Царiвна

Сторінка 10 з 89

Кобилянська Ольга

Він минав по моїй стороні, а мені навинулась думка, що він змінився в тій самій хвилі. Який же він гарний!

* * *

Ми познайомилися. Воно склалося так: від кількох днів пробував у нас один товариш вуйків, професор з Р., на ім'я Лорден. Бажаючи його з своїми тутешніми товаришами познайомити, велів вуйко нам всім надвечір зібратися й піти в міський город [20]. Туди сходились всі знайомі. Вечір був прегарний, воздух свіжий; в городі грала добра музика і, увійшовши туди, застали ми вже велику громаду гостей.

Я була нині — як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавім настрої) — "неприступна". Якась томляча туга загніздилася мені в серці.

Зі входом в город опанувало мене легке, на лихорадку подобаюче зворушення. Цікаво обвів мій погляд групи людей: перші, другі; стрів знайомих; звичайні лиця, а нині начеб нудніші, як звичайно.

Пішли далі, — я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.

— Ходім туди! — кликнула втішно. — Он туди, близько альтани! — І, звернувшись живо до тітки, шепнула їй кілька слів до вуха. Мені причулося ім'я Зоні, і я глянула на вказане місце. Під величезною, добре мені знайомою липою сидів надлісничий зі своїми "жінками", а біля них один молодий судовий практикант, Ленина і Зонина "тайна". Тітка звернулася туди, а ми обі за нею.

Дуже живо й дуже галасливо відбулися привітання. Не побалакавши ще як слід, найшли десь уже й причину до найсердечнішого сміху. Розділились коло двох столів і посідали. Лена немов знов зрослася з Зонею, а молодий урядник і собі сів біля їх, веселий і ласкавий до Зоні, хоч Лена горнеться більше до його.

Побачивши мене, що стою ще нерішена, до кого прилучитися, Зоня обзирнулася довкола себе.

— Де Василь дівся? — спитала бистро. — Василю! — кликнула нетерпеливо, а трохи згодом віддалилася від нас, розглядаючися на всі сторони живо.

Відчувши, о що річ іде, мені стало ніяково, і я була готова підійти до панни Марії, але тут схопила мене Лена за руку.

— Пожди, — мовила, — не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З ним лучче забавишся, як з панною Марією, він і так казав мені колись-то, що рад би тебе пізнати. Панна Марія розбесідувалася так живо з професором Лорденом, що було би нечемно переривати їм бесіду!

— А я таки піду до неї, — відповіла я холодно. Я вже зрозуміла, чому й вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого з Орядином. Вона не любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до неї. Зоні вона не боялася, бо була гарніша від неї. Тепер вона держала так сильно мою руку, мов кліщами.

— Яка ти! — сміялася насилу. — Мабуть, нинішній комплімент Лордена, що подобаєш з твоїм волоссям на Лореляй, сподобався тобі так, що ти хотіла би його ще раз почути? А от дивись, там вже іде Зоня. — І справді почувся десь Зонин голос біля нас.

— Я би лише рада знати, — гомоніла вона, — чому ти нас покинув!

— Невже ти за моїм товариством скучала? — чути було відповідь трохи іронічну.

— Ет! що ти плетеш! Я хочу тебе познайомити з панною Наталією Верковичівною. От що! З нами ти й так нудишся.

І в тій-таки хвилі станула з ним передо мною й познайомила нас. За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово, зникли всі троє так скоро, якби в землю запалися.

Ми осталися самі.

Я була змішана й не знала, що промовити. До того здавалося мені, що тітка, котра недалеко сиділа, підслухує кожде моє слівце, слідить за кождим моїм рухом і загомонить кождої хвилі по-свому на мене. Та цим разом я, мабуть, помилилася. Саме в цій хвилі розлягся вимушений сміх її, а з ним злилося і вуйкове добродушне, широке "ге-ге-ге!". Забава лилася там, очевидно, веселою струєю, й мені не було чого боятися.

— Не погуляти б і нам трохи по саду? — спитав він, запинаючи свої рукавички надто скоро.

— Добре! Ходім!

І ми пішли вільною ходою вперед, більше розглядаючись, як бесідуючи. Переходячи попри "наших", задержався він на хвильку, бо панна Марія хотіла йому щось сказати.

— Відшукайте, Василечку, Зоню, бо я її ніде не бачу. Як забралися всі троє, так і пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в своїй легкій одежі.

— Лишіть їх, панно Маріє! — перебила тітка скоро. — Лишіть їх! Не знаєте? Молодіж чується свобіднішою, коли не бачить надзорців над собою. Нехай бавляться! Лишіть їх, пане Орядин!

Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на котрі закрався насилу усміх. Мені говорила тітка неустанно, що оставатися дівчатам без старших в товаристві молодих мужчин — то найгрубше переступство супроти доброго смаку, а тут...

— Еге! пане studious [21]! — почувся десь за моїми плечима немилий голос професора Лордена. — Це справді ви, Орядин?

— А я, я! — відповів цей, обзираючись з немалим зчудуванням і мов немило вражений.

— Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте їй (він кивнув головою на мене), тій Лореляй, рам'я [22]?

— Які вже в вас дивні вигади, пане професоре! — вмішалась тітка. — Вже цілком перехрестили нашу Наталочку... ха-ха-ха.

— Еге, гм, еге! — воркотів він під носом, підкручуючи свої сивіючі вуса і не зводячи з мене ані на хвилину своїх блискучих малих очей.

Відопхана тітчиним сміхом і тим його поглядом, відвернулась я від цілого товариства і пішла звільна вперед. За кілька хвилин опинився й Орядин біля мене.

— Ій-богу! — говорив, ступаючи скоро поруч мене. — І не надіявся ніколи побачити тут оцеї мумії з Р. Що він тут робить?

— Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуйка. А ви знали його теж давніше?

— Чи я знав! Він був моїм професором. Ми ненавиділися — страх! Я його за те, що "пік" за греку [23], а він мене, як говорив, за мою "зухвалість". Як же він вам подобається? — І при цих своїх послідніх словах розсміявся сам.

— Несимпатичний. Робить враження причаєного; впрочім, не люблю оставатися з ним сама.

Він усміхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.

— Причаєного, кажете. Це було би ще о нім лагідно сказано. Він чоловік без серця, без душі, мстивий, а до того консерватист до смішності. Не знаєте, чи живе ще його жінка?

— Живе. Але він жалівся, що дуже хора і що пробуває вже довший час з дитиною у своїх родичів.

— Бідна! Вона була така гарна й така лагідна. Він коли тільки прийшов зі школи в злім настрої, то все починав з нею сварку. Ми, хлопці, всі о тім знали. Вже замучив її, мабуть, зовсім; їй і так не було багато потрібно, вона була ніжна, мов та паутинка...