Ще більше наблизився націоналізм до світогляду церкви через те, що зірвав з пануючим досі матеріялізмом. Сей останній робив людськости кумира, — з людськости. Він знав тільки універcальний егоїзм маси, що не зносить над собою жадного абсолюта. Одинокою реальністю була тут матерія, матеріальний добробут найбільшого числа людей. Се й було джерелом конфлікту з церквою. В ім'я своїх засад суспільний матеріялізм відкидав війну, як чин некультурний і як "масовий морд", служителі церкви — благословляли — вояків, які ішли на сей "масовий морд"... У своїм обожанні примітивних потреб маси матеріялізм відкидав як люксус штуку, а інтелігенцію як дармоїдів (Л.Толстой), церква ж — не один із своїх тріумфів завдячувала штуці і ставляла спертий на вірі інтелект над матерією, над числом. Для матеріялізму найбільшим нещастям було теперішнє терпіння "трудового люду", церква знала вартости вищі і від терпіння, і від життя, проповідуючи, що "не хлібом єдиним буде жив чоловік..." Річ природна, що пересякнута матеріялізмом наша національна думка бачила в науці церкви "ретроградство", ігнорування соціяльного питання і підлесливість до сильних. Церква ж не знаходила у ворожій їй доктрині нічого опріч розплутання найнижчих інстинктів юрби, — і большевизм по части оправдав такий погляд.
Новітний націоналізм і тут приніс зміни. Він також прийшов до переконання, що "не хлібом єдиним" живе нація, лиш тими "оманами", які він давніше відкидав. Великість рідного краю, мрія про "реванш", про "славу", національна честь, щастя будучих поколінь, що "прийде по наших аж кістках" — всі сі для матеріяліста "абстрактні" ідеї поставив новий націоналізм над щастям всіх, над матеріальним добробутом і спокоєм існуючої ґенерації, вимагаючи для абсолюта нації цілковитої посвяти. Мріючи тільки про служіння сьому абсолютові, про наближення до нього (як вірні до свого Спасителя), — новітний націоналіст, як середньовічний fidei defensor не зважав ні на число екзистенцій, які треба було присвятити, щоби затріумфувала його ідея, ані на руїну моральну, чи матеріяльну окруження, як не зважав він на се в 1914 р. Знаний французький націоналіст Ш.Моррас каже, що інтереси "тих земляків, що житимуть" (des nationaux a vivre) треба ставити над інтересами "живучих" (des nationaux vivants), добро "вічної Франції" (France eternelle) над добром "усіх Французів даної доби" (l'ensemble des Francias d'une epoque.
Се був чисто теольогічний дух! Бо ідеал церкви також "вічний", він також "абстрактний" для всякого матеріяліста, також — цілий у будуччині, також цінність у собі, що вимагає безоглядного віддання, також ставляє щось, якусь "ману" над "щастя всіх" і їх матеріяльний добробут. Для ідеалу церкви ніяка жертва не завелика. В порівнанні з ним — нічим є дочасні добра світа сього. В ім'я сього абсолюта можна спалити Содом і Гомору, грішників разом із праведниками, наслати на людськість голод, потоп, огонь і меч, підняти брата на брата, цілком так, як се зробили десять літ тому типові представники воюючого націоналізму і... теольогічного світогляду Клємансо і кайзер. А дальше, коли ми згадаємо, що модерний націоналізм "підносить значіння квалітативної цивілізації над квантитативною (уживаючи термінольогії Г.Ферера), що він картає властиву демократії "трусість перед юрбою", відпекується соціялізму і підпорядковує "чин думці, а руку голові" та дбає лише про "людськість", що лише метафізичною галюцинацією" — то фрапантне наближення сучасного націоналізму до світогляду церкви стане ще ясніше.
Головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух ("воюючий націоналізм"), дух "нетолєранції" і "насильства", його безкомпромісовий "фанатизм". Але як раз сі його риси надають йому теольогічний характер. Барес проповідував "голу силу" (la force toute nue), "законність і моральність залізних метод". Твердив, що — в "історії були спасенні насильства" (de bonnes violences) та що "ліпше скрівавити недужого, ніж дати йому пропасти. "А чи ж та велика організація, про яку тут мова, не каже вирвати ока, що спокушає нас і спалити неплідну смоковницю? Чи не грозить покарати злих, які "впадуть мов стебла під серпом женця", аби зістати вкинутими в огонь, де буде "плач і скрегіт зубів?" Чи не каже, що "від часів Йоана Хрестителя та й до сього дня царство небесне здобувається силою, і хто здобував, той силоміць бере його"?. Суть нового націоналізму – війна, і один з його маркантних представників каже, що "війна є божеського походження". Але ж і "суть християнства се війна, розлука та болючий розділ. Ціллю християнства є вправді мир, але в нас і довкола нас розпаношилося зло та гріх, тому, щоби можна було завести мир, конечна є війна". Хіба сі вискази, хіба заповідь церкви "бути миротворцями і узгіднювати нашу волю й стремління з волею ближних, наскільки вони не йдуть урозріз з волею Бога — "не близші воюючому націоналізмові наших днів, аніж миротворчій (за всяку ціну) гуманности старого націоналізму?
Модерний націоналізм "нетолєрантний" і "фанатичний", бо занадто вірить у свою правду. І в тім відбивається світогляд тої великої організації, яка вчить, що "хто не зо мною, той проти мене": яка своїх ворогів зве "зміями і кодлом гадючим", а не простягає їм руку в ім'я "міжнародної солідарности": яка вимагає самовідречення, що полягає "на певного роду зненавидженню батька, свояків, а навіть самого себе", що вимагає "відноситися до них неначе до ворогів, наколи вони поступають проти Божої волі". Чи сей світогляд не є світоглядом сучасного націоналізму? І чи кривава фантазія Шевченка (випадкова фігура в нашім 19 віці!) про сонце, яке "встане і осквернену землю спалить", — ближче до тих "націоналістів", що переспівували його "садок вишневий", аніж до суворого образу виміряння останної кари, який бачимо на картині Мікельанджело в Сикстинській каплиці?
Модерний націоналізм тримає високо прапор традиціоналізму, і се його привязання до землі батьків, до їх віри, звичаїв, до родини й раси і ріжнить його від того, третього кумира, якому — попри раціоналізм і матеріялізм — поклонявся старий націоналізм, від соціялізму. Але сей же ж традиціоналізм єднає модерний націоналізм з церквою. Фактом, на якім будує свій націоналізм Барес, є "земля і мерці" (la terre et les morts). Культові предків завдячує модерний націоналізм свої найсильніші душевні пориви. Але сей самий культ предків стояв коло колиски кожної релігії, а й тепер поминання мертвих грає величезну ролю в християнськім культі. Тут націоналізм засвоїв католицьку душевну форму з усіма її потребами й рухами чуття. Nur wo die Graber sind gibt es Auferstehungen, сі слова Ніцше зрозуміють однаково і віруючий католик, і віруючий націоналіст.