Ночувати зібралися під ялиною. Проте заснути не вдалося. Неподалік почулося хрюкання.
— Свині! — здогадався Кер. — Мерщій на дерево!
Вепри підійшли до ялини численним виводком. Старі рили землю, а смугасті поросята, бавлячись, штурхали один одного. Кер стиснув в одній руці списа, а другою міцно вчепився за гілку. На мить завагався — чи піде звідси виводок, якщо він уб’є порося? На ялинку свині не полізуть, але підрити й повалити дерево можуть. Що його робити?. Дуже-бо хочеться їсти! А, будь-що-будь — і Кер метнув списа. Порося кувікнуло й упало. На щастя, старі вепри, покрюкуючи, посунули в болотяні чагарі.
Кер перший зістрибнув на землю. Хутко розпотрошив порося, зв’язав корою передні й задні ноги, просунув між ними спис і кивнув Оле, щоб якомога швидше тікати звідси.
…Залишок ночі провели на дереві. Це була напівповалена ялинка з густою ошатною кроною. Можна було б влаштуватися й під нею, але запах поросятини міг привернути небажаних гостей. Зрубуючи нижнє гілля, Кер вимостив повище від землі м’яку і зручну постіль. Прив’язавшись до стовбура, вони заснули.
Розбудили їх собаки. Кер схопився, глянув униз.
— Тікаймо! — сказав він Оле. — Ось-ось сюди прийдуть мисливці. Тоді нам ніколи не повернутися до рідного племені.
Вони стрибнули вниз і, відбиваючись від собак списами, кинулися в лісову гущавину. Але тут їх зненацька повалили на землю важкі удари.
Як довго вони були непритомні, ні хлопець, ні дівчина не знали. Отямилися біля великого багаття. Кер не повірив своїм очам — над ним стояла його Мати. Він радісно закричав, але підвестися не міг. Ноги й руки не слухалися, голова була важка, ніби камінь.
Йому піднесли води. Жадібно випивши мало не повний череп, хлопець віддав його Румові.
— Ось він, Цілющий камінь… — схвильовано мовив Кер і поклав невелику грудочку до ніг Матері.
Освітлюючи радісні обличчя, вогнище спалахнуло ще дужче. Люди бралися за руки й заходили у танок переможців.