Однак вона була собі сама винна, що в неї не було такої історії. Вона ворохобилася, не хотіла в ожиданні буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цілі, і попала в якісь конфлікти. Чи видобудеться з них і побідить те, що старається неустанно мутити спокій її душі і гамувати її в її намірах? За все те, т. є., що не ступає дорогою буденщини, покутує вона. Вона покутує радо, з якимсь вдоволенням, з гордістю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всім тим самотня, і що то почуття самотності гризло її, куди б і не повернулася. Щоправда, тому було винно почасти і її становище в суспільності, воно паралізувало її вартість.
Не раз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначалися або поважною умовою працею, або якими-небудь іншими спосібностями. Іншим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь роль, що в ній терпіла несказанно. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чулася вона такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з своїх думок і почувань?
Але ні! Вона не боїться. Вона вискаже все пером і аж тоді стане їй легше, але чи її народ дасть їй право промовляти до його, чи вона спосібна до того?..
Надворі лютилася завірюха так, що заслонювала всякни вид.
Вітер бив снігом о шиби, розносив його цілими масами, вив за углом хати і в комині.
Ах, коли б вона уміла музику, напр., вміла грати на фортеп'яні, або коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би поодинокі тони і вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би їм ще й тоді, коли б вони, розплинувшись уже в завмираючий звук, існували б лиш в пам'яті. Тоді не була би її душа така самотня...
За нічим їй не жаль, лиш за тим, що її не вчили музики. О, яка сила чуття пішла би в неї в тони! Ні, вся її сила виллялася б в них, і вона чулася б щасливою, її гру назвали б, може, пориваючою, а тим часом її думки пригноблювали мов недуга!
Якби тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту завірюху, як би вона радувалась!
Впрочім, це не була правда, що він жениться з тою "з плечима". Вона не бачила їх більше разом, а одна з її знайомих оповідала їй, що він кепкує собі "з тої" і що вона йому цілком байдужа. Перед кимсь там мав навіть сказати, що старий мусить розум своєї доньки добре маєтком наштукувати [139], бо вона своїми "приватними чеснотами" не прив'яже нікого, і що в неї виплекані лиш панські примхи. Може бути, розповідала, що то вона залюбилася в нім, але він в ній ледве. Впрочім, що йому шкодить бувати в такім елегантнім домі? Вона не вірить, щоб він з нею женився; він займе нині-завтра независиме становище і поведе до шлюбу яку доньку своєї нації...
Отже, її комбінації були фальшиві, і вона засуджувала його несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й не бажає від його чого іншого, він їй байдужий. Нехай любить, кого хоче, нехай ним другі кермують, але прийти до неї і побалакати з нею може він. Чому вона має проводити життя так безкровно?
Її обгорнула майже нетерпелива туга за ним.
"Коби прийшов, коби прийшов!" — така думка вчепилася її і дзвеніла в її душі.
Читати або писати вона нині не може. Все те не вдоволяло би її нині; таке заняття заспокійне, заслабе; вона відчуває нараз всю мертвоту такого заняття, його безпомічність і неміч супроти такого настрою, в якім находилася саме нині. Вона надто занепокоєна; її душа перенята якимсь передчуттям, і вона просто мучиться...
Немов утомлена, опускається в кінці на фотель, опирає голову недбало о його поруччя і слухає. Раз як лютує метіль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко її ніг віддихає спляча Діана. Приглядається напівзамкненими очима цвітам і їх листю; силується підхопити, як ростуть. То знов думає над бог зна чим...
В сінях створилися голосно двері і почулися скорі кроки. Вона прокидається немов зелектризована, її серце зворушується болісним передчуттям і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає вона той хід; ні, тепер вже впізнає його з певністю. Піднявшись блискавицею, йде до дверей і отвирає їх.
— Орядин!
— Це я!
— Ах, я знала, що це ви!
Вона цілком зворушена. Вона хотіла би, щоб він відразу скинув бурнус [140], отряс його з снігу, щоб усів і говорив. Утихомирює Діану, що збудилася і гаркотить, стріпує йому з шапки сніг і вдихує радо свіжий воздух, що він його вніс з собою в кімнату. Вона говорить і сміється. Говорить раз по раз, що вона знала, що він прибуде. Опісля просить усісти.
Тут! Або ні, тут, може: тут вигідніше, ліпше. Або там на кріслі, в котрім саме тепер вона сиділа. Там паде на ноги світло полум'я з коминка, в котрім горить огонь.
Вкінці сидять уже обоє. Вона обняла білими руками коліна і дивиться на його своїми великими блискучими очима дожидаючи, її незвичайне оживлення впливає на його стісняюче, і він відгортає раз по раз нервово з чола волосся. Опісля усміхається.
І що ж вона поробляла?
Вона сміється. Вона аж мучилася в тій самоті. Думала вже кинутися у метіль і йти куди-небудь. Відтак числила віддихи сплячої Діани; потім думала про бога, чи властиво про Ісуса Христа, і що це на її думку зовсім не мудро вважати себе великим, тому що не віриться. Що Фламмаріон викликав раз давно в ній чудні ідеї, котрі її вдоволяють в квестії [141] релігійній, і що він мусить бути благородний чоловік. Потім сміялася знов. Це все неінтересне; нехай він щось оповідає. Це він дуже гарно зробив, що відвідав її саме нині; це просто добрий учинок; вона нині так чудно настроєна, особливо з полудня, прикрі чуття просто давили її.
Її нервовість, повна ожидання, виводить його з рівноваги, і він, придивляючись їй, як говорить, мішається сам, здається, йому недостає відваги говорити.
Вкінці оповідає, що був в її батьківщині, що відвідав і її кревних, привіз їй листи і поздоровлення від панни Марії і від тітки. Катя вже цілком доросла панна, котра, мабуть, скоро віддасться. Все осталося там по-старому, гори, котрі вона так любила, місто, люди... лиш вуйко по-старівся замітно. Впрочім, він казав її, "одиноке дитя одинокої його сестри", поздоровити і переказати, що її фотографія висить над його ліжком, та що він її так завсігди любив, у тім високім ковнірі Стюарт і з спущеними косами; він її не забуває і навіть вибирається відвідати. Зоня за кілька неділь вінчається з своїм давнім поклонником, з колишнім правником... чи Наталка собі пригадує? Він співав заєдно з нею дуети прегарним баритоном...