана запорозького і князя Сарматського — в гостину до кам'янецького Галіль-паші, але до світання ще далеко, бо ледве-но повечоріло і ще його милість князь про готовану кам'янецьку учту слухом і духом не відає. Він горбиться за столом у "тронній" палаті своєї немирівської резиденції, підперши долонями вузько затесане лице. Водянисті глипавки втупилися у штоф з оковитою, біле, як у мерця, чоло крається зморшками... крається, мовби його милість князь не може дати ради з державними мислями.
А коні за глухими віконницями іржали.
Коні іржали, а пані суботівська Хмельницька волики у ярма запрягала і нивку скородила. Сіяла пані Хмельницька матірку, сіяла і промовляла: ой рости, конопелько, мой до стелі, до стелі рости, у волокно вбирайся...
Коні іржали...
Коні іржуть, а в клепсидрі шелесно стікає час, стікає піщина за піщинкою, і в кожній піщинці мить, яку не повернеш і не повториш. У поставці скапує, кліпає свічка, ярий віск пахтить весною, медовими бджолами і недільною церквою. Горбата чорна тінь закоцябла на стіні, мовби пришпилена гвіздками,— тінь од писаря Якима Доброчина, єдиного православного при дворі князя Сарматського. Права рука Якимова відбилася на стіні химерним крилом, з усієї тіні крило лише й живе, тріпочеться, мовби прагне злетіти. А куди, куди злетіти? До закопченої стелі? Чи, може, жадає вирватися з душної комірчини через вікно, зачинене наглухо віконницями? Чи, мо', стереже дубові двері, очікуючи, чи, бува, не прочиняться?
Марниця усе це... марниця, бо крило саме по собі повне-повні-сіньке волі і простору; крило кружляє понад білим полем, і там, де воно об нього черкається, на білому полі ореться чорта борозна.
То пише Яким Доброчин:
"Збоку може здатися, що його милість князь Сарматський не може дати собі ради з державними мислями, насправді ж у його голові блудить самотиною думка, як вівця у витовченому ордою степу; вівця нипає за віхтиком зела, а думка княжа борсається у мороці: "А далі, пане Юрасю, що? А далі?.."
"Кину кужіль на полицю..." Кину... навіщо катувати себе цим "далі"; сотворить господь новий день, накреслить нові виднокола, а поки що пий, пане Іхмеліскі, пий!.. Мушу чимдуж упитися... мушу... щоб знову втрапити у світ веселих химер, у химерному світі забувається день вчорашній і день сьогоднішній... я боюся вчорашнього... я боюся сьогоднішнього... лякаюся завтрашнього..."
Коні іржуть за глухими віконницями...
"Господи, тягаристий камінь поклав ти мені на плече і звелів нести. Легше тому, котрий орудує на бойовиську шаблею, списом або мушкетом, і легше тому, який оре і сіє, і тому в сто крат легше, що мурує стіни, і тому легше, хто, проткнувши голландський папір шовковим шнурком і обернувши окремішні аркуші в цільну книгу, пише день при дні повість про зацного лицаря, котрий життя поофірував на вівтар ой-чизни-матки. Бо той, хто орудує правим мечем, колись таки втішиться вікторією; той, хто оре ниву і сіє злаки, спече хліб для себе і для ближнього свого; той, хто мурує стіни, обігріє і захистить в новому притулку вбогого; той, хто пише про чини лицарські, творить історію для прийдешніх поколінь...