Вулиця Крокодила була концесією нашого міста у справі новочасности та зіпсуття великих міст. Очевидно, що не стало нас на більше, як на паперову імітацію, на фотомонтаж із вирізок злежалих торішніх газет.
Переклав Микола ЯКОВИНА
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.
Публікації:
"Ї", Львів, № 6, 1995
Таргани
То було в період сірих днів, які настали після пишносяйної кольоровости геніяльної епохи мого батька. То були довгі тижні депресії, тяжкі тижні без неділь і свят, при замкнутому небі і в зубожілому краєвиді. Батька тоді вже не було. Горішні покої поприбирано і винайнято певній телефоністці. З усього пташачого господарства залишився нам лиш один екземпляр — опудало кондора, що стояло на полиці у вітальні. У холодному півмороку замкнутих фіранок він стояв там, як і за життя, на одній нозі, в позі буддійського мудреця, а його гірке, висхле обличчя аскета скам'яніло у вираз остаточної байдужости й відчужености. Очі випали, і з виплаканих, сльозавих орбіт сипалося трачиння. Тільки рогуваті єгипетські нарослі на могутньому голому дзьобі та на лисій шиї, нарослі й бугри споловіло-блакитної барви надавали тій старечій голові щось достойно гієратичного.
Пір'ястий його габіт був уже в багатьох місцях прожертий молями і губив м'яке, сіре пір'я, яке Аделя раз на тиждень вимітала разом з безіменною кімнатною пилюкою. У вилисілих місцях видно було грубе, мішкове полотно, з якого вилазило конопляне клоччя. Я мав до матері прихований жаль за ту легкість, з якою вона перейшла до порядку денного після втрати батька. Ніколи вона його не кохала, — думав я, — а оскільки батько не був закорінений у серці жодної жінки, то через те й не міг врости в жодну реальність і вічно носився десь на периферії життя, в напівреальних реґіонах, на узбіччях дійсности. Навіть на добропорядну, громадянську смерть собі не заслужив, — думав я, — все в нього мусіло бути химерне і сумнівне. Я вирішив у догідний момент заскочити матір відвертою розмовою. Того дня (був тяжкий зимовий день, і вже з самого ранку сипався м'який пух присмерку) мати мала міґреню і самотньо лежала на софі у вітальні. В тому рідко відвідуваному, парадному покої панував з часу зникнення батька зразковий порядок, плеканий воском і щітками Аделі. Меблі прикриті були чохлами; всі хатні реманенти підкорилися залізній дисципліні, яку Аделя розпорядила над тим покоєм. Тільки жмут павиних пер, що стояв у вазі на комоді, не давав себе утримати у шорах. То був елемент свавільний, небезпечний, невловно революційний, як розгукана кляса гімназисток, повна святенництва в очі, а розпусної сваволі поза очі. Свердлили ті очі цілий день і вертіли дзюри в стінах, моргали, штовхалися, тріпочучи віями, з пальцем на устах, одні поперед одних, повні хихоту і псоти. Наповнювали покій цвіркотом і шепотом, розсипувалися, як метелики, довкола многораменної лямпи, вдаряли барвистим тлумом у матові, старечі дзеркала, відвиклі від руху й веселости, зазирали в дзюрки від ключів. Навіть у присутності матері, що лежала з зав'язаною головою на софі, не могли вони стриматися: робили перське очко, давали собі знаки, говорили німим, кольоровим алфавітом, повним секретних значень. Мене дратувало те глузливе порозуміння, та миготлива змова поза моїми плечима. З колінами, притиснутими до материної софи, досліджуючи двома пальцями, мов би в замисленні, делікатну матерію її шляфрока, я ніби мимоходом сказав: — Уже давно хотів я тебе запитати: правда, що то — він? — І хоч я навіть поглядом не вказав на кондора, мати одразу відгадала, дуже збентежилася й опустила очі. Я зумисне дав сплинути хвилині, щоб викуштувати її збентеженість, після чого з усім спокоєм, опановуючи накипаючий гнів, спитав: — Який сенс мають у такому разі всі ті плітки й брехні, які ти розсіваєш про батька?
Але її риси, які в першій хвилині розпалися були в паніці, знову почали порядкуватися. — Які брехні? — спитала, моргаючи очима, що були порожні, налиті темною блакиттю, без білка. — Я чув їх від Аделі, — сказав я, — але знаю, що походять вони від тебе; хочу знати правду.
Уста її ледь тремтіли, зіниці, уникаючи мого зору, помандрували в куток ока. — Я не брехала, — сказала вона, а уста її набубнявіли і заразом стали малі. Я відчув, що вона кокетує зо мною, як жінка з чоловіком. — 3 тими тарганами — то правда, сам, прецінь, пам'ятаєш… — Я знітився. Я справді пам'ятав те вторгнення тарганів, те нашестя чорного ройовища, яке наповнило нічну темряву павучою біганиною. Всі шпари повні були тремтливих вусів, кожна щілина могла вистрелити знагла тарганом, з кожної тріщини підлоги могла вилупитися та чорна блискавка і полетіти навісним зигзагом по підлозі.
Ах, той дикий безум сполоху, писаний блискучою, чорною лінією на таблиці підлоги! Ах, ті жаскі крики батька, ті його скоки з крісла на крісло з дротиком у руці! Не приймаючи ні їства, ні питва, з рум'янцями гарячки на обличчі, з конвульсією огиди, вритою довкола уст, батько мій здичів повністю. Ясно було, що такого напруження ненависти жоден організм довго витримати не може. Страхітлива відраза перетворила його обличчя в стужавілу трагічну маску, в якій тільки зіниці, сховані за нижньою повікою, лежали на чатах, напнуті, як тятиви, у вічній підозріливості. З диким вереском зривавсь він нагло з сидження, летів наосліп у куток покою і вже підносив дротика, на якому наштрикнутий величезний тарган розпачливо перебирав карлючками своїх ніг. Тоді Аделя приходила йому, блідому від жаху, на допомогу і відбирала піку разом з прохромленим трофеєм, щоб утопити її в цебрику. Вже тоді, однак, не зміг би я сказати, чи то Аделині оповідання прищепили мені ті образи, чи то сам я був їх свідком. Батько мій не посідав уже тоді тої відпорної сили, яка захищає здорових людей від заворожености огидним. Замість відмежуватися від страхітливої завабливої сили тої заворожености, батько мій, виданий шалові на поталу, щораз більше в неї вплутувався. Сумні наслідки не примусили себе довго чекати. Невдовзі з'явились перші підозрілі знаки, які наповнили нас жахом і смутком. Батькова поведінка змінилася. Його шал, евфорія його збудження — пригасли. В рухах і міміці стали себе видавати знаки нечистого сумління. Він почав нас уникати. Цілий день крився по кутках, у шафах, під периною. Нераз я бачив, як він замислено розглядав власні руки, досліджував консистенцію шкіри, нігтів, на яких почали проступати чорні плями, блискучі, чорні плями, як лусочки таргана.