Цар Соловей

Сторінка 3 з 12

Руданський Степан

Най земля стоїть на морі —
Де ж оперлось море?
Які ж будуть, моя нене,
Для води опори?

Як земля стоїть по собі
І опір не має?
Скажи мені, моя непе,
Хто її тримає?

І як висить на повітрі
Тяжка така брила?
Не згдаю, не зміркую,
Слаба моя сила".

Стане нічка, сходять зорі,
Місяць випливає..
"Звідки світло в синім небі? —
Дівчина питає. —

Чи то слуги божі світять
Свічі восковії?
Чи то сяють так на небі
Люди умерлії?

Чи то зорі, божі мислі,
Божая дорога?
Чи то, може, кажна зірка
Інший світ у бога?

Не зміркую, моя нене,
Гадки не згадаю.
Полетіла б, полетіла б,
Силоньки не маю".

І голубить її ненька,
К серцю пригортає
І милую свою доньку
Правди научає.

X

Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.

Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.

Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.

І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.

І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.

І говорить: "Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш — все то буде
Суджено для тебе".

І поглянула царівна,
Видить — синє море.
Подивилася на захід —
Манячіють гори.

На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.

І говорить до царівни
Бідная цариця:
"Де спочили твої очі,
Там твоя границя.

Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.

Єсть у тебе в крилах сила —
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум —
Звести не давайся.

Стережися, доню, хмелю:
Хміль — погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.

Будь царівною довіку,
Замуж — то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.

Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці".

І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.

ЧАСТЬ ДРУГА

І

Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.

І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.

Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.

Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.

Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:

"От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
"Погуляй, нагаю!"

А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.

І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось".

І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:

"Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!

Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка".

І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:

"Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає".

І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.

II

"Добре, батьку, що сконав-єсь!
Синок промовляє. —
Чия рука закопала,
Та і відкопає".

І ще теплого з постелі
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.

І,розкопує, гадає:
"Все то моє буде,
І не видітимуть браття,
Не знатимуть люди".

А тим часом його браття
Своє пам'ятають:
Поробили в шатрі діри,
В шатро заглядають.

І но тілько докопався —
В шатро повбігали
І над батьком своїм діти
Сварку розпочали.

"Моя кримка!" — каже менший.
"Моя!" — середущий.
"Моя кримка! — каже старший. —
Я старший і дужчий".

І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають.
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.

"Мій нагай! — говорить менший.-
"Ні, мій!" — середущий.
"Мій казан! — говорить старший.
Я старший і дужчий.

І всі троє заціпились,
І нагай тримають,
І ще раптом нахилились —
Казан підіймають.

"Мій казан!" — молодший каже.
"Ні, мій!" — середущий.
"Мій казан! — говорить старший.
Я старший і дужчий".

І зчепились за дідизну
І не помиряться.
І водяться по шатрові,
День і ніч сваряться.

І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:

"Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться".

І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.

III

Прийшли брати у столицю,
Палац відпитали
І приходять до покою,
Край порога стали.

А в покої сам причепа
На високім тропі,
Кучерявий хміль повився
На його короні.

Коло него, ступнем нижче,
Сидять сенатори,
А за ними їднорали,
Пани й асесори.

За панами осавули,
Як свічки, стояли,
А за ними прості люди
Мовчки уклякали.

У царя на відер двоє
Чаша брильянтова,
І на чаші стоїть надпись:
"Тут правда царьова",

І цар нею вино тягне,
Відром — сенатори,
Піввідерком — їднорали,
Оком — асесори.

Пани пили із півока,
З кварти — осавули,
Прості люди то з бляшанки,
То з бичка тягнули.

Наоколо часовії
Стіни підпирали,
І, як ружжя, довгошиї
Бутельки тримали.

Підступили, поклонились
Діти Канчукові.
"Розсуди нас! — говорили
П'яному царьові, —