Цимбелін

ДІЯ П'ЯТА
СЦЕНА 1
Поле між британським і римським таборами.
Входить Пост ум з окривавленою хустиною.
Постум Скривавлена! От що мені лишилось!
Бо сам того жадав. Чи то усі
Чоловіки своїх жінок вбивають,
Що від мужів достойніші в сто крат,
За слабощі хвилинні?.. Ох, ГТізаньйо!
Не всюди й найвірніші слуги вірні,
А тільки там, де правда. Ви, боги,
Якби мене хотіли покарати
За всі мої гріхи, не допустили б
До цього. Імогену вберегли
Від муки каяття, а я, нещасний,
Більш вартий вашої покари, мучусь.
її у гніві вбито, бо любов
Нещадна до гріха... Хто ж вам нелюбий,
Тим дозволяєте грішити знов
І знов усе потворніше, щоб потім
Собою гидували. Імогену
Взяли собі, а я, по вашій волі
її убивши, з римським ополченням
Прийшов пустошити її державу.
Ні! Мир тобі, Британіє. Убивця
Твоєї королівни не завдасть
Ще ран тобі. Хай знають небеса:
Я поскидаю італійський одяг,
Щоб у лахмітті брита-селюка
Боротись проти римлян і загинуть
За тебе, Імогено. Все життя
До подиху останнього — тобі.
Сконаю невідомий, ні жалю,
Ані ненависті не гідний. Люди
Нехай мене не за ім'я чи шати,
А за хоробрість стануть шанувати.
А ви, боги, мені даруйте силу,
Щоб міг явити я не блиск, а діло.
(Виходить)
СЦЕНА 2
Там же.
Входять з одного боку Луцій, Якімо і римське військо; з друго-
го — британське військо і позаду одягнений у лахміття Постум
Л є о н а т. Марширують уздовж сцени й виходять. Шум битви. На сцену вбі-
гають Якімо і Постум, б'ючись. Постум долає Якімо, роззброює його,
відпускає й виходить.
Якімо Тягар вини, що розриває груди,
Мене знесилив. Я у цій країні
Обмовив королівну. Тут за злочин
Мені й повітря мстить. Уже й нікчемний
Мужик, що зброї і не бачив, з мене,
Потомственого лицаря, і з честі
Мойого роду люто насміявся!
Британіє, якщо твої дворяни
Його переросли, як він мене,
То нас поразка й кара не мине.
(Виходить)
Бій триває; Цимбеліна беруть у полон; британці втікають. Вбігають Бел а рій,
ГвідерійіАрвіраг.
Беларій Спиніться! Стійте! Стійте! Там за нами
Британія підводиться, а вас
Пойняв мерзенний жах!
Гвідерій,
Арвіраг Куди ви?! Стійте!
До бою! Гей!
Вбігає Посту м і підтримує британців. Вони відбивають Цимбеліна і ви-
ходять. Входять Луцій, Якімо та Імогена.
Луцій
(до Імогени)
Тікай скоріше далі від різні!
Де друг, де ворог — все змішалось. Б'ють
Свої своїх.
Якімо Прийшла підмога бритам!
Луцій Не сподівались. Треба відійти
И навести лад. А ні — то утікать.
Виходять.
СЦЕНА З
Інша частина поля.
Входять Постум і британський вельможа.
Вельможа А ти не звідти, де нас завернули?
Постум І ви тікали теж?
Вельможа Було й таке.
Постум Вини у тім нема, якщо здавалось,
Що битву програно й пропало все.
Нас небо врятувало. Короля
Взяли в полон, а військо геть побігло
Яругою вузькою. Вороги,
Роз'юшені, засапані в погоні,
Не поспівали піднімать мечі.
Хто падав мертвий, хто — в кривавих ранах,
А хто — зі страху. Загатили трупом
Вузьку яругу. Тільки боягузи,
У спину зранені, втекли вмирати
З ганьби.
Вельможа Де ж та яруга?
Постум Там, за полем:
Біжиш — не звернеш. З цього й скористався
Якийсь старий сивобородий воїн.
(Він, певно, у бувальцях побувавши,
Прийшов віддать життя за батьківщину).
Став поперек, а з ним — два юнаки,
Тендітні, ніжнолиці, хоч на вигляд
Мов хлопчаки сільські,— як закричать:
"Гей! Стійте! Стійте! Стійте! Не британці,
А лиш зайці вмирають з переляку!
Тікаєте собі на безголов'я!
Спиніться! Бо не римляни, а ми,
Як звірі, з вас звірячий виб'єм страх!"
Утрьох (хоробрих троє на війні
З трьох тисяч боягузів поглумляться)
Вони вигукували "Стійте!" в гніві,
Що міг би й мичку обернуть на меч.
Тоді поблідлі з переляку лиця
Пойняв рум'янець сорому. Хоробрість
Вернулася до тих, що вже втікали
За іншими (бо приклад страхопудів —
То лихо у бою). Враз обернулись
І, наче леви, грізно заревли
Та огризнулися. Погоня римська
Спинилась, приголомшена. А потім
Тікати стала. Ті, що нас терзали,
Немов орли — курчатами назад
Метнулись перелякано. Тоді
Отямилися й наші боягузи.
Як моряки на кораблі голодні
Збунтуються — з'їдять усі припаси,
Отак вони свою ганьбу і страх
Помстить на ворогах жадали. Боже!
Як били римлян драпачі ті самі,
Що хвилю тому десять від одного
Тікали, топчучи товаришів!
Тепер вже кожен з них, убивця лютий,
Для двадцятьох став катом — не людина,
А звір війни.
Вельможа Це дуже дивне діло:
В яру вузькому дід?.. І двоє хлопців?..
Постум Коли самі на подвиги не вдатні,
То не дивуйтеся, а просто вірте
І заримуйте недотепний віршик
На згадочку собі. Хоча б такий:
"Дідок і двоє хлопців врятували
Британію від римської навали!"
Вельможа Не гнівайся!
Постум Ні, я шукаю друзів
У натовпі вельможних боягузів;
Бо хто не дався ворогу в наругу,
Такий мені не схоче бути другом.
Диви, як з вами потягло на рими!
Вельможа Чого нам сердитись? Бувай здоров!
Вельможа виходить.
Постум Тікає далі. Теж мені вельможа:
Сам з бою, а мене пита про бій!
Вони кивали п'ятами, завзято
Рятуючи — не край, не честь, а шкуру,
І тисячами гинули. А я,
Заклятий горем, рвавсь назустріч смерті,
Туди, де хряскала її коса,-
Все марно! А чаїться ж костомаха
І в теплих ложах, і в солодких трунках,
В підлесній мові — не в самих мечах!
Знайду її: знов римлянином стану,
Нехай хапає перший-ліпший брит,
Розпалений і вражений різнею
Вояцтва кесаревого; за неї
Нехай розплата упаде на мене:
Чи тут, чи там — життям — за Імогену.
Входять двоє британських старшин і воїни
1-й старш. Хвала богам, вже Луція взяли.
У війську чутка, що той дід з синами —
То ангели.
2-й старш. Був з ними ще один,
Не менш хоробрий, з вигляду жебрак.
1-й старш. Теж гомонять про нього всі, але
І він, і ті всі троє зникли. Стій!
Ти — хто?
Постум Я — римлянин.
Якби всі наші били вас, як я,-
Один би не лишивсь на бойовищі.
2-й старш. Скажений пес. Узять його! Щоб жоден
До Риму не доповз розповісти,
Як наші круки падло це клювали.
А ще пишається, немов вельможний!
Ведіть до короля.
Входять Цимбелін, Беларій, Гвідерій, Арвіраг, Пізаніо і по-
лонені римляни. Старшина підводить Постума до Цимбеліна,
і той передає його тюремникові.
СЦЕНА 4
В'язниця.
Входять Постум ! двоє тюремників.
1-й тюремник Ось так! Стриножили — тепер не вкрадуть.
Іди пасись!
2-й тюремник Атож, коли голодний!
Тюремники виходять.
Постум Привіт, кайдани рятівні! Я з вами
До вимріяної свободи ближчий,
Аніж подагрик. Той роками стогне,
Аби минала рятівниця-смерть,
Що має ключ до всіх замків на світі.
А в мене лихо — совісті окови
Безжальніші від тих, що в'їлись в тіло.
Боги ласкаві! Покаянний ключ
Вручіть, щоб розкувалося сумління.
Молю: простіть мене! Хіба це мало?
Ми шепчемо: "Прости", й прощає батько,
Ви ж милосердіші. Ждете покути?
Тюрма й кайдани — що є гірше? Я
Сам вільно їх обрав. Аби сумління
Звільнилося — візьміть моє життя.
То лиш лихвар з розорених стягає
По часточці: третину, чверть і менше,
І крихту їм лишає, щоб жили
Та клигали у вічних відробітках.
А ви за Імогенине беріть —
Хай менше цінне — все моє життя.
Ви ж викарбували його. В людей
На терезах не важать кожну гривню,
Коли на ній є королівський карб.
Отак і ви: беріть свою карбівку —
Спишіть мій борг холодний! Імогено!
Для тебе, люба, слів нема — лиш тиша...
(Засинає)
Урочиста музика.
ВИДІННЯ
Входять музиканти; за ними — батько Пост у мі в,
Сіцілій Леонат, старий воїн. Він веде за руку літню жінку. Це його
дружина — Постумова мати. Услід входять інші музиканти; за ними —
обидва молоді Леонат и, Постумові брати; видно рани, від яких вони
померли в боях. Усі оточують сонного П о с т у м а.
Сіцілій О, будь ласкавим, Громовержцю,
Людського роду отче!
Хай Марсів меч і гнів Юнони
Не губить і не топче
Твоїх і грішників, і боржників.
Чим завинив мій менший син,
Народжений в жалобі?
Коли я помирав, він був
У матірній утробі.
І сиротою зріс, а ти —
Всім сиротам опіка.
Чого ж поклав йому нести
Тягар такий великий?
Мати Боги мені не помогли —
Померла я у болях,
А сина мого пойняли
Недоля і неволя,
Бідненького.
Сіцілій Йому природою дана
Хоробрих предків сила.
Чом не зробив ти, щоб вона
Весь рід наш осінила?
1-й брат Крли він виріс і змужнів
У королівстві бритів,
Серед найкращих юнаків
Достойний, щоб любити,-
Британській королівні
Він став жадана рівня.
Мати Як з нею шлюб узяв, чому ж
На глум зняли і кпини?
І став вигнанцем добрий муж
Нещасної дружини,
Ясної Імогени.
Сіцілій Чом допоміг ти гультяю
З Італії — Якімо —
Струїти серце Постуму
Підозрами гидкими?
Чом скаламутив ум йому
Підлотами чужими?
2-й брат Із царства тіней прибули
Батьки й брати. Ми славу
Для рідної Британії
У війнах добували;
Стояли до останнього
В Тенацієвих лавах.
1-й брат І Постум наш, як ми, служив
Достойно Цимбеліну.
За що його, Юпітере,
Напризволяще кинув?
І йде останній Леонат
Од горя до загину.
Сіцілій О, зглянься! Ласку із-за хмар
Яви моєму сину,
Не насилай неправих кар
На лицарську дитину.
Мати Благаю: відверни удар,
Коли мій син не винен.
Сіцілій Відкрий свій золотий чертог,
Явись йому, ласкавий,
Хай ми не плачемо, що бог,
Хоч зверхній, та не правий.
2-й брат І не шукаєм в небесах
На зверхнього управи.
У гуркоті грому та блискавицях спускається на орлі Юпітер і кидає вогненну
Стрілу. Привиди падають навколішки.
Юпітер Замовкніть, надокучливі примари!
Як смієте ви докорять мені,
Хто посилає громові покари
Із краю в край на сонми бунтівні?!
Геть звідси, тіні Підземелля кволі!
Для вас луги в Елізіумі є;
Усе, що твориться в земній юдолі,-
Не ваше піклування, а моє.
Кого люблю, того перепиняю —
Хай вистраждає славу і ясу,
А рідний ваш не марно тут конає:
Його я лорятро й .вознесу.
Моя зоря .була йому .знаменням;
Він шлюб святий в моєму храмі брав.
З ним по розлуці буде Імогена,
По лихолітті — радісна пора.
Нехай мою скрижаль на грудях зна"йде
ї прочитає, що йому зроблю.
Доволі вам лементувать! Щезайте!
Не докучайте, поки вас терплю.
(До орла)
Підстав-но крила, неба королю!
(Злітає вгору)
Сіцілій Являвся в громі, то сірчано дихав;
Чепірив пазури його орел
Сердито. А підноситься ласкавий,
Мов елізійська благодать. Орел —
І той клекоче лагідно й простер
Примирливо широкі крила — знак
Благовоління божого.
Усі разом Хвала
Юпітеру!
Сіцілій Відкрилася небесна
Дорога і закрилася за ним.
Тікаймо! Більше бога не гнівім!
Видіння щезає.
Постум
(прикидається)
Ті марення — як пращури: зродили
Мойого батька, матір і братів
У сні. Але, на .лихо, знов забрали!..
Нещасний, той, чиє життя залежить
Від ласк всесильних,: марення снує
Та вбогим прокидається. А є
Між нами й добрих марень недостойні,
Хоч ласками осипувані гойно-.
Невже таке судилося й мені?..
Чудве щось діється! Який урочий
Пергамент?! Виставляється на очі
В поваждих шатах-чи такий же зміст?
Нехай твій вид відповідає суті
Не так, як при дворах, де в пишній1 мові
й наввишуканіших манерах — фальш.
(Читає)
"Коли нетямуще левеня неждано впаде в
обійми ніжного повітря; коли з могутнього кедра відрубані гілки,
багато літ тому засохлі, оживши, приростуть до рідного стовбура
й забуяють,— отоді прийде кінець— поневірянням Постума та лихо-
літтю Британії, і розквітне вона в мирі та достатку".
Знов марення? Ні — швидше маячня,
Що й божевільному не приверзеться!
Чи там безумство, чи надмірний розум —
А мовиться ж і про моє життя.
Прибережу — побачимо, що буде.
Входить тюремник.
Тюремник Гей, паночку! До смерті вже готові?
Постум Давним давно! Не бачиш — пересмаживсь.
Тюремник Повішення, от що! Коли ви готувалися до цього,
то буде з вас гарна страва.
Постум Аби стало на перекуску роззявам — витрати
оплатяться.
Тюремник Вам, паночку, від того не легше. Тільки й утіхи,
Що більш не правитимуть боргів і спекаєтесь рахунків у шинках,
Де купують ситість, а на прощання печаль. Заходиш — хитаєшся
від голоду; виходиш — заточуєшся від випитого; і жаль розбирає,
Що хильнув зайвого і витратив зайве; і в мозку пусто, і в гаманці
порожньо. А голова що легковажніша була, то важча; і гаманець
Що ваговитіший був, то легший став. Ет! Вам уже ні до чого ці
протиріччя! Дешевенька мотузка, а милосерда: одною закарлюч-
кою списує тисячі. От де найкращий кредитор і боржник! На все,
Що було, є і буде, розправа. Ваша, паночку, шия — то і перо, і
рахівниця, і рахівник, а по тому — квит!
Постум Мені померти, веселіш, як тобі жити.
Тюремник Авжеж, паночку: заснув —^ не чуєш, чи болить
зуб. Але всякий, кому треба заснути, як оце вам, помінявся б міс-
цем з катом, що колисатиме до сну. Бо хто його зна, куди підеш
опісля.
Постум Я, чоловіче, знаю.
Тюремник Тоді ваша смерть має очі, хоч я й не бачив, щоб
її малювали такою. Чи то вас поведуть, куди знають, чи то ви собі
вроїли, буцім знаєте,— в одному я певен: заманись кому призна-
чити потім слідство, то ви вже не вернетесь давати свідчення про
те, як вам прийшов капут.
Постум Кажу тобі, чоловіче: всі мають очі, щоб бачити
дорогу, по якій йти, тільки їх заплющують, щоб не дивитись.
Тюремник Тоді який у тому безмежний глум, що потрібна
вся ясність людського зору, аби лиш розгледіти шлях у тьму! Бо
вже як повис, то таки заплющився.
Входить гонець.
Гонець Зніми з в'язня кайдани й веди його до короля.
Постум Непогана вість: по мене прислали, щоб звіль-
нити.
Тюремник Хоч сам лізь у зашморг!
Постум От і станеш вільнішим від ключарів! Адже
мертвому ключі ні до чого.
Постум і гонець виходять.
Тюремник Не бачив такого: йому шибениця, ніби любас-
ка — плодити шибеників. А по совісті, хоч він і римлянин,— скіль-
ки ж то сволоти вчепилося за життя і вмирать не хоче! Лише де-
кого з них вряди-годи примушують умерти. А сам я що — не хочу
жити?! А добре було б, якби між усіма запанувала згода, так,
щоб усім на добро. Ох, і похнюпилися б тюремники та шибениці!
Кажу так наперекір власній службі, бо забаглося, та й годі.
(Виходить)
СЦЕНА 5
Біля Цимбелінового намету.
Входять Цимбелін, Беларій, Гвідерій, Арвіраг, Шзаніо,
вельможі, воєначальники і почет.
Цимбелін Ви, з ласки божої рятівники
Мойого трону, приступіться ближче.
Де вбогий воїн, той, що посоромив
Блискучих лицарів, залізно збройних,
Коли з відкритими грудьми пішов
Проти мечів? Не об'явився й досі?
Хто знайде — ощасливлю.
Беларій Ще не бачив
Такої я відваги в жебракові
І стільки гніву й доблесті в лахмітті.
Цимбелін То де ж він, де?
Пізаніо Між мертвими й живини
Шукали — не знайшли.
Цимбелін Ми перед ним,
І перед вами у боргу. Ви — серце,
І кров, і мозок батьківщини.
(До Беларія, Гвідерія й Арвірага)
Нам
Пора вже знати, звідки ви.
Беларій Владико,
Із Камбрії, шляхетного ми роду,
А більш розповідати тут було б
Нескромно й недоречно. Лиш одне
Додам: ми — чесні.
Цимбелін Станьте на коліна!
Вам лицарські звання на полі бою
Дарую. Підведіться. Відтепер
У славнім почті між моїх найближчих
Належать вам відзнаки і маєтки.
Входять Корнелій і придворні дами.
А що там за стурбовані обличчя
У час тріумфу? Може, жалко римлян?!
Корнелій Його величності потьмарить мушу
Цю мить сумною вістю: королева
Померла.
Цимбелін Лікарям не личать вісті
Про смерть, науці їхній не підвладну,
Бо смерть і лікарів бере. Скажи,
Як вмерла наша королева?
Корнелій В муках,
Жахливо й люто світ увесь кляла,
І те, чого в житті бажала іншим,
Все скоїлось на ній. Зізналась врешті
В такому, що потвердять ці жінки:
Вони у смертний час її ридали
Над нею.
Цимбелін — Говори!
Корнелій Вона призналась,
Що не любила вас, а тільки владу
Та королівські почесті, а вами
Як мужем — гидувала.
Цимбелін Це вона
Казала при смерті; якби від неї
Сам чув те, не повірив би. Ну, далі.
Корнелій Що ваша донька, їй на людях люба,
Була для неї наче скорпіон,-
Якби вона завчасу не втекла,
Була б отруєна.
Цимбелін О, сатана
З обличчям ангельським! Жінки — це прірва!
Ще, може, щось?
Корнелій Так, владарю, найгірше:
У неї був смертельний мінерал,
Щоб отруїть вас: мав невідворотно
Підточувати вам життя. Вона ж,
При помираючому невідступна,
В сльозах, обіймах, лестощах, цілунках
Схиляла б вас, щоб синові її
Передали Британії корону.
Відколи ж Клотен безвісти пропав,
Вона, упавши в безсоромний відчай,
На зло землі і небесам відкрила
Всі наміри свої й жаліла люто,
Що не здійснила їх. І з тим померла.
Цимбелін Ви, дами з почту, чули це?
Придв. дама Так, пане.
Цимбелін І все ж мої не помилялись очі,
Милуючись її красою; вуха
Уловлювали ніжні речі, й серце,
Довіру маючи, не сумнівалось.
Інакше — був би нелюдом. 0*х, де ти,
Моя єдина доню? Подивись
Докірливо на недотепу батька.
Боги, верніть моє дитя!
Входять під вартою Л у ц і й, Я к і м о, ворожбит та інші полонені
римляни; за ними — П о с т у м, далі І м о r e н а.
Що, Луцій,
Прийшов уже не відбирать данину,
Мечем закреслену? А як багато
Хоробрих бритів згинуло! їх кревні,
Щоб задобрити душі, вимагають
Убити вас усіх, і я дозволив.
Кажи останнє слово.
Луцій Поміркуй
Про перемінливість війни. Звитягу
Вам випадок приніс. Якби це ми
Перемогли, то бранців не вбивали б
Мечем схололим. Втім, тут воля божа.
Коли життя — єдиний викуп, що ж —
Його ми сплатим мужньо; так ведеться
У римлян. Тільки знай, що кесар наш
Живий. Тобі він не пробачить. Годі
Про нас. Одне лиш попрошу: даруй
Життя невинне ось цьому хлопчині,
Що пажем був мені; слухняний, вірний
І чулий, мов пестунка. Він британець
Із Камбрії і зла вам не чинив.
Коли зворушать королівську милість
його чесноти і моє прохання,
То подаруй йому життя, а нас
Віддай мечу.
Цимбелін Десь я його вже бачив...
Мені ти, хлопче, любий, а чому —
Не знаю й сам... Гаразд, живи! Не дякуй
Своєму панові, зате у мене
Проси, чого бажаєш. Подарую
Хоч би й життя найзнатнішому бранцю.
Імогена Складаю упокорену подяку
Величності монаршій!
Луцій Не проси
За мене, хоч збираєшся!
Імогена Ні! Там
Я бачу щось жахливіше від смерті.
А ваше, добрий пане мій, життя
Нехай за себе дбає.
Луцій Вже й відкинув
Мене! Для нього я тепер ніхто.
Яка гірка чекає тих відплата,
Кого чарують хлопці та дівчата!
Чого збентежився?
Цимбелін Ти, любий хлопче,
Не потурай! Проси, чого хотів.
Он той, що дивишся на нього,— брат
Чи друг твій?
Імогена Ні, він римлянин, владарю,
Рідня мені не більше, ніж я вам,
Що народивсь васалом, тільки ж трохи
Рідніший.
Цимбелін Чом же погляду не зводиш?
Хто він?
Імогена Владарю, я про те скажу
Вам наодинці, вже як буде ласка
Послухати.
Цимбелін Гаразд. Як звать тебе?
Імогена Фіделе, пане.
Цимбелін Будеш мені пажем,
А я тобі господарем. Ходім.
Цимбелін та Імогена відходять убік та розмовляють.
Беларій Той хлопець — він воскрес?
Арвіраг Дві горошини
Менш схожі між собою, ніж ось цей
І наш Фіделе.
Гвідерій Батьку, він! Це ж він!
Беларій Не гарячись! Він упізнав би нас,
А цей — немов не бачить.
Гвідерій Наш помер...
Беларій Мовчіть...
Пізаніо
(убік)
То наша пані — Імогена!
Жива! Тепер хай буде все, що буде.
Наближаються Цимбелін та Імогена.
Цимбелін Стань коло мене і при всіх кажи,
Чого бажаєш.
(До Якімо)
Гей, ти, підійди
І говори хлопчині чисту правду,
А ні — оце тобі монарше слово:
Звелю — і кат тортурами відвіє
Брехню від істини. Розпитуй, хлопче!
Імогена Лише одне: нехай цей пан розкаже,
Де він узяв свій перстень.
Постум
(убік)
Ще чого!
Цимбелін Цей діамант на пальці — говори!
Якімо Як муками мене примусить кат
Сказати правду, правда стане катом
Тобі.
Цимбелін Мені?!
Якімо Ти вириваєш з болем
Те, що хотів я приховати. Знай же:
Я відібрав цей діамант підступно
У Постума, якого ти прогнав
(Прогнав — і сам собі накоїв лиха),
Шляхетніший від нього не ходив
По цій землі. Казати далі?
Цимбелін Так,
Усе, про що питали.
Якімо Ти мав доньку
Неперевершену. Про неї згадка
Кривавить серце й розриває душу...
Не можу далі... тут болить... конаю...
Цимбелін Що?! Кажеш — доньку? Де вона? Кріпись!
Наперекір природі не вмирай,
З останніх сил — кажи!
Якімо Одного разу
(Будь проклятий той час!), коли у Римі
Бенкетував я (хай впаде чума
На дім той, і наїдки, і напої!),
Там Постум добрий (що сказати? Він
Достойніший від всіх, не тільки нас —
Потьмарив би й найкращих) у зажурі
Сидів і слухав, як ми вихваляли
Жіноцтво італійське. І до того
У хвастощах дійшли, що вже й богиням
Нетлінним Афродіті та Мінерві
Своїх красунь ми ставили за приклад.
А що вже до чеснот, то італійки
Сіяли, мов усім скарбам скарби.
Ще й зовнішній їх чар, що вабить так
Чоловіків, ми щедро...
Цимбелін О, скоріш
Про діло! Я горю вогнем.
Якімо Ти хочеш,
Щоб лихо навалилось зразу? Слухай:
Тоді підвівся Постум і спокійно,
Як гідний муж британської принцеси,
Ні словом не образивши красунь
Розхвалених, почав свою дружину
Змальовувать. її він образ так
Нам в очі вкарбував (чи красномовність.
Чи сила духу то була?), що враз
Красуні перехвалені здались нам
Задрипанками сірими, і ми,
Заїкуваті недоріки...
Цимбелін ' Чуєш?
Кажу тобі: про діло!
Якімо Про цнотливість
Твоєї доньки. З того й почалось.
Він мовив, що коли й самій Діані
Гріховні сняться сни, його жона
У найпалкіших снах і то цнотлива.
Тоді я, заздрий, об заклад побився.
Поставив золото, а Постум — перстень:
Як з нею розділю розпусне ложе,
То перстень — мій. Та Постум, гідний муж
Найвідданішої дружини, знав:
Не буть цьому ніколи. Що там перстень!
Карбункул з Фебової колісниці, ба —
Всю колісницю міг би він заставить!..
Я зразу до Британії подавсь
Із наміром лихим. І там-то донька
Твоя мене навчила, що кохання
З розпустою не поєднанне. Злість
На ваш британський холод пойняла
Гарячковитий італійський мозок,
І я намислив препідступний план,
Аби заклад той виграти. Як підло
Здійснив його, розповідать не стану.
Одне скажу, що докази привіз
Фальшиві, і вони розбили вщент
Шляхетну Постумову віру, й він
Став сам не свій. Коли я описав
Предмети і картини у покоях
Його жони, дістав її браслет
(Я вкрав його), ще й розповів, які
На тілі в неї потайні прикмети,-
Повірив чесний Леонат, що я,
Його дружину звівши, виграв перстень.
Тоді-то Постум... Стій! Яка поява
У мене втупилася?.. Постум?
Постум (виходить наперед)
Я,
Потворо італійська. Я — той самий
Довірливий простак! Ні-ні,— злочинець,
Зачумлений убивця! Білий світ
Таких не бачив ще і не побачить.
О, дайте мотузка, ножа, отрути,
Кому ще правда мила! Хай мене
На дибі розпинають, четвертують,
Бо там, де я, мерзоти і паскудства
Здаються непорочністю. Я, Постум,
Убив твою безвинну доньку. Ні,
Брешу! Я наказав, а менший лотр,
Гидкий осквернювач святинь, убив
її — святиню найчистішу. Плюйте
На мене, кидайте багнюку! Бийте
Камінням! Цькуйте псами! Відтепер
Хай кличку "Постум Леонат" дають
Злочинцям найгидкішим!.. Імогено!
Моя царице, доленько, дружино,
Загублена!
Імогєна Я тут! Не побивайся,
Мій муже!
Постум Пажику нахабний, ти
Ще насміхаєшся? Так на ж тобі!
(Ударив Імогену, вона падає)
Бери, що заробив!
Пізаніо О, поможіть!
Мій пане, то ж моя і ваша пані,
її ви не вбивали дотепер!
Рятуйте, люди добрі, нашу пані!
Цимбелін Перевернувся світ...
Постум Це що? Безумство?
Пізаніо Отямтесь, пані.
Цимбелін Як? Невже вона?
Боги бажають, щоб умер я з щастя!
Пізаніо Вам, пані, краще?
Імогєна Геть з моїх очей,
Запроданцю! Мене труїв ти. Геть!
Не смій дихнути там, де королівна!
Цимбелін О, це на неї схоже!
Пізаніо Пані! Хай
Поб'ють мене боги сірчаним градом,
Коли не думав я, що дав вам ліки
Із рук самої королеви.
Цимбелін Що?!
Імогєна Вони мене труїли.
Корнелій О боги!
Казала королева перед смертю,
Що все те лікування вашій доньці
Служити мало так, як пацюкам
І мишам.
Цимбелін Як-то?
Корнелій Владарю, вона
Не раз отрути в мене замовляла
Для нібито корисних справ: щоб нищить
Псів-виродків, мишей і різну нечисть.
Та, запідозривши у тому підступ,
Востаннє дав я їй такі настої,
IIТо хто їх покуштує — помирає
На певен час, а потім до життя
Вертається... Ви, пані, це ковтали?
Імогєна Напевно, так, бо помирала.
Беларій Хлопці,
Так он воно що!
Гвідерій Наш-таки Фіделе!
Імогєна Ти нащо рідну жінку відштовхнув?!
Знай, що на скелі ти. Ану-бо, спробуй
Штовхнути ще раз! . •
(Обнімає Постума)
Постум Люба, будеш тут,
Мов зрілий плід на дереві, аж поки
Те дерево не вмре.
Цимбелін Моя кровинка,
Дитя моє до мене й не озветься,
Що їй отець!
Імогєна
(стає навколішки)
Благословіте, тату!
Беларій
(до Гвідерія і Арвірага)
Ви недарма його любили!
Цимбелін Сльози
Мої на тебе, доню, мов роса
Благословенна, капають... А мати —
Чи наша королева — вмерла.
Імогєна Жаль!
Цимбелін Вона була недобра... Через неї
Оце накоїлось... І син її
Пропав — не відаємо, де та як.
Пізаніо Дозвольте, владарю, мені сказати
Похмуру істину. Вельможний Клотен,
Як пані наша зникла, враз схопив
Мене й, запінений від люті, клявся,
Добувши меч: коли не розкажу,
Куди вона втекла,— уб'є на місці.
Тоді знайшлася при мені записка
Немовби від мойого пана; в ній
Мою ласкаву пані закликали
У гори коло Мілфорда. Лорд Клотен,
Від злості захлинаючись, надів
Одежу мого пана, що у мене
Він силоміць забрав, погнався в гори
Із наміром погвалтувати честь
Моєї пані. Що його спіткало,
Не знаю.
Гвідерій Дай скажу за тебе: смерть.
Я вбив його.
Цимбелін Опам'ятайсь! Крий боже!
Не перекреслюй власними вустами
Своїх учинків добрих, бо накличеш
Безжальний вирок. Поки ще не пізно,
Кажи, що не було цього.
Гвідерій Сказав,
Бо вбив.
Цимбелін Як? Принца?
Гвідерій Хай би й океан
Накинувся на мене з лютим ревом
Брудних образ і лайок, я б його
Зневажив, а не те що принца. Він
Сам смерть собі накликав. Я й не каюсь,
Що жертвою його не став.
Цимбелін Жаль, жаль...
Ти виказав себе, і наш закон
Тебе скарає смертю.
Імогена Он хто був
Там обезглавлений!
Цимбелін В'яжіть злочинця
Та відведіть!
Беларій Владарю, почекай!
Тендітний пагінець твойого роду
Для тебе у тисячекрат рідніший,
Ніж стадо Клотенів. Не для мотуззя
Ці руки; не в'яжіте їх!
Цимбелін Ти, діду,
Ще королівських не зазнав щедрот,
А вже на мій напрошуєшся гнів.
Він? Із мойого роду?!
Арвіраг Батько схибив...
Цимбелін За те й помре!
Беларій Хай помремо всі троє,
А я, синочки, розкажу всю правду,
Мені загрозливу, а вам щасливу.
Арвіраг Загроза — що тобі, що нам!
Гвідерій І щастя
На трьох!
Беларій Гаразд. Дозволь згадать, владарю:
Ти мав колись васала на ім'я
Беларій.
Цимбелін Ну то й що? Мене він зрадив
І втік від нас.
Беларій І постарів. Вигнанець-•
Не зрадник був...
Цимбелін Та заберіть його
Геть із моїх очей!! Ніщо на світі
Тебе не порятує!!!
Беларій Не кипи.
А спершу заплати за виховання
Твоїх синів. Ще встигнеш відібрати
Все силою, що заплатив.
Цимбелін Синів?!!
Беларій Пробач мою нестриманість, владарю!
(Стає навколішки)
Допоки ще вони мої сини,
Не встану. Тож карай старого батька,
Бо юнаки, що батьком звуть мене,
Твої прямі нащадки, кров твоя.
Цимбелін Як — кров моя?
Беларій А так, як у тобі —
Твойого батька. Глянь: перед тобою
Похилений Беларій... Я — той самий,
Що ти колись прогнав. Твоя сваволя
І примха — от де вся моя провина,
Покута й мука! Цих шляхетних принців
Я двадцять літ виховував і всього,
Що тільки сам умів, я їх навчив.
Мене ж ти знаєш. Няньку Єврифілу,
Що викрала їх по моїй намові,
Я взяв собі за жінку, мавши намір,
Сам безневинно скараний тобою,
Тебе скарати втратою синів,
Не менш болючою, аніж мої
Страждання. Нині я, ласкавий пане,
Привів тобі синів, а сам втрачаю
Двох найніжніше люблячих дітей
І друзів відданих. Благословення
Хай зоряною падає росою
На них, що сяяли мені, як зорі,
В поневіряннях.
Цимбелін Ти, старий, говориш
І плачеш. Троє вас здійснили подвиг
Нечуваний у битві, але те,
Що ти відкрив мені,— казковеї Я
Й не мріяв про достойніших синів!
Беларій Радій по-батьківському: Полідор —
Ось цей юнак — насправді твій Гвідерій,
А ось мій Кадваль — твій це Арвіраг,
Молодший син. Ми викрали його
Загорнутим у тепле покривало,
Що їхня мати виткала. Цю річ
Я приберіг і покажу.
Цимбелін Гвідерій
Мав родимку на шиї, наче зірку...
Беларій Дбайлива мітка мудрої Природи,
Вона і досі там. Глянь: твій Гвідерій!
Цимбелін Неждано став я наче мати трьох
Дітей відразу. Ні, ще жодна мати
Щасливішою не була на світі!
Благословляю вас, мої сини,
Що вирвані були з орбіт державних
1 повертаєтесь на них у славі.
Від тебе ж, дочко, відійде корона.
Імогена Зате я віднайшла моїх братів.
Що королівство? Цілі два світи!
Згадайте, братики: жили ми разом,
То й звалися по-справжньому,— брати,
Хоч я й сестриця ваша.
Цимбелін 3 ними? Разом?!
Арвіраг Так, пане.
Гвідерій Ми відразу й полюбились.
Як три брати, так гарно! Тільки потім
Фіделе ніби вмер...
Корнелій Зажиьши ліків
Несправжніх.
Цимбелін , О! Як дивно нас веде
Природа — через темні манівці
Й перипетії плутані — до світла!
Розгляньмося ж уважно: ви ще нам
Не розказали: де жили і як?
Як римлянинові ти стала пажем?
Коли та як братів зустріла вперше?
Чому тікала з двору і куди?
І як ви опинились в гущі битви?
Чудне все, незвичайне, неймовірне,
Химерно переплетене! Та зараз
Не час для довгих розповідей. Гляньте:
Заякоривсь при Імогені Постум,
Вона ж, вся розпромінена від щастя,
Свій зір сяйний від мужа переводить
На двох братів, на мене й на старого,
І, мов до сонця розмаїті квіти,
Цвітуть до неї усмішки. Пора
Всім до жертовників. А ти, старий,
За брата будь мені.
Імогена Мені — як батько,
Бо в скруті допоміг.
Цимбелін Усі щасливі,
Крім полонених. Подаруймо ж їм
Свободу!
Імогена
(до Луція)
Бачите, мій добрий пане,
Я й вам допомогла!
Луцій Бажаю щастя!
Цимбелін Ця чаша радощів іще не повна
Без воїна, що з вами був четвертим
Сподвижником. Давно його заждалась
Подяка наша і ласкавість.
Постум Пане!
Я — той четвертий воїн. Я був з ними
Переодягнений тоді в лахміття.
Якімо! Розкажи усім, як я
Здолав і пощадив тебе.
Якімо
(падає навколішки)
Тоді
Простерся я в безсиллі перед сильним,
Тепер упав під тягарем сумління.
Благаю: вбий! Стократ я завинив.
Візьми назад свій перстень, а браслет
Верни дружині найвірнішій.
Постум Встань!
Моя єдина влада — це пощада,
Моя єдина помста — це прощення.
Живи, стань кращим!
Цимбелін О, великодушна
Покара! Оголошуєм і ми
Прощення — всім.
Арвіраг
(до Постума)
Тепер ти нам рідня,
То будеш допомогою і братом.
Постум Слугую вашій милості!
(До Луція)
Ви, пане
Шляхетний римський, викличте, будь ласка,
Провидця вашого. Мені у сні
Являвся сам Юпітер на орлі
І родичі мої. Покіль проснувся,
Мені на груди хтось поклав таємну
Скрижаль. Чи не поможе нам провидець
Збагнути зміст її?
Луцій Де Філармон?
Ворожбит Я тут, мій пане.
Луцій Розтлумач нам це.
Ворожбит
(читає)
"Коли нетямуще левеня неждано впаде в обійми
ніжного повітря; коли з могутнього кедра відрубані гілки, багато
літ тому засохлі, оживши, приростуть до рідного стовбура й за-*
буяють,— отоді прийде кінець поневірянням Постума та лихоліт-
тю Британії, і розквітне вона в мирі та достатку".
Так... "Левеня" — це сам ти, Леонате,
Бо по-латинськи "Іео" — "лев", a "natus" —
"Народжений": народжений від лева.
"Обійми ніжного повітря" — це
Твоя жона цнотлива. "Mollis aer" —
"Повітря ніжне", що звучить подібно
До "mulier" — "жона".
Вона — як тут написано — неждано
І ніжно обіймає вас.
Цимбелін А й справді!
Ворожбит "Могутній кедр" — то, Цимбеліне, ти.
"Відрубані гілки" — твої сини.
їх, викрадених, так багато літ
Вважали мертвими. І ось вони,
На радість, ожили і приростають
До древа королівського. Британцям
Ти і твої нащадки принесуть
Мир і достаток.
Цимбелін Починаймо з миру!
Кай Луцій, слухай: хоч перемогли,
Ми віддаєм себе під зверхність Риму
й данину далі будемо платити,
Бо ж то підступна королева нас
На бунт підбила, і за те її
Рука небес суворо покарала.
Ворожбит Як гармонійно й радісно бринить
Небесна музика акордів миру!
Так справдилось дароване мені
Видіння віще! Римського орла
Ширококрилий лет на захід з півдня
У сяєві призахідного сонця —
То передвістя, що великий кесар
З'єднає Південь з Заходом у сяйві
Твоєму, Цимбеліне.
Цимбелін Всім богам
Хвала й подяка! З наших вівтарів
Нехай закучерявлені дими
Здіймаються врочисто до небес,
І хай лунає всюди добра вість
Про мир, і з краю в край замайорять
Знамена римські та британські разом!
В Юпітеровім храмі в граді Луда
Ми присягнем: хай збратані обидві
Держави мир кують по першій битві.
Виходять.