Військовий порт ще не був остаточно обладнаний. Він розширювався і добудовувався. Згодом він мусить замінити собою Кронштадт і стати першим портом на Балтійському морі й головною базою нашого флоту. А поки що велике пожвавлення було лише в Комерчеській гавані. Не замерзаючи взимку, вона працювала цілий рік. Ось чому з усіх кінців Росії котилися вагони в Лібаву, підвозячи сюди експортні товари: хліб, масло, жмихи. А звідси сотні пароплавів під прапорами різних націй, наповнивши вантажем трюми, розходились по іноземних портах.
Якось увечері, бажаючи швидше ознайомитися з організацією ескадри, я почав переглядати накази командуючого. В одному з них, за № 4, був оголошений список штабних чинів, серед яких я зустрів знайоме прізвище. Це був капітан 2-го рангу Курош, зарахований до штабу як флагманський артилерист. Яке щастя було і для мене, і для інших матросів, що ні Рожественського, ні Куроша не було на нашому судні! З цими людьми я проплавав три кампанії на крейсері "Минин" і про цей час у мене залишилися найсумніші спогади.
Тоді Курош був тільки лейтенантом і займав на крейсері посаду старшого офіцера. Вище середнього зросту, довгий, він був сухий і жилавий. Чорна кучерява борідка підковою охоплювала його циганське обличчя, завжди зле, хиже, з очима настороженої рисі. Півсотні офіцерів не могли б завдати стільки горя матросам, скільки завдавала їм ця одна людина. Перепочинок на судні наставав тільки тоді, коли він перепивався. Напившися п'яним, він починав плакати, розпускаючи слину, і ліз до нижніх чинів цілуватись. Декому давав гроші — від карбованця й більше. Іноді викрикував, мотаючи головою:
— Братці мої! Простіть мене. Серце моє все в ранах, в крові. Через те я такий падлюка. Мені нудно жити на світі. А не діждусь того дня, коли ви розірвете мене на шматки...
Зовсім інакше поводився Курош, коли був тверезий. Не минало жодного дня, щоб він власноручно не побив п'ятиадцять-двадцять чоловік з команди. Це було для нього якимось своєрідним спортом. Винного матроса він довго лаяв, поступово підвищуючи голос, немовби розпалюючи себе. А потім закидав руки за спину, і це була певна ознака того, що зараз же почнеться розправа. Так робив він завжди. Довгий час я не розумів цього прийому. Матроси пояснили мені. Виявилось, на пальці правої руки він носив перстень з коштовним каменем. Закинувши руки назад, Курош повертав перстень так, щоб можна було затиснути в кулак коштовний камінь: так краще, не загубиш його. І тільки після цього падали на матроса удари.
Часом Курош вживав покарання більш витончені, з деякою дозою фантазії.
Одного разу гальванер Максим Андрійович Козирев звернувся до нього після сніданку з проханням:
— Ваше високоблагородіе, дозвольте мені сьогодні на берег.
— Чого?
— До церкви піти. У мене сьогодні день ангела. Курош перепитав:
— День ангела, кажеш?
— Так точно, ваше високоблагородіе!
Курош подумав з півхвилини, а потім, немовби співчуваючи йому, промовив:
— Іди за мною.
Привів гальванера на рубку і, не підвищуючи голосу, наказав:
— Стій тут і дивися на небо. Як тільки побачиш свого ангела, зараз же повідом мене.
Козирєв, не розуміючи такого розпорядження, здивовано втупився очима в старшого офіцера, а той одразу заревів:
— Я тобі наказав на небо дивитись! А ти не слухаєш!
Ударивши кулаком в підборіддя, він схопив руками голову гальванера і закинув її назад. Цілу годину Козирєв стояв на рубці і все дивився на небо. Перед підійманням прапора до нього підійшов Курош і спитав:
— Бачив свого ангела?
— Аж ніяк ні, ваше високоблагородіе!
— Ну, гаразд, іди на берег.
Багато матросів на судні старались заприятелювати з коком. Від нього, коли він різав м'ясні пайки, можна було одержати кістку. Щасливець у таких випадках ховався в "шхерах" — за подвійним бортом або в якому-небудь закутку судна, щоб не попасти на очі начальству. Там на самоті він відшліфовував зубами свою здобич до блиску.
Так було на всіх кораблях, так було і на крейсері "Минин".
І от якось наш писар 2-ї статті Охлобистін дістав від кока здоровенну кістку від бичачої ноги — соковиту, з торочками м'яса, з мозком. Та не встиг він відійти від камбуза, як на нього, наче яструб, налетів Курош. Цього разу обійшлося без мордобою. Старший офіцер наказав писарю взяти кістку в зуби, а потім повів його, схопивши за вухо, на бак. Дві години винний простояв з кісткою в зубах, наче собака, блідий, не знаючи, куди сховати очі від сорому.
Нарвався і я одного разу на Куроша. Він побачив у мене книжку: "Вступ до філософії" Паульсена.
— А, ось ти що читаєш!
І почав кричати на мене, розмахуючи кулаками. Не задовольнившись цим, він вчинив у моїх чемоданах трус, і з півсотні моїх улюблених книг полетіло за борт. Але я був невиправний. Тільки з цього часу мені довелось здобувати знання обережніше, так само, як карний злочинець добуває чуже добро,— злодійським шляхом.
Дехто з матросів пробував заявити адміралові Рожественському претензії на Куроша, але згодом вони розкаювалися в цьому.
Тоді вирішили про всі неподобства старшого офіцера написати адміралові анонімного листа. А щоб не могли встановити, чий почерк, знайшли для переписки грамотного матроса з іншого корабля. Пакет послали на ім'я начальника загону заказною кореспонденцією.
Увечері, перед молитвою, коли всі зібрались на верхню палубу, вийшов до нас сам адмірал і загорлав, потрясаючи анонімним листом:
— Хто написав цей ганебний наклеп? Вийди наперед!
З хвилину тривала на судні мертва тиша. І раптом знявся ураган лайки і реву. Адмірал погрожував повісити автора листа на реї.
І тоді зрозуміли, що ніяким шляхом не добитися нам правди.
Важко сказати, хто з них був жорстокіший — Курош чи Рожественський.
Хворобливо самолюбивий, неймовірно самовпевнений, запальний, нестримний у своїй сваволі, адмірал нагонив жах не тільки на матросів, але й на офіцерів. Він зневажав їх, убивав їхню волю, будь-яку ініціативу. Навіть командирів кораблів він всіляко третирував і, не добираючи слів, хльостав їх добірною лайкою. А ті, гарно вбрані, самі в орденах і штаб-офіцерських чинах, літні й солідні, тяглись перед ним, як школярі. Під час маневрів або стрільби учбово-артилерійського загону мені самому не раз доводилося бачити, як на щоглах нашого крейсера здіймались прапори з назвою винуватого корабля і з додачею якого-небудь ганебного слова: "гидко", "мерзотно", "по-турецькому", "по-баб'ячому". Подібний глум зносили командири не протестуючи, терпляче й мовчки, як заїжджені коні.