Марко її ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всім "Марко"! Ні, це чисте диво, що вона не згадувала мені нині знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати мені його раз по раз, а тим часом я тону у всякій праці, щоб про нікого не думати, не піддаватися жодному впливові і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.
Чому сумнівається в щирості Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість його патріотичних чувств, у його співчуття для людського терпіння, в його пишні здібності, в якусь вроджену інтелігенцію в його і в те, що він вийде на славу своєму народові. Ах, він гордий, і та гордість не допустить його ніколи до якого-небудь упадку. Вона песимістка, нудить світом і мірить все мірилом суб'єктивізму.
Вернувши додому, застала я на своїм столі лист. Це були освідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житті разів два і не говорив зі мною більше, як десять слів. Він був батьком п'ятьох дітей, посідав "дім" і був "цісарсько-королівським урядником".
Лист дрижав у моїй руці під час читання. Опісля зім'яла я його в пилку [108] і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усміх заграв на моїх устах.
Ніколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!
О, яка ж іронія долі!
Якесь чувство ненависті і обриди обгорнуло мене нараз супроти всіх мужчин, і ніколи не відчувала я так виразно, як в цій хвилі, які байдужі мені всі мужчини. Всі! Це слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в те почуття не вмішалося якесь інше поняття. Коли б вони знали, оскільки займається ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілості...
Сівши при столі, я сперла голову в долоні і задумалася.
Якась мізерна порожнеча обняла мене, і я відчула, що моє положення в житті дуже глупе і без смислу. Як же ж відносилися до мене люди — от хоч би і знайомі "моєї" верстви? Інтелігенцією переросла я їх геть-геть далеко, і до них вертати назад духом було мені неможливо; а одним замахом станути їм поруч мене — було їм неможливо. І тому що вони (їх була більшість) не могли станути на моїй степені, мусила я до них знижатися, іншими словами: мої обставини змушували мене підлягати їм. Далі і я не була "жінка" якого там небудь мужчини і не представляла тому жодної "вартості". А що найважніше — я не мала жодного маєтку.
Скільки спин гнулось би переді мною, коли б я мала маєток!
Гроші мають вартість.
Нехай працюю над собою невтомно до посліднього віддиху, перед тим не зігнеться ніяка спина; впрочім — я й не отвирала б уст на те, щоби переді мною згиналися спини. З якоїсь незлобної гордості не вчинила б я цього...
Нараз обернулась я поза себе і глянула на зім'яте письмо.
Чи підняти мені його? Може би, показати його Оксані? Придався б добре до розвеселення її, а вона й так каже, що не може сміятися веселим сміхом! Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага, я знала вже, де! Там, на тім вечірку професорів. Я ледве що вважала тоді на його, приглядаючись всьому і силуючись надармо угадати "щастя" тих людей. Чоловіки балакали і пили, доки їх лиця не приняли аж боввануватого вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на своїх жінок і сусідок. Жінки били їх по плечах, усміхалися на ці дотепи зі зрозумінням і грозили пальцями. Декотрі з них усміхалися насилу і трохи не спали з утоми і нудьги.
А я думала раз по раз: "Це має бути щастя, це має бути щастя! І чого знаходжуся я тут?"
Коли я вертала додому і холодний нічний воздух охолодив моє чоло, то й зникла та олов'яність, що була обгорнула мене в товаристві. А коли ввійшла у свою тиху простору кімнату, а на бюрку привітало мене світло, коло котрого книжки мої немов усміхалися до мене, я відзискала давній настрій. Зітхнувши з цілої груді, дякувала бога, що я не одна з тих "щасливих" і не одна з тих "замужніх", котрі, щоправда, тішилися з цієї причини у своїх знайомих більшим поважанням...
Так, отже, на тім вечірку бачила я цього чоловіка, що подавав мені нагоду сповняти "обов'язки жінки". Мені прийшло на думку, чи не хотіла, може, котра з моїх знайомих вчинити "добре діло" і звести нас докупи. При тій думці покрилося моє лице краскою і в нутрі моїм скипіло. Дійсно, ця думка не була без підстави. Мені здавалося, немов я чула виразно слова: "Вона бідна дівчина без матері і батька, без маєтку, буде богу дякувати, що найде підпору, бо який там кінець у таких гувернанток? А він зробить щастя, коли її дістане. Його діти, занедбані, без догляду, будуть мати розумний провід. Він спокійний, добрий чоловік, а вона — без претензій".
Без претензій!..
Ціла гордість моєї вразливої аристократичної душі скипіла.
На моїх устах грав якусь хвилину глумливий усміх, а опісля глянула я знов на зім'яте письмо; однак підняти його не підняла...
Тієї ночі читала й писала я ген аж поза північ. Від часу до часу виринав у моїй душі образ Марка, пригадувалися його слова, сердечним голосом вимовлені до мене: "Що я люблю, люблю вже навіки!" Однак опираючись сильно найменшим споминам про його, відчувала я в душі лиш те, що мене з його причини боліло; заслонювалася його холодним поведенням з послідніх днів мов талісманом супроти його самого, а властиво супроти любові до його. Гордість моя, годована тим, міцніла, змагалася, лляла чародійну силу в душу. Так, цієї ночі працювала я з таким одушевленням, як вже давно ні, а лягши на спочинок, заснула здоровим сном.
Рано привітало мене золоте проміння сонця, немов бажало настроїти мене на цілий день сонячно. Встаючи живо, повторювала я (немов замість молитви) одно горде речення з твору Ніцше "Аіso sprach Zarathustra" [109], котре бог знає чому саме в тій хвилі навинулося мені на думку:
"Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und sonderlich der Pobelmischmasch — das will nur Herr wer den alles Mtnschenschicksals — о Есkel! Diese Herren uberwindet mir, ihr hoheren Menschen, die sind des Ubermenschen grobte Gefahr" [110]...
XI
Час минав безповоротно, і в моїм житті не змінювалося ніщо. З моєї батьківщини і від свояків діставала я вістей небагато; впрочім, я й не тужила за вістками від них. Щодо моїх відносин до пані Марко, то й вони майже не змінилися. Вона мене все однаково любить, а хоч і впадає частіше в недугу, стає через те щораз дразливішою, то я зношу від неї все терпеливо, переконавшися, що вона одна мені справдішня щира дорадниця, підпора в житті, на котрої грудях могла би я виявити одверто всякий біль, і котра, по смерті моєї дорогої незабутньої бабуні, опікується мною правдиво по-материнському. А відтак вона ж його мати!