А куди діти решту?
— Пиріжки, пиріжки! — волала Роксана, недобрим оком проводжаючи кожного пішохода, який, не повертав до її візка.— Купуйте пи...
І враз прикусила язика...
І враз стерла з обличчя сердиту маску, дзвякнула вічками свого магазину, машинально витерла масні пальці, розгладила брови. І... І рушила в танець.
Тротуаром дибала ватага туристів — хлопці й дівчата. Було їх, може, зо двадцять. Тюпали вони стомлено, горблячись під вагою рюкзаків. Усі запорошені, мов мірошники, і, певно, голодні як вовки. Цю останню обставину Роксана миттю завважила, розпростерла руки для того, щоб одночасно зупинити виголоднілих туристів і щоб надати розгону танцеві.
Ух...
Пристукнула закаблуками, потрясла плечима і грудьми... Ух...
Танець ударив циганці в голову хмільним трунком, вона вже забула про свої пиріжки і про туристський голод. Пливла по колу, що виросло посеред тротуару, спершу поволі, статечно, торкаючись пальцями хлоп'ячих плечей і дівочих грудей; від цього гарячого черкання циганка запалювалася, танець її наливався вітром. Якась внутрішня музика, що ожила в Роксані разом з першим дзвоном дукачів, додавала їй вогню, відчуття лету; внутрішня музика, певно, жила в ній постійно, тільки Роксана не завжди до неї прислухалася. А тепер... тепер жінка її слухала, нею упивалася, грали Роксані скрипки і решітка, грали... І вона не помічала, як розпогоджувалися посірілі обличчя, як звеселилися очі, вона чула лише свої скрипки, свої решітки і ще чула далеке ритмічне сплескування долонь. Давно так не танцювала.
І, може, через хвилю на тротуарі завирувавби танцмайданчик, бо дехто з молодиків уже розстібав рюкзаки, бо у дівчат починали делькотіти коліна, якби не обізвався нагально міліцейський свисток.
Свисток? Звідки?
— Красавиці,— моментально зорієнтувалася Роксана.— Ми порушили порядок на вулиці. Щоб не платити штрафу, шикуйтеся в чергу за пиріжками. Один за одним... Бачу, ви голодні... Ну, швидше...— І найближчому тицьнула в руки згорток з пиріжками.
Сміялися, але пиріжки брали; брали, по скільки давала, тепер мала над ними наворожену владу, тієї ворожби ще додавав смачний дух. Мищина дзвеніла копійчаним градом. Не рахувала, не давала здачі, не боялася недоплати. Швидше... Приговорювала:
— Що кому бракує, те дадуть вам пиріжки.
— Тобі, молодче, сили...
— Тобі, красавице, вроди...
— Тобі — щастя...
— їжте пиріжки, пиріжки не прості, пиріжки заворожені, циганські.
І таки їли, аж лящало за вухами.
А останній туристик, захоплений Роксаниним танцем і примовками, штовхав товариша під ребро.
— Оце торгівля, Валь, д-да. Якби у нас поголовно так торгували, то мусили б ліквідувати магазини уцінених товарів. Таланище...
...У першу хвилю коваль Тодорко про таланти прадавніх майстрів не думав, бо, розгрібши глину і знявши з великого казана накривку, закляк від побаченого.
У казані тьмяно горіло золото і почорніле срібло. Лежали тут ковані зі срібла коні, золоті подоби жінок, були й шоломи, пояси, цяцьковані коштовним камінням, чаші і кубки, застиглі людські маски, ножі, чільця...
Він бачив купу золота і срібла, чув малиновий їх дзвін, чув, бо хитра рука Ріфатова ворушила, перемішувала все це незбагненне багатство, малиновий дзвін затьмарював і без того скаламучений Тодор-ків розум. Нижня губа циганова відвисла, по бороді текла слина, він раз по раз злодійкувато позирав на хвіртку, позирав, аби, не дай бог, хтось не зайшов на подвір'я та не підглянув...
Ріфат Октай посміювався у бороду.
"Усе це моє...— ефенді? Моє? — лепетав Тодорко бездумно і захоплено.— Га?"
"Твоє, твоє",— цідив згірдливо Ріфат Октай, бавлячись шаблюкою у срібній піхві, котру взяв з казана. Ох, з якою насолодою потяг би клинком по жилавій шиї цигана, потяг би... бо один аллах пам'ятає, скільки він, Ріфат Октай, недоспав ночей, скільки літ змарнував... ціле життя... щоб наповнити по вінця оцей казан. І наповнив. А навіщо? Віднесли Ріфата на цвинтар, мов якогось торбаря, віднесли і забули, навіть могили по ньому не зосталося біля мечеті падишаха в Кам'янці...
А тепер ще мусить віддавати скарби циганові... мусить, бо такий закон землі: усе, що сховане в ній, повинно повернутися людям. То бодай його золото зробить з цигана волоцюгу, бодай воно не повернеться до тих, які мають на нього право.
"І шабля теж... моя?" — боязко питав Тодорко. Йому ще незвично вимовляти слово "моя", але вже захланно тремтів над кожною річчю в казані, і вже йому шаблі шкода, і вже в ньому плодиться хробак жадібності*
"І шабля теж твоя, невірний,— зрозумів Тодоркове побоювання Ріфат Октай, зрозумів, бо добре пам'ятав жадібного хробака, адже скнів із ним ціле життя і з ним умер.— На...— кинув шаблю на простягнуті Тодоркові руки.— І цілуй чирики, найвищий-бо час".
Тодорко зважував по витягнутих руках шаблю, срібне окуття піхви тішило око вибагливим карбуванням... листочками, калиновими кетягами і... і літерами.
Тодорко мимоволі тулив літеру до літери: "Меч сей козака Якима Доброчина".
Доброчина?..
Як грім...
"Цілуй!" — з-поміж різдвяних громів, звідкись з далекої далечіні котився до коваля крик турецького купця. Доброчина?..
Шабля випала з Тодоркових рук, він і не помітив, як видала, бо стояв перед ним старий учитель Доброчин, бо згадалися давні вчителеві слова: "Народ багатіє і від знайденого в землі черепка". А тут... тут, у казані, купно пришпаровано витвори рук і духу людського, ціни яким нема... І це безцінне... коштовне... повинно за повелінням Ріфатовим належати Тодоркові і нікому більше? Він буде змушений крадькома від цілого світу переплавлювати на безформні грудки крилатих коней... жінок-матерів... оцю шаблю... мусить... бо треба обзавестися "Волгою"... треба кочувати по світу... нині тут... завтра там... кочувати, бо він тать, злодій, він украв те, що належить людям... І через це нема у нього рідної землі... нема вчителя Доброчина, прадідові якого, може, належала шабля в окутій сріблом піхві. І нема оцього саду, що його сам посадив, і нема груші, під якою спав з трепетною Роксаною, зачинаючи дітлахів.
Він. Тодорко, раптом нечувано розбагатів і... збіднів: розбагатів — бо казан з скарбами належав йому, збіднів — бо втрачав усе, чим жив дотепер... Мав золото в руках і порожнечу в душі.