— Дивляться на нас, мов ми смо чужаки. А все — через наше грецьке лахміття!
З нагоди повернення князя в хоромі зібралося болярство й усякий чинний люд. Багато хто й справді прийшов у грецьких гіматіях, і Савмак пересвідчився, що причину холодного ставлення до них слід шукати не в тому "лахмітті" а десь-інде. Й він упевнився на сій думці, коли Борис, хоча й узяв його до свого ошатного хорому, а не вселив, як чужинця, в гостиний дім, — проте жодного разу й не звернувся до нього впродовж усього пиру. Він уникав навіть дивитися в його бік, і се боляче дошкуляло Савмакові. Поряд із ним не було навіть Ота, й Савмак почувався непроханим гостем на чужому пиру.
Він спідлоба дивився на пирувальників, що обсіли довжелезний стіл у великій, з мармуровими колонами, світлиці на п'ятеро високих кругловерхих вікон, і думав про те, що життя скрізь однакове, хоч хай би якою мовою люди говорили, й тут, у сьому Новгороді, за сим багатим дубовим столом, так само нудно, як і в троннім екусі Перісадового хорому. Тільки й різниці, що скіфські чинці розмовляють по-скіфському й називають себе не евпатридами, а болярами, сказав собі Савмак і твердо вирішив поговорити з братом одверто.
Після пиру такої нагоди не трапилось, уранці князь кудись поїхав ще до східсонця, й Савмак з Отом блукали між ошатними хоромами та високими, на два, три й чотири поверхи хатами новгородців до пізніх полуднів. От не знати в кого здобув собі справжній "скіфський" одяг, настрій його знову покращав, зате Савмак почувався зовсім чужим у сьому незнайомому місті, де нібито народивсь і жив перші три літа свого життя.
Князь Борис повернувся стомлений і заклопотаний, і зморшки на чолі й над вусами робили його сорокарічний вид значно старішим. Князь перший увійшов до відведеної Савмакові спочивальні на третім поверсі й без передмов узяв за плечі:
— Ти надовго до мого Новгорода?
Се було те, чого Савмак очікував ще дорогою з Ховів, і ласкавий погляд Бориса та сей його доторк не заводив Савмака в оману. Тим упертіше він витримав погляд брата:
— Назавше!
— Як "назавше"? Й не думаєш вертати до Пантікапея?
— Не думаю, бо там у мене многі "друзі". Чи хочеш позбутися вісімдесятого брата?.. — Савмак спробував усміхнутись і перевести все на жарт, але смішного в тому було вельми мало, й очі його сховались у підбрів'я.
— Сього ніхто не посміє, — сказав Борис, опустивши руки з його плечей і сіпнувши вусом. — Я виряджу сольство до Перісада! — Він одійшов до невеликого вікна, зашибленого слюдою, й додав, не обертаючись: — Або й сам піду, коли хочеш, дарма що не маю часу для такого… — Й гримнув, озирнувшись на Савмака: — Нишкнути-ймуть, яко пацюки в норах! — Тоді люто реготнув, уклонився й вийшов, кинувши з порога через плече: — Помисли, Сьомаче!
Савмак мислив іще кілька днів, та кожен схід сонця й кожен захід утверджував його на думці, що він тут чужий, одламана гілка дерева, яку жодними чарами не приклеїш назад і не приживиш.
А двадцять другого травня, коли в Пантікапеї відзначали початок останнього, дванадцятого місяця року за афінським численням, до Новгорода прибуло сольство: лоґоґраф боспорського царя євнух Полікрат і царський деспот, німфейський купець Евтихій.
Савмак зустрів їх вороже, але сього почуття вистачило з нього ненадовго, й він сам собі визнав, що радіє людям, до яких звик од малих років.
— Вертайся назад, великий лоґофете! — дружньо тьопаючи Савмака по спині ручищем, прогримів Евтихій.
Савмак і досі не міг відтанути:
— Чого се раптом? Комусь моя голова смердить?
— У кожного в голові свої гниди! — зареготав Евтихій, не перестаючи ляскати Савмака по хребті.
Євнух поважно перебив німфейського купця й сказав Савмакові:
— Ми приїхали не з власної примхи, лоґофете. Нас прислав басилевс.
— А ти з власної волі не приїхав би навідати свого учня? — Савмак знав, яке відразливе стає в нього обличчя, коли він починає так ото кпити, але втриматися не міг.
— Чи ти зрадив свого коханого родича Архелая?
Розмова заходила в глухий кут, і євнух міркував, як ліпше вийти з нього.
— Усі тепер у Пантікапеї за тебе, великий лоґофете. — Чинні слова дуже не личили, та він мав на оці щось набагато значніше й незворушно провадив далі: — Й Евтихій за тебе, й я, недостойний, також. І знаєш чому? Бо Перісад ліпше віддасть вінець римському сенаторові, ніж людині з роду Археанактідів. Або ж підляже Мітрідатові, й се ще гірше, бо багато хто з-поміж евпатридів уже зневіривсь у Перісадові, сі люди стануть під Мітрідатову руку. Як не віриш — поспитай у нього.
Лоґоґраф кивнув пухкенькими пальчиками на Евтихія, й той закивав сивим огривком:
— Атож, атож. Я перший. Ніж іти під чобіт римських леґіонів, то вже ліпше — Мітрідат, хай би його Харібда ковтнула або Ґорґона зробила каменем! — Він раптом схопив євнуха за круглі плечі й заходився ним трясти: — Слухай, чого ж тобі заціпило? Скажи ж йому й про оте, гладка бабо! Речуть же, що коли чоловіка вихолостити, він стане ганчіркою. Чого ж мовчиш?
Савмак здивовано глянув на євнуха. Полікрат сидів і сором'язливо тупився додолу, ховаючи посмішку в жовтих складках жіночого виду.
— Та вже сам і доказуй, коли вже почав, — обізвався він тоненьким голосом.
Евтихій другого припрошення чекати не став:
— У тебе, великий лоґофете, більше друзів, ніж ти думаєш! Хай я провалюся в тартар, коли се не так! Вона жде тебе в Ґорґіппії…
— Хто? — Савмак іще боявся вірити власному здогадові.
— Елена… — тихо проспівав євнух.
Евтихій докинув, гуркочучи голосом на всю світлицю:
— Елена ж, Елена! Її посадовили на мою трухляву діеру й звеліли діерархові везти в Тесалоніки, бо сьому женоподібному чоловікові вже перестали довіряти. Ну, мій діерарх і повіз, а мене саме не було в Пантікапеї. Коли се вертається й каже, мовляв, евпатриде, господарю, твою діеру спалили пірати, все позабиравши! Як то, кажу, спалили, ми ж, кажу, відкупилися в Одноокого Дібоспорита. Каже, спалили й годі. Ми з веслярами заледве випросились, каже, а то були б і нас потопили, як цуценят. Ну, я в крик, у бійку, мало не вбив того злодія. Тоді приходить от сей гладкий розбишака: "У Фанаґорії, кажуть, прибило до берега якусь діеру, мотай подивися, чи не твоя!" Й так масно лиже мене своїми очицями… Я через протоку — та туди. Гойдається якась діера, й ніхто не знає, де її господар. Ні, кажу, не моя. Один фанаґорієць каже: а ти придивися ліпше. Ні, кажу, вже б я не знав своєї трухлявки! А то геть нова, ще й насади не потемніли. Той фанаґорієць мені вдруге: подивився ліпше, всередину заглянь! Я поліз у короб — а там усе моє: й линви, й скрині з тонким скіфським полотном, і міхи з ячменем та пшеницею, й амфори з медом, і на кожному мій характер викарбуваний: ЕН — Евтихій з Німфея. Ще й сокира моя, колись у сьому-таки Неаполі Скіфському купив, стримить у щоглі. Оттака замашна, одне слово — скіфська! — Деспот Евтихій з любов'ю глянув на свого давнього друга євнуха й закінчив: — Тоді ся безборода потвора сказала, що до чого. Й про твою Елену, хай Афродіта дарує їй вічну молодість, я від нього ж довідався: сидить у Ґорґіппії жива й здорова! А як се він викрутив — і мовчить, жовтощока баба, хай би нею об землю тіпнуло!..