Дев’ятнадцять листівок написала Катя і шість я. Більше у нас невистачило паперу. Катині листівки, звичайно, вийшли красивіші. А в мене почерк був поганенький, кульгавий і нерозбірливий. Але Катя похвалила мою роботу.
Мені чомусь особливо запам’яталася одна листівка, яку я писав. Сторінка була не повністю чиста. Вгорі – два рядки, кінець задачі з арифметики, яку я колись розв’язував. І під цими рядками стояла жирна п’ятірка, написана червоним олівцем, і підпис учительки.
Я спочатку хотів відірвати цю частину сторінки, але Катя не дала:
– Хай буде так. Так навіть краще. Ти нічого не розумієш…
Так і лишилась – листівка з п’ятіркою.
Наступного дня, у роковини Червоної Армії, ми з Катею "розповсюджували" наші листівки. Ми розтикали їх, де тільки могли: засовували під двері будинків, в яких жили німці; непомітно кидали в кузови вантажних машин; просто "губили" на тротуарі. А мою листівку з п’ятіркою Катя примудрилася покласти на сидіння легкової німецької автомашини, коли шофер зайшов у двір. Катя запевняла мене, що це, безперечно, машина якогось генерала.
Ох, Сергійку, як це було страшно! Здавалося, нас от-от схоплять і вб’ють. І разом з тим – гарно. Важко передати це почуття. Але я вперше відчув тоді повагу до себе і навіть гордість.
…Так я подружився з Катею Коршуновою.
Катина тітка не вставала з ліжка вже два місяці: в неї були паралізовані ноги.
Катя старанно доглядала її. Вони дуже бідували. І Катя, дванадцятирічна дівчинка, обманюючи тітку, майже всю їжу віддавала їй.
Коли моя мати взнала про це, вона почала потроху допомагати їм, але що вона могла зробити – ми самі голодували.
Пам’ятаєш, я сказав, що в Каті були дуже довгі, неприродно довгі вії. Так це – від голоду. Згодом, через багато років, я випадково довідався, що, виявляється, від сильного голоду чомусь виростають дуже довгі вії…
Весною Катина тітка померла. Катя залишилася зовсім одна… І Катя почала жити з нами, з мамою і зі мною. Вона стала моєю сестрою.
Стривай, я зовсім забув тобі сказати. Ще раніше я помітив якось, що у Каті з-за вирізу кофточки випадково визирнула червона шовкова смужка. І Катя відкрила мені свою таємницю. Під кофточкою, просто на тілі, вона носила піонерський галстук. Вона не знімала його ні вдень ні вночі… Я заздрив Каті. Як я шкодував, що не встиг стати піонером і не маю піонерського галстука! Він так був мені потрібен тоді!
Катя втішала мене: "Скоро прийдуть наші і зразу ж приймуть тебе в піонери".
Але наші ще не прийшли…
І ми з Катею продовжували боротися проти фашистів. Може, це занадто гучне слово "боротися". Проте…
Одного разу ми шилом прокололи шину в німецькому автомобілі. Іншого разу вибили з рогатки вікно в квартирі фашистського офіцера. Потім якось перерізали ножицями провід…
І нарешті…
Це було восени 1943 року. Фашисти відступали. По шосе тяглися нескінченним потоком забризкані грязюкою машини, танки, гармати, що безнадійно і похмуро опустили свої жерла…
Вже чути було далекий наростаючий гул нашої артилерії – немов безугавний лункий гуркіт грому…
Ми з Катею сиділи на горищі, припавши до розбитого слухового вікна. Звідси добре було видно далекий обрій з синьою вузенькою смужкою лісу. Ми, не відриваючись, дивились туди і, затамувавши подих, прислухалися до розкотистого грому. І нам іноді навіть здавалося, що ми бачимо на обрії спалахи і димки. Це, звичайно, лише здавалося – ми ще нічого не могли бачити…
Раптом Катя цупко і боляче схопила мене за плече:
– Миколо, дивись! А що, якби… Ех, якби можна було… Дивись, он!..
Я подивився туди, куди вона вказувала. І за кілька будинків від нас побачив великий асфальтований двір, огороджений високим парканом. По всьому дворі були розкидані купи сіна, стояли залізні бочки з бензином і стосами лежали дерев’яні ящики. Це був якийсь німецький склад.
– Ех, якби ми могли… підпалити… – прошепотіла Катя, ще міцніше стискаючи моє плече.
Мене ці слова так злякали, що я деякий час не міг поворухнути язиком, щоб сказати що-небудь. Адже це вже була справжня диверсія, за це вже напевне вб’ють, як спіймають. Це не якісь там дитячі листівки або стрільба по вікнах з рогатки. Це вже серйозна партизанська справа.
Нарешті я через силу промовив:
– А… як?..
Катині очі горіли якимсь божевільним вогнем.
– Я знаю як! "Сопілкою". Мені дід колись розповідав, як вони до революції панів палили "сопілкою". Миколо, тільки для цього соняшничина потрібна. Розумієш? І пороху трошки або сірки від сірників…
… Того ж таки дня ми взялися за виготовлення "сопілки". Соняшничину дістати було неважко: за сусіднім подвір’ям, на пустирі, був город, і там їх стирчало безліч. Порох теж: позеленілі гвинтівкові патрони валялися всюди – це ж війна була.
Ми робили "сопілку" там же, на горищі. Це була проста і нехитра штука–"сопілка". Брався відрізок соняшничини завдовжки півметра або трохи більше. З одного і другого боку видовбували "сало" – серцевину– сантиметрів на п’ять. Потім у стрижні дротом пробивали дірку, канал, – щоб тяга була. З одного боку насипали порох, з другого – клали жарину. І той і другий кінець нещільно затуляли корками. "Сало" поступово починало тліти, а коли вогонь доходив до пороху, порох спалахував, і соняшничина загорялася.
Ми зробили дві пробні "сопілки". Вони діяли безвідмовно. "Сало" жевріло близько двадцяти хвилин. Цього було цілком досить, щоб встигнути втекти.
Нарешті ми зробили третю – "бойову"…
Надвечір ми вийшли з дому. Катя держала в руках "сопілку", ніби звичайнісіньку паличку. З "сопілки" курився ледве помітний синій димок, не більше, ніж від цигарки.
Ми підійшли до паркана з боку пустиря, на якому вранці брали соняшничини.
Тут ми заздалегідь намітили місце, де в паркані відставала дошка і можна було пролізти.
Катя відхилила дошку і раптом нахмурилася. По той бік паркана, майже зовсім закриваючи прохід, стояла велика залізна бочка. Між нею і парканом лишалася тільки вузька щілина, в яку навряд чи могла пролізти Катя. Вона все-таки спробувала, але нічого не вийшло.
Катя розгублено подивилась на мене.
Я був на два роки молодший і значно менший і худіший за неї, хоча вона теж була дуже худа.