— Знаєте, Наталіє, — казала мені одного разу по викликаній нею сцені, — що я просиділа би не раз і годину та дивилася б на вас, як ви сидите он там похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі свідчать ясно, що знаються з жалем аж надто. Тоді говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я не раз така прикра і жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-під рідної стріхи між чужі люди? Чому, чому воно так? Не гнівайтеся, дитинко, на мене, говорить, бог мені свідком, що це недуга чинить із мене таку тиранку і що ви мені дорогі й милі, мов власна дитина...
А я кинулася до неї та просила її, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу від вдачі вмію розрізнити і що я не уражена, ні, нехай вона собі не робить закидів, не дразнить себе даремно; що, може, я й справді провинилася чим, сама винувата за її злий гумор... а сльози так і тиснулися до очей, тиснулися, і я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвідчення, що вона була справді добра, бачила прецінь не раз, як рятує деяких бідних, що лиш коло неї туляться, та й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признається, що завдала її. Мені й цього доволі, я й за це вдячна...
Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш дві. Одна — то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга молода заміжня й дуже інтелігентна жінка, на ім'я Оксана Б.
З чоловіком своїм розвелася по році подружжя. Не був їй до пари. Їх подружжя було "непорозумінням", як оповідала сама, котре не могло чим іншим скінчитися, як розлукою. Любов до нього змінила її, а щоб не "отупіла" цілком, розвелася з ним на неозначений час і вернула до родичів, у котрих пробувала й досі.
— Не думайте, що він лихий чоловік, — говорила мені, — він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємося! Я заподатлива і зам'яка супроти його хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямості, і він мене нищить своєю істотою. Що ж, чи було нам задля церковної зв'язі і далі жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, і я пішла своєю дорогою, а він остався радо сам. Ми розсталися в мирі і так, що коли одно за другим затужить справді, можемо знову зійтися...
Говорила заєдно, що вже в натурі подружжя лежить те, що воно тратить із часом на красі, і що модний [83] чоловік нездібний до його. Або, може, нездібні до його немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже віддавна і була навіть її ученицею, а її сина, т. є. лікаря — звала своїм товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до меду, а я любила її так само щиро. Була вразлива, честолюбива і дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже ніколи. Мене впевняла, що я характер трагічний з "артистичними зарисами", і що не смію ні за що в світі "віддаватися". А я й не думаю ніколи виходити заміж.
Я віддалася "приватній філософії", щоб казати вже словами доброї Марко, і живу собі спокійно, цілком удоволена. З товариств, в які ходжу рідко, вертаю майже завсігди втомлена і розстроєна. Я, молода, чуюся між ровесницями самотньою і старшою. Оповідала я раз про те пані Марко й питала в неї, що це таке.
— Ви виросли понад буденщину і традиціональні погляди, — відповіла вона, — а дух ваш мчиться вперед. тому чуєтеся в їх товаристві самотньою. Чим дальша висота, тим і самотніша, — чи вам це ніколи на думку не приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те саме мірило, що до других пересічних молодих дам, однак ви не мовчіть стільки; виявіть себе самі свому окруженню, надайте собі самі вартість, не ждіть, щоб її надавали вам інші, а може, й такі, що не знаються на вас!
— Я не маю дару бесіди, пані Марко; ви ж це знаєте!
Вона сміялася.
— Невже ви не думаєте ясно і логічно?
— Може, й не думаю, не знаю.
— Але ж бо я в те не вірю!
— Мене привчено з дитинства мовчати так, як і терпіти.
— Чи відчуваєте тому потребу писання, що, як кажете, не маєте дару бесіди?
— Я не знаю, — відповіла я, — однак знаю те, що писання є для мене тим, чим воздух і світло.
А там — була ще одна причина, задля котрої я товариств уникала; пані Марко також її знає.
— Ви полохливий характер, — сказала мені раз, — замкнений, мов та нічна цвітка, належите до тих тонко зорганізованих натур, що вже красніють, коли їм лиш на долоню глянути.
Така вже дивна вдалася.
Заходжу звичайно в родини урядників, але тоді "прикидуюсь" майже несвідомо в якусь іншу людину, доступну їх думкам, а своє "я", котре відслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цікавістю.
Одного разу привів мене один молодий розгарячений чоловік до того, що я відслонила перед цілим мені зовсім байдужим товариством мою душу аж до "наготи". Лютилася опісля за те невимовне. Про характер моїх думок настало незвичайне здивування, іменно тому, що дихали новочасністю і були свої, не визичені. Опісля велася мова про нужденне положення нашого народу і лицемірну політику поляків супроти його і правительства. Я розгарячилася аж до зворушення й чула, що мої очі горіли незвичайним огнем. Я ненавиділа поляків вже відай вродженою ненавистю і не вміла ніколи оставатися спокійною, коли говорили про них. Вкінці сказала:
— Нехай утискають нас поляки до скону [84], нехай видумують на нас плани і заходи, котрі, щоправда, шкодять нам багато, підтинають не одно життя, але яко націю нас затерти — це не вдасться їм ніколи! Ми — сонна, лінива, вигідна сила, що до терпінь звикла, мов в'язень до оков, однак, подразнена раз до крові і введена в захват, зломить тиранську руку раз назавсігди. Коли тільки сотна частина мого народу відчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята його єством, мов рослина сонячним світлом, а коли хто так відчуває, то не загибає.
— Що ви можете, бувши женщиною, вдіяти, напр., для свого народу? — обізвався якийсь румун до мене.
— Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди й у всім, то зроблю доволі.
Пізніше сказав він до однієї з моїх знайомих: "Вона свідома людина, однак що задумує властиво зі своєю любов'ю до народу? Видавати яке революційне письмо, яку "бомбу"?" — І сміявся грубим сміхом. Другий обізвався: "Вона умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женився, мені навіть щось подібного на думку не прийшло б. А по тому ота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка; або очі її — горять вже, заким що оповість! Духова напруженість .при ній просто замучує чоловіка. Ні, ні, моя жінка не така має бути! Напр., не можу собі уявити, щоб вона мені подавала рано до ліжка каву або щоб вийшла проти мене з шніцельком; а до того ще бідна... бррр!"