Посідей, син Посідеїв, народився тому дев'яносто з гаком літ на острові Родосі, ще малим потрапив до Ольбії, потім був навтілом і навархом ольбійських ладь, коли ж Буйтур приєднав сей город до своєї волости, Посідей сподобався йому й він узяв його за наварха — чільника своїх ладь. У Неаполі-Новгороді старого моряка поважали, й не тільки греки, хоч він власним коштом поставив грецьким кумирам Зевсові, Афіні та Ахіллові Володарю островів мармурові подоби. Поважали Посідея й древляни за багатство, розум та добре до себе ставлення. Пам'ятали новгородці Посідея, сина Посідея, молодшим, коли він розгромив зграю піратів-сатархеїв.
— Отець твій дав мені, хай Аїд полегсить йому поневіряння, ось осе! — сказав сивий наварх і розхристав на собі незграбний грецький плащ. В очі всім сяйнуло золотом важкої гривни, про яку мало хто з присутніх боляр не знав, та навряд чи бачив на власні очі бодай хтось. Тепер вона притягала до себе погляди княжих чинників, і князь теж дивився, бо ту гривну мав тримати в руках отець його Буйтур.
Він труснув головою й крикнув у двері, щоб хтось ізбігав по брата Войка. Незабаром греків "перетрусили", лишивши в порубах тільки найодвертіших прихильників Корсуня-города.
Наступного досвітка четверо братів княжих Станко, Грядич, Стоїл та Ізімир Буйтуровичі рушили в різні кінці Турицької землі збирати сполчення, Борис же подався на захід, до змор'я, де стояв город колись грецький, а з Буйтурових часів свій, Керкенітида, лишивши в стольному Новгороді посадником князя Ведуту, Ведимира.
Якщо Новгород і Бориславль були городами суто древлянськими, а в Ховах стояла чиста рать княжа, то Керкенітида й через півстоліття після приєднання лишалася на добру половину грецькою, так само, як і Красна Заводь — Калос-Лімен чи далека Ольбія. В Керкенітиді сидів брат княжий Рядко, Рядивой Буйтурович з малою дружиною, й Борис, повівши по собі ще в Бориславлі взяту півтисячу, поспішав. Діофант міг підігнати ладді з Корсуня й узяти Керкенітиду в облогу, якщо й не вийняти з ходу копієм.
Чужої рати біля грубостінного міста не було, не застав Борис і чужих ладь у пристані, але те, що він побачив, укинуло його в шал. Обоє воріт города стояли на засовах, навіть висувні містки були повтягувані під брами. Тицьнувшись до рову, Борис наказав гукнути чатників. Ошоломлена голова сторожа незабаром висилилась у бойову розсіль, але тут-таки й сховалася назад, і хоч скільки Борисів вісник гукав, більше не з'явилась ні в бійниці, ні десь-інде.
Борис наказав густи в ріг знак "одчинити брами", та й се не справило враження на сторожів.
— Скачте до теї брами! — гукнув він, кивнувши в бік моря, та незабаром сотенний воєвода, посланий туди, пригнав назад, розгублено кривлячи рота:
— Нікоторого воя там, княже…
За мурами чувся гомін великого міста, брехали собаки, десь поряд по той бік брами кльокав і давивсь індик, а їм ні відчиняли, ні відгукувалися на поклики.
Борис у нестямі зострожив натомленого бойового коня, кінь невдоволено зіщулив вуха й важко побіг попід нескінченними мурами города. Лише де-не-де між визубнями заборола блиснув щит або шолом сторожа, та голови ніхто з них не висиляв, хоча Борис добре бачив у затінку бійниць налякані й цікаві очі. Він об'їхав усю Керкенітиду кругом, знову став перед брамою, де тупцювала приведена ним рать, і вигукнув:
— Бийте в браму!
Се було легше сказати, ніж виконати. Сотники розігнали воїв шукати колод або ще чогось, чим би можна було дістати до дубових ворітниць, і князь, не знаючи, що робити, з розпачу наказав кидати в браму сулицями.
З двох десятків приневолених лиш один воїн зумів докинути, й сулиця його, лунко вдаривши вістрям у дубину, затремтіла, встрявши, й утихла. Тоді Борис наказав стріляти через мури. Оснащені свищиками стріли, що викликали в бою жах, не справили враження на чатників. Тоді хтось уже на власний розсуд примотав до стріли віхтик ціру — просмоленого прядива, й на той бік мурів полетіло пасмо чорного диму. Індик за мурами нарешті вдавився й утих, а між визубнями надбрамної вежі з'явилася голова в шоломі:
— Пощо бавишся вогнем, воїне?
— Відчиняй!!! — загорланили на нього зусібіч. — Не видиш, кого маєш перед більмами?!
— Виджу. А кого?
— Князя! Князя Борислава!
— Не виджу, — притулив долоню до очей сторож. — Як би-м я його видів, коли князя Бориса немає!
— А де ж він, йолопе?
— Вбитий! Убитий наш князь під Корсунем.
— Хто тобі набрехав? Князь — осьде! А ми-смо його дружина!
— Не сте ви дружина Борисова. Ви сте греки.
— Які греки! Хто тобі, дурню, наплів?
Борис махнув рукою, аби припинити балаканину, й пекуча думка змусила його скривитися.
— Поклич мого брата Рядивоя Буйтуровича! — гукнув він щосили.
— А ти хто єси?
— Князь землі Турицької!
— Не єси ти князь. Князем тепер, як Бориса вбито, став у землі Турицькій його брат Рядко. Ти єси вигадник і тать, а твоя дружина — грецька.
Борис погнав коня в холодний нахмарений степ і гнав доти, поки перед ним розляглась неосяжна гладінь озера. Вода в озері була темна, аж бура, й протилежний берег танув у сивій млі. Князь пустив повіддя й спробував зібрати думки, та вони розсипалися, мов недоварена пшоняна каша. Нічого не надумавши, він звелів сісти станом край берега. Звідси бовваніли почорнілі від старости мури города, який не відчинив перед ним воріт, а далеко на всході був ще один город, залишена йому вітцем стольниця, й Бориса раптом пройняло холодом. Неприємний здогад кольнув у серце, й князь унесилено сів на побурілу листопадову траву. Керкенітида не відчинила перед ним брами, й се могло означати що завгодно, коли б у ній сидів посадником завжди мудрий і розважливий, хоча й не вельми ратолюбний син його вітця — Рядивой.
Не може бути, сказав сам до своїх думок Борис, але не зміг їх розігнати. Пам'ять послужливо виставляла перед очі йому нові й давніші вчинки, він підвівся й пішов уздовж озерного берега, зарослого очеретом і шелюгами, й що далі йшов, то дужча тривога заполоняла душу. Я ладен оддати руку за цілоту волости, виправдовував він себе не знати для чого й перед ким. І головою би-м наклав заради сього.
Тоді щось немовби зламалося й скришилось у нього всередині, він озирнувся на стан, од якого відійшов, сам того не помітивши, тоді глянув у бік оддалілої Керкенітиди й сказав уголос: