— А може то?..— подумав, вірніше, ледь наважився подумати Бенджамін.
І пішов він до батька.
— Татку, я виріс,— впевнено заявив він.— Купи мені довші штанці.
Батько почухав потилицю.
— Ну, я й не знаю,— ледь чутно сказав батько.— Воно ж той-го, довші брюки в чотирнадцять слід купляти, а тобі тільки-но тринадцять.
— Але ж погодься,— зауважив Бенджамін,— що я доволі не маленький для свого віку.
Батько оглянув малого, наче кравець перед заміром.
— Ну, я б так не сказав,— резюмував він.— В свої тринадцять я був не менше за тебе.
Звісно він брехав і найперше — самому собі. Роджер Баттон багатів думкою, начебто його син — цілком нормальна дитина.
Зрештою компроміс був досягнутий. Бенджаміну, як і раніше доводилося фарбувати волосся, намагатися гратись зі своїми ровесниками, а ще він пообіцяв не гуляти вулицями в окулярах і з палицею. Натомість йому обіцяли купити довші брюки.
Розділ 4
Мені не охота розписувати життя Бенджаміна Баттона по днях в період від тринадцяти до двадцяти одного року. Зауважу лиш, що за ці роки він добряче помолодшав. До вісімнадцяти він перестав горбитися і мав вигляд п’ятдесятирічного чоловіка; його волосся ставало дедалі густішим і набирало кольору; він впевнено тримався на ногах, а ледь живий, тремтячий голос мутував у змужнілий баритон. І тоді батько відправив його в Йельський коледж здавати іспити, котрі Бенджамі врешті здав і був зарахований на перший курс.
Через три дні він отримав сповіщення з канцелярії коледжу від пана Харта; його запросили до складання навчального плану. Бенджамін, розглядаючи себе в дзеркалі, вирішив підфарбувати чуба, проте, обшукавши всю кімнату, не знайшов склянки з фарбою. Тоді він згадав, що фарба закінчилась на тому тижні. Вибору не лишалось. За кілька хвилин йому слід було з’явитися в канцелярії. Нічого вже не вдієш — доведеться йти як є. І він пішов.
— Доброго ранку,— люб’язно всміхнувся пан Харт.— Певно, ви прийшли довідатись про успішність своєї дитини?
— Моє прізвище Баттон...— почав Бенджамін, але Харт його перебив:
— Дуже радий знайомству, пане Баттон. Я саме чекаю вашого сина.
— То ось він я! — сказав Бенджамін.— Мене зарахували на перший курс.
— Що-о?
— Мене зарахували на перший курс.
— То ви, либонь, жартуєте!
— Аж ніяк.
Харт насупив брови і поглянув у картку, що лежала перед ним.
— Але ж в мене тут зазначається, що Бенджаміну Баттону вісімнадцять років.
— Все вірно, мені вісімнадцять,— підтвердив Бенджамін, трохи зашарівшись.
Харт з-під брови поглянув на нього.
— Невже ви думаєте, пане Баттон, що я вам повірю.
Бенджамін здійняв брову не менш саркастично.
— Мені вісімнадцять,— повторив він.
Харт піднявся з-за столу і вказав пальцем на двері.
— Ану геть,— заверещав він.— Геть з кабінету, з коледжу, з міста! Ви підступний маніяк!
— Мені вісімнадцять.
Пан Харт роздратовано відчинив двері.
— Ви тільки погляньте на нього! — крикнув він.— Мали б вже совість... Дорослий чоловік... Кажете вісімнадцять? Даю вам рівно, чорт забирай, вісімнадцять хвилин, аби й духу вашого в місті не було!
Бенджамін Баттон з награною гордівливістю вийшов з канцелярії. В коридорі на нього вирячились близько десяти старшокурсників. Трохи відійшовши, він оглянувся на роздратованого Харта, котрий супроводжував його очманіли поглядом, і мало не вронивши сльози, повторив:
— Мені вісімнадцять років.
Під дружнє гоготіння старшокурсників Бенджамін пішов.
Та на тому пригода з коледжем не закінчилась. Він блукав долілиць коло вокзалу і раптом помітив, що за ним слідує зграйка, потім рій, і, врешті, цілісінький натовп студентів. Чутка про те, що якийсь маніяк пройшов вступні іспити і намагався було видати себе за вісімнадцятирічного, швидко розлетілась містом. Весь коледж перевернувся догори дриґом. Студенти вибігали на вулиці, залишивши свої капелюхи, футбольна команда перервала тренування і долучилась до юрби, професорки, з дрібними, набокуватими капелюшками, гучними викликами супроводжували процесію. Звідусіль так і сипались насмішки та знущання, котрі цілили Бенджаміну Баттону прямісінько в серце.
— Він, напевно, Вічний Жид!
— В його віці слід готуватися до будинку пристарілих!
— Ви тільки погляньте на цього вундеркінда!
— Він, певно, сплутав коледж з бюро ритуальних послуг!
— Гей, чоловіче, їдь-но у Гарвард!
Бенджамін пришвидшив ходу. Він їм ще покаже! Так, він поїде в Гарвард, і вони ще шкодуватимуть про свої дурнуваті кепкування!
Благополучно сховавшись у вагоні балтиморського поїзду, він висунувся з вікна.
— Ви ще пошкодуєте! — крикнув він.
— Ха-ха! — реготали студенти.— Ха-ха-ха!
В той день Єльський коледж припустився жахливої помилки...
Розділ 5
У 1880 році Бенджаміну Баттону виповнилось двадцять, і свій день народження він ознаменував тим, що став компаньйоном батька на "Роджер Баттон і Ко, гуртовий продаж залізяччя". Того ж року він почав "виходити в світ", точніше, батько мало не силоміць тягнув його на світські прийоми. Роджеру Баттону було вже п’ятдесят, і батько з сином тепер набагато більше підходили один одному — щоправда, з тих пір як Бенджамін перестав фарбувати волосся (в яких досі де-не-де пробивалась сивина), вони виглядали, наче ровесники і можна було вважати, що вони брати.
Одного серпневого вечору вони одягли фраки і відправились на кареті до Шевлінів, в їх заміську садибу неподалік від Балтимору.
Вечір видався прекрасним. Місяць у повній осяював довкілля м’яким сріблястим світлом, в’янучі осінні квіти наповнювали повітря пахощами, наскрізь просікаючи, немовбито ледь-чутним сміхом. Широкі поля, вкриті пшеничною ковдрою, виблискували, неначе на сонці.
Здавалося начебто, ніхто не міг би лишитися байдужим до краси вечірнього неба, але то лише так здавалось...
— Так, у торгівлі залізяччям велике майбутнє,— казав Роджер Баттон. Він не був людиною високих ідеалів — його естетичне виховання здавалося збитковим у порівнянні з іншими.
— У моєму віці вже пізно вивчати нинішні новації,— зауважив він, занурюючись в свої думи.— А от у вас, підростаючого покоління, повно сил та енергії, велике майбутнє.
Далеко попереду, на горизонті, миготіли вогні садиби, а потім стало чутно ледь вловимий гомін — мабуть, то тягнули своєї скрипки, або ж пшениця дзвеніла місячним сріблом.