Коли я в дві години пізніше заснула, приснився мені Христос.
Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях і ждав.
Велично, жарко сходило сонце і його проміння сипалося на його, мов плавне золото. Його лице, лагідно-смутне, було звернене на захід. Звідси долітав, немов від зближаючихся хвиль народу, різнородний гамір, зойки, сміх — переражаючий [116] сміх. Він немов знав, що оце все мусило наступити, бо не дивувався анітрохи, і по нім було видко терпеливість і готовість довго ждати.
Переходячи попри його, я склонилася.
— Чому кланяєшся мені? — спитав спокійно. — Чи не чуєш? Там на заході сміх. Сміються з вітця мого і з мене. Але вони мусять сміятися, бо настав час сміху і знесилля. Настав час, коли їх життя мучить і викликає безнадійність. Я вижидаю відзиву свіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш?
Я хотіла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав:
— Справедливості? Любові? Пожди, нехай сміх сей утихне і сонце удруге зійде...
* * *
Померла.
Чотири дні пізніше і майже в тій самій порі, а в три години по тім прибув він. Слабий, з утоми ледве держався на ногах — їхав майже без перерви, щоб застати її при житті — і спізнився. Не знаю, чи описувати німу, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідався, що її вже нема. На мої слова — він стрів мене першу в кімнаті — що її муки вже скінчилися, глянув на мене не своїми очима і поблід, як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до нього нікого, хотів з нею остатися сам, і остався аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю і не появилися знайомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тоді я увійшла до нього і застала його, як лежав коло мертвої з головою на її грудях і як — не міг плакати. Кажуть, що це смішне, коли мужчина піддається розпуці, і що сльози до лиця лише женщині. Може, і смішно воно в тих, у кого сльози без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдішній і глибокий, тоді плач його, хоч би без сліз і не чутний, — страшний.
Я просила його лагідно, щоби відійшов уже, щоби подумав і про себе, відпочив по тяжкій подорожі, котра позбавила його вже доволі сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стільки орудок і задач і що дорогу покійницю треба відповідно похоронити, але він не слухав мене.
— Оставте мене ще хвильку, ще одну-однісіньку, — благав. — Я не бачив її так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго заберуть її звідси, і все скінчиться.
І промовивши се насилу, повалився обезсилений, як перше, на її груди.
В виду цієї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усівши мовчки поруч його коло мертвої, ждала я з отупінням. Я розуміла його жаль, і мені видалося дуже нерозумним переривати правдеиий смуток його якимись потішаючими фразами; очевидно, його страшно боліло, що не міг бути сам при ній хоч би і годину під час цілої її короткої, але тяжкої недуги і не був при ній в її останніх хвилинах...
Накінець удалося мені наклонити його до того, щоби вийшов. Ішов непевним кроком за мною до своєї кімнати, котру я йому сама відчинила, а коли я хотіла вже назад вертатися, взяв обидві руки між свої долоні і дивився мені довго мовчки в лице.
— Як ви страшно змарніли! — сказав ледве чутно, і його досі сухі очі стали вогкі. — Ви додержали слова!
Я усміхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, і відвернула від його погляд, котрий затемнився слізьми.
Він се замітив.
— Одинокий товаришу мій! — сказав і стиснув мою руку по-мужеськи. — Відки брав ти силу, хто додав тобі її і хто додасть на будуче?
Ці немногі слова, висказані з великою щирістю, слова, яких я не чула за цілий важкий час від нікого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена і зденервована до крайності, не могла опертися сильному жалю і, відвернувши лице від його, сперла чоло об двері і заплакала тихим, нечутним плачем. Я чулася такою опущеною, такою осиротілою, що була би найрадше поклалася з помершою разом у домовину, щоб заснути тим вічним тихим сном, котрий не має ні мрій, ні обудження і не знає горя життя.
— Ідіть ви спочити! — просив він здавленим голосом. — Вам треба більше відпочинку, як мені. З вас стала лише тінь, і було би просто не совісно, коли б я, а ще надто як лікар, глядів спокійно, як ви напружуєте свої аж до крайності зужиті сили і дальше. Досить вже пожертвування, ви дали нам більше, ніж ми мали право жадати від вас.
Я хотіла йому перервати, але він не допустив мене до слова.
— Ні, ні, не кажіть ані слова! — просив він. — Ваш вигляд свідчить мені аж надто добре, з яким пожертвуванням і з якою щирістю та любов'ю обходили ви мою матір до послідньої хвилини її життя. Будьте переконані, що моїм першим обов'язком буде віддячитись вам за все. А тепер ідіть, добра дитино! Наберіть трохи сили, а мені скажіть, до чого маю братися насамперед; я послухаю вас.
— Я скажу аж пізніше, — відповіла я. — Ви занадто втомлені, щоб могли братися в сій хвилині за яку-небудь справу! Ляжте, в мене є знайомі, є Оксана і її добрий батько.
Але він не слухав. Взяв мене за руку і відвів на силу до моєї кімнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю, або як, може, виглядає. Що ляже тоді, як я спічну доволі і зможу сама одна заступити його дома; нехай йому повірю.
І я мусила повірити йому — і він не лягав...
Блудила я, мов мара, по кімнатах у довгій жалібній сукні, лякалася сама свого блідого, схудлого вигляду, а коли померша лежала хвилинами сама, тягнуло мене на силу до неї, і я кидалася мовчки на її холодну грудь і, загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо.
Таку вже бог долю дав, що трачу всіх дорогих мені людей.
І я плакала тихим, гірким сміхом...
Хвилинами не хотіла я в те вірити, що вона вже не живе! Се ж було неможливе, що її вже не буде ніколи, що уста її не заговорять до мене, рука її не погладить мого волосся, і. вона не пригорне мене до себе ніколи, ніколи! Що відтепер не пожуриться моєю долею ніхто на світі...
Крок за кроком снувалася за мною межи всіма чужими і "свояками" її улюблена собака з сумними очима і вниз спущеною головою.