Уподовж тривалого мовчання Мітрідат не забув останнього слова й мовив Архелаєві:
— Хитрість, на твою думку, недостойна царя? — Архелай не відповів, се було б надто просто — зректися власного, не до речі кинутого слова, тож він лише стенув плечима. Тоді Мітрідат згадав ще щось і вже зі зле тамованим посміхом докинув: — Кажеш, коли не пощастить повернути діадему своєму родові, то бодай здереш її з недостойної голови Спартоюда… Нащо ж її здирати, Перісад і так не сьогодні-завтра помре й царем стане інший.
— Він скіф, скіф! — вигукнув пантікапейський сотник.
— Але ж не належить до ворожого тобі роду Спартокідів.
— Ти забув, Мітрідате, — сказав, не стримуючи голосу, Архелай, — що Перісад оголосив Савмака деспотом. А се означає, що всі Перісадові предки відтепер стають предками й Савмаковими!
Ся думка здалась Мітрідатові дуже цікавою, й він знову взявся дрочити самодур, прибравши найзнудьгованішого виразу. З Корокондамітського озера потягло свіжим евром, шелюги порізаної протоками коси зашуміли, над невидимою звідси Фанаґорією з'явилася вузенька чорна хмара, оторочена зверху білим накипом. Дорілай діловито вставив весла в кочети й сказав:
— Буря буде.
Мітрідат злякано втупився в почорнілу смужку неба над обрієм і заквапив білявого отрока:
— Давай же швидше! Й ти сідай за другий кочет, удвох! — наказав він Архелаєві.
Архелая здивувала така лякливість молодого понтійського царя. До берега було не більше тридцяти стадіїв, і якщо хмара, насуваючись із-від Фанаґорії, справді принесе бурю, то вони встигнуть випередити її. Се враз принизило Мітрідата в Архелаєвих очах і зрівняло з усіма смертними, тоді Архелай подумав, що володар могутньої держави, яка суперничає з Римом, не має права подитячому важити своїм життям, тож ухопив товстий комель весла обома руками, поклявшись берегти як самого себе людину, що відтепер має стати для нього дорожчою за всіх людей і кумирів.
Буря наздогнала їх уже в Пантікапейській, округлій, мов підкова, затоці, майже під берегом. Царські роби й навтіли почали витягати барку з рибою, а Мітрідат, який знову став махерофором Евґенієм, у супроводі своїх друзів подавсь у місто. Архелай пішов із ними й далі, бо вони жили в домі його рідної сестри, та коли глянув од хвіртки через дорогу, серце йому стислося. Смугастий жовто-зелений мур перегородив собою цілий світ, і на той бік Архелаєві вже не було дороги.
Се почуття володіло ним усі наступні ночі й дні, хоч би де бував Архелай і що робив, неначе він утратив щось найдорожче й утратив назавжди.
Наприкінці другої декади місяця елафеболіона, коли повернувсь із хорому на Царськім акрополі, мати сказала:
— Була сьогодні…
Архелай мовчки втупив ніс у фіалу з мітлотосом і не наважився глянути на матір. Кірія Галина, й він се відчував, намагалася бути безсторонньою, слово до слова переказувала свою розмову з Еленою, та в душі раділа зміні, що сталась у стосунках між закоханими, й се він теж добре відчував.
Так і не діждавшись приходу Архелая, шматована сумнівами, нещасна й закохана, сьогодні вранці Елена вирішила скористатись із давнього запрошення кірії Галини. Господиня зустріла її дуже привітно, вони навіть розцілувались при вході в гіменей, кірія Галина плакала, пригадуючи свою молодість і нещасливе кохання, відверто кляла Перісада, який послав її чоловіка на вірну смерть лише за те, що чоловік належав до давньої династії.
— Вище сотника Перісад нікого з роду Археанактідів не пускав, — сказала кірія Галина. — А коли в другий рік сто сорок дев'ятої олімпіади вчинили заколот сінди Ґорґіппії, він послав мого чоловіка туди. Двома діерами на наглу смерть.
Так, сказала вона потім, Архелай уже в свої двадцять п'ять носить хламиду сотника, але далі сього чину Перісад його не пустить, та й се вчинив не басилевс, а той варвар, Савмак, по суті роб.
— А хіба ж Архелай недостойний вищої шани? — мовби спитала в гості кірія Галина. — Чому Перісад не зробив лоґофетом Архелая, а зробив того смердючого роба, потвору, якої діти серед ночі жахаються.
То були вічні теми, й Елена набралася терпіння ще раз вислухати життєпис роду Археанактідів до дванадцятого коліна, однак господиня, обережно втираючи колись, певно, дуже гарні вічі полою хітона, раптом утратила балакучість, і се було знаком, що час іти додому. Елена чемно й тихо попрощалася, та у вухах їй, доки й ішла дугастою вулицею Восьмої тераси, бриніли Галинині слова: "А хіба ж Архелай недостойний вищої шани?"
Дурна я, дурна й нерозумна, думала Елена, проминаючи царські стайні та браму Царського пілона. Робі місце серед робів, а не на тій Восьмій терасі між евпатридами. Робі місце серед робів, повторила вона, ще нижче на вічі стягши намітку. Ті слова Архелаєвої матері стосувалися безпосередньо її, Елени, й тільки виховання спинило Галину сказати їй се відверто впрост.
Уже за царським пілоном, біля величної колонади Зевса Евпатора, хтось гукнув її на ймення, й Елена, струснувши задуму, обернулася. Гукав голощокий лоґоґраф Полікрат, а поряд із ним ішов деспот, великий лоґофет боспорського царя. Савмак був у простому гіматії, фарбованому сіробурим чорнилом каракатиці, незважаючи на свій чин, і коротенька русява борода його теж не була ознакою евпатридської крови. Елені здалося дивним, що євнух упізнав її серед десятків людей, бо з-під намітки в неї видніли самі очі. Проте вона спинилася, чекаючи, що скажуть царські чинці.
— Була в хоромі Аполлона Лікаря? — спитав євнух, тихо всміхаючись.
Елена зітхнула:
— Чому саме Аполлона Лікаря?
— Сьогодні його день, — відповів жоновидий царедворець, і їй майнуло, що ліпше було б і справді відвідати той уславлений хором. — А ми з деспотом ніяк не зберемося до тебе в гості, — з грубуватою безцеремонністю сказав євнух. — Правда ж, великий лоґофете?
Савмак змовчав, й Елена подумала, що все то — вигадка самого євнуха, проте чемно відповіла:
— Мій дім завжди відчинений для таких високих евпатридів. Заходь, лоґоґрафе, коли матимеш час. — Вона хвильку повагалась і глянула Савмакові в під самі брови сховані вічі: — Й ти заходь, деспоте. — Й, не помітивши, яким вогнем зблиснули його зіниці й пойнялися знітом щоки над темно-русою бородою, сказала: — Мені — сюди. — Й, кивнувши, швидко збігла сходами під колонаду хорому Зевса Евпатора.