За весь час служби я жодного разу не бачив, щоб похмуре обличчя адмірала хоч колись засвітилося усмішкою.
Серед наших офіцерів були і передові за своїми поглядами на життя. Вони самі обурювалися такими типами, як Рожественський та Курош, але вони безсилі були спинити їхню сваволю. Отже, весь жах полягав не тільки в окремих поганих начальниках, що втратили людську подобу, а в тій системі безправ'я, яка панувала у флоті.
Мені лишалося дякувати долі, що я не попав служити на "Суворов". Наш броненосець очолював гуманний командир. Порівняно з Курошем наш старший офіцер був добряком. Щоправда, він любив покричати на матросів, полаятись, але така вже була в нього собача посада. В усякому разі, для нашого брата великої шкоди від нього не було.
Напередодні виходу з Лібави я побував у місті, куди можна було проїхати з порту трамваєм. Тут основну частину жителів становили латиші, а до них домішувалися й інші національності — німці, поляки, євреї, росіяни. Це видно було й по церквах — поруч з готичною лютеранською кірхою стояли гарна синагога, католицький костьол. А в порту, на горі, велично височів православний собор. Жваво торгували магазини. Відвідав я знамениту кондитерську, що славилась виробництвом марципанових пряників, тортів, всяких фігур тварин, риб і птахів. Потім надумав зайти в книгарню. Коли я розглядав, стоячи біля прилавка, літературні новинки, раптом біля мене почувся голос:
— Книжки вибираєш?
Я обернувся й здригнувся. Переді мною стояв офіцер в намоклій від дощу накидці — наш інженер Васильєв. Зі слів матросів, головним чином машиністів, я вже знав про нього, як про найкращого начальника. І тепер, з-під козирка флотського кашкета, з молодого обличчя тепло дивилися на мене карі розумні очі, а під пухнастими чорними вусами грала заохочувальна усмішка. Заспокоївшись, я відповів:
— Так точно, ваше благородіє, хочу на дорогу дещо купити собі.
— Добре діло. Значить, любиш книжки?
— Є така слабість у мене — захоплююсь читанням.
Васильєв, розпитавши, що мене найбільше цікавить з літератури, сказав:
— Коли будемо в дорозі, приходь до мене по книжки.
Таке ставлення офіцера до матроса здивувало мене і разом з тим насторожило.
— Дякую вам. Я охоче скористаюся з вашого запрошення.
Я купив останні випуски збірника "Знание" і, козирнувши Васильєву, вийшов з крамниці.
Вертаючись на броненосець, я зустрів у порту свого доброго приятеля — писаря Устинова. Рік тому я плавав з ним на крейсері "Минин", а минулої зими служив разом в екіпажі учбово-артилерійського загону. Це був кремезний хлопець, молодий моряк, дуже соромливий. Прочитавши на його кашкеті напис "Суворов" і тиснучи йому руку, я спитав: .
—. Як, хіба й ти на Другій ескадрі?
— Замели.
— Що робиш?
— У штабі Рожественського служу.
— Ну, брат, я тобі не заздрю. Бути тобі без барабанних перетинок, як це сталося з багатьма його писарями.
Устинов з сумом признався:
—, Так, важко служити з ним. Скажений бик. Так і жди, що візьме на роги. На нашому броненосці всім перепадає від нього. Я сиджу на секретному листуванні. Чомусь він до мене прихильний. Тільки одного разу дав такого потиличника, що я перекинувся.
— Які новини в штабі? Адже ти все знаєш. Розказуй швидше.
— Новини не дуже веселі. Морський технічний комітет повідомляє, що з броненосцями типу "Бородино" треба бути особливо обережними: мають зовсім малу остійність. При такій перевантаженості вони без війни можуть перекинутись догори кілем, коли маху даси. Навіть моторошно було читати папір про це. В ньому цілий перелік іде, яких заходів треба вживати, щоб уникнути катастрофи.
Я сказав:
— Попереду у нас довга дорога. Давай, друже, зустрічатися частіше А то дуже тоскно.
Устинов озирнувся навсібіч і таємниче повідомив:
— Коли б нам не скоротили цю дорогу.
— Хто? Чому?
— У штабі одержано відомості, що японські міноносці чекають нас у датських протоках. Адмірал ходить —хмара хмарою. Штабні чини теж стривожені.
Ми поговорили ще трохи і, попрощавшись, розійшлись. Він поспішав на пошту, а я — на своє судно.
Виявилось, що аванпорт для наших броненосців не досить глибокий, а кам'яний мол погано захищає нас од вітру і хвиль. Деякі кораблі, повертаючись на канатах, приткнулись до мілини. Тому командуючий після полудня, незважаючи на погану погоду, почав виводити ескадру на зовнішній рейд.
Увечері на "Орле" служили молебень. Офіцери й команда зібрались в жилій палубі перед збірною церквою. Рудобородий священик з монахів, отець Паїсій, надтріснутим голосом виголошував слова молитви, хор з матросів співав. Молилися, стоячи навколішки, "за болярина Зиновія (Рожественського) та дружину його".
Настрій у всіх був похмурий. Чутка про близькість японських міноносців якимсь чином докотилась і до нашого броненосця, дійшла до команди. Багато хто думав, що, може, нас зараз висадять у повітря тут же, на рейді. В розмовах почувалася пригніченість.
Ніч була темна. Завивав вітер у снастях, хрипко били хвилі в борти, скриготіли якірні канати. Біля дрібної артилерії вартували комендори й офіцери. Сторожові судна світили прожекторами, а на'щоглах ескадри спалахували вогні сигналів.
Цієї ночі я довго не міг заснути, перевертаючись з боку на бік на своїй підвісній парусиновій койці. Більшість електричних лампочок були виключені, а ті, що горіли, мало давали світла. Навколо мене і по всій жилій палубі, на відстані одна від одної в якихось пів-аршина, біліли ряди підвісних койок, прив'язаних до бімсів. На них спали матроси. В сутінках здавалося, що це не койки висять на шкертросах, а тримаються на стелі своїми щупальцями якісь дивно мовчазні, з випнутими вниз животами, довгі створіння, що подекуди шумно сопуть носами. Броненосець погойдувався. В голові безсило билися думки, намагаючись забігти наперед і вгадати долю ескадри. Потім чомусь уявлявся Курош, який б'є себе в груди кулаком і з плачем кається в своїх злочинах3.
ДАЛЕКА ПУТЬ
З ранку 2 жовтня наша ескадра, розбившись на чотири ешелони, почала послідовно зніматися з якоря.
По обіді з лібавського рейду вийшов останній ешелон, в якому був і наш броненосець. Вистроїлись двома кільватерними колонами: в правій — "Суворов", "Александр III" і "Бородино"; в лівій — "Орел", транспорт "Корея" і рятувальний буксирний пароплав "Роланд"*. Ішли не поспішаючи, роблячи не більше десяти вузлів.