— Ти надто любиш усе критикувати,— сказала Мері Джейн.— Надто до всього прискіпуєшся. Може, то справді гарна книжка...
— Повір мені, що в ній нема нічого гарного,— сказала Елоїза. Потім трохи подумала й додала: — Ти хоч маєш роботу. Розумієш, хоч роботу...
— Але ж послухай,— сказала Мері Джейн.— Може, ти колись таки скажеш Лью, що Волт загинув. Він не буде ревнувати, як знатиме, що Волт,— ну, сама знаєш... Що він загинув і таке інше.
— Ох, люба моя! Яка ж ти, бідолахо, цнотлива! А ще й кар'єру робиш. — сказала Елоїза.— Та тоді буде ще гірше. Він з мене душу висотає. Ти зрозумій. Він знає тільки те, що я дружила з якимось Волтом, якимось дотепним солдатом. Я йому нізащо не признаюся, що Волт загинув. Нізащо! А якби коли й призналася, — хоч це дурні балачки, я не признаюся, — то сказала б, що він загинув у бою.
Мері Джейн підвела голову й потерлася підборіддям об руку.
— Ел... — сказала вона.
-Що?
— Чому ти не розповіси мені, як він загинув? Присягаюся, що я нікому не скажу. Слово честі. Прошу тебе.
— Ні.
— Ну прошу тебе. Слово честі, я не скажу нікому.
Елоїза допила віскі й поставила порожню чарку на груди.
— Ти скажеш Акімові Тамірову, — мовила вона.
— Та що ти! Тобто я нікому ні слова...
— Ох, — зітхнула Елоїза. — Його полк стояв десь, відпочивав між боями, чи що, так написав мені в листі його товариш. Волт і ще один солдат пакували японську плиту, їхній полковник хотів послати ту плиту додому. Чи, може, вони витягли її з ящика, хотіли перепакувати — я добре не знаю. Одне слово, в ній було повно бензину та іншого лиха, і вона вибухнула в них у руках. Тому другому солдатові лише око вибило. — Елоїза заплакала і обхопила пальцями порожню чарку, щоб утримати її на грудях.
Мері Джейн зсунулася з канапи, навколішки підповзла до Елоїзи й почала гладити її по лобі.
— Не плач, Ел, не треба!
— Хіба я плачу? — сказала Елоїза.
— Я розумію, але не плач. Тепер уже не поможе, не плач.
Стукнули двері знадвору.
— Рамона вернулася,— сказала Елоїза в ніс.— Зроби мені таку ласку, піди до кухні й скажи тій, як її там, щоб швидше нагодувала її. Підеш?
— Так, так, тільки не плач. Добре?
— Добре. Іди. Мені тепер чогось гидко навіть подумати про ту кляту кухню.
Мері Джейн підвелася, захиталась, але втрималась на ногах і вийшла з кімнати.
Хвилини через дві вона вернулася. Поперед неї бігла Рамона, навмисне хляпаючи розстебнутими ботиками.
— Вона не дає мені скинути ботики,— сказала Мері Джейн.
Елоїза, що й далі лежала горілиць на килимі, втирала носа. Не забираючи хусточки від носа, вона сказала Рамоні:
— Піди скажи Грейс, нехай тебе роззує. Ти ж бо знаєш, що не можна заходити в ботиках до...
— Грейс в туалеті,— відповіла Рамона.
Елоїза зім'яла хусточку, важко підвелася й сіла.
— Дай ногу,— сказала вона.— Ні, спершу сядь, чуєш?.. Не там, а сюди... сюди... О господи!
Мері Джейн долізла під стіл по сигарети.
— Вгадай, що сталося з Джіммі! — сказала вона.
— Як я можу вгадати? Другу ногу. Дай другу ногу.
— Його переїхала машина, — сказала Мері Джейн.— Який жах, правда?
— Я бачила Стрибуна з кісткою,— сказала Рамона Елоїзі.
— Що там сталося з Джіммі? — спитала її Елоїза.
— Його переїхала машина, і він помер. Я бачила Стрибуна з кісткою, і він не віддавав...
— Дай-но сюди лоба, — сказала Елоїза. Вона приклала руку до чола Райони, — В тебе гарячка. Піди скажи Грейс, хай нагодує тебе нагорі. Потім відразу лягай у ліжко. Я пізніше прийду. Йди вже, йди. І забери свої ботики.
Рамона вийшла з кімнати поволі, ніби на дибах.
— Кинь-но мені сигарету! — попросила Елоїза. — І давай ще вип'ємо.
Мері Джейн подала Елоїзі сигарету.
— Дивно, правда ж? З тим Джіммі. Ну й уява!
— М-м. Підеш налити нам, га? А ще краще принеси пляшку сюди... Я туди не хочу йти. Там усе тхне тим гидотним помаранчевим соком.
Було п'ять хвилин на восьму, коли задзвонив телефон. Елоїза встала зі стільчика біля вікна й пошукала навпомацки черевиків. Але не знайшла. У самих панчохах, поволі, майже апатично, вона підійшла до телефону. Дзвінок не збудив Мері Джейн, що спала на канапі, сховавши обличчя в подушку.
— Алло, — сказала Елоїза в трубку, не вмикаючи люстри. — Слухай, я не можу поїхати по тебе. В нас Мері Джейн. Вона загородила своєю машиною виїзд і загубила ключа. Я не Можу виїхати. Ми хвилин із двадцять шукали ключа в тому, як його, в снігу і в болоті. Може, Дік і Мілред тебе підкинуть? — Вона трохи послухала, — Он як. Шкода, голубе. А чому б вам, хлопці, не вишикуватись і марш-марш додому? Ти б командував: раз-два, раз-два. — Вона знов послухала і сказала: — Ні, я не жартую, їй-богу, ні. В мене просто кепський настрій.
Вона повісила трубку.
До вітальні вона поверталася вже не так упевнено. Підійшовши до стільчика коло вікна, вона вилила в чарку решту віскі. Його було десь на палець. Вона випила, скривилася й сіла.
Коли Грейс ввімкнула в їдальні світло, Елоїза здригнулася і, не підводячись, гукнула їй:
— Краще не накривай до восьмої, Грейс! Містер Венглер трохи спізниться.
Грейс спинилася на порозі їдальні, світло падало на неї ззаду.
— Пішла вже та леді? — спитала вона.
— Ні, відпочиває.
— Он як. Місіс Венглер, я хотіла спитати, чи не дозволили б ви моєму чоловікові залишитися тут. У моїй кімнаті місця вистачить, а йому до ранку можна не вертатися в Нью-Йорк, та й надворі так погано.
— Вашому чоловікові? А де він?
— Ну, тепер він у кухні,— сказала Грейс.
— Ні. Грейс, тут йому не можна ночувати.
— Що, мем?
— Кажу, що йому не можна тут ночувати. Я не збираюся відкривати в себе готель.
Грейс на хвилину застигла, тоді сказала;
— Добре, мем.
І повернулася до кухні.
Елоїза поминула їдальню і рушила нагору сходами, на які падав знизу тьмяний відблиск. На сходах валявся один Рамонин ботик. Елоїза підняла його і щосили шпурнула через поруччя вниз. Він лунко ляснув об підлогу.
Вона ввімкнула світло в Рамониній кімнаті, але не зняла руки з вимикача, ніби шукала в ньому опори. Так вона постояла хвилину, дивлячись на Рамону. Тоді відпустила вимикач і швидко підійшла до ліжка.
— Рамоно, прокинься! Чуєш!
Рамона спала на самому краєчку ліжка, майже звісивши зад. На нічному столику, розмальованому каченятами, лежали скельцями догори окуляри з рівненько складеними дужками.