Се він для мене, сказала Елена, аби я бачила, до чого він здатний, аби знала, чого сподіватися, й була слухняною й покористою в його руках.
На п'ятий день до хорому Асклепія підкотив критий візок, і звідти виглянуло жіноче обличчя. Елена ледве впізнала доньку померлого царя Перісада й зіщулилася в передчутті чогось лихого й невідворотнього. Вероніка була в зеленому хітоні й чорному пеплосі, здобленому на подолі сріблом. Елена чула, ніби царівна по вітцевій смерті стерялася розумом, але Вероніка вразила її ще дужче. Вона пройшла мимо, не привітавшись, однак ув очах їй зблиснула свідома іскра, й се свідчило про те, що вона впізнала Елену.
Асклепід, на Еленин подив, дуже жваво приклався вустами до недбало простягнутої йому руки й задки впірнув у двері свого житла на другому поверсі. Царівна пішла за ним. Вони перебували там у цілковитій тиші добру годину, й коли басиліса вийшла, жрець довго дивився їй услід. Елена впізнала той погляд, і по спині в неї пробігли мурашки. Він дивиться на неї так само, подумала вона. Мовби ми вже зазнали на собі гніву кумирів.
Басиліса пішла стежкою до хорому, пристояла коло вівтаря й нерівною ходою подалася на заднє подвір'я, де була священна криниця Асклепія. Елена дивилася вслід царівні, поки та й зникла між кленів, тоді глянула на Асклепіда, але жерця вже не було. За ворітьми почувся спів коліс фракійської каруци, Клеопатра вибігла назустріч і в воротах зустрілась з Асклепідом.
— Хайре! — почулося здалеку, й Елена впізнала тоненький жіночий голос євнуха Полікрата. — Як тобі живеться тут, красуне?
Елена не знала, що відповісти на се привітання, й нерішуче поправила гіматій, але наступної хвилини зрозуміла, що рада навіть сьому женоподібному чоловікові, який з'явивсь із іншого світу й з інших, забутих і затлумлених важкими роками часів.
— Ти задля того й приїхав сюди, лоґоґрафе? — всміхнулася вона до нього з несміливою приязню, — аби запитати мене про моє життя?
Він одповів на її усміх, але без глузування, й се ще дужче насторожило Елену, бо то могло знакувати лиш одне: що він знає про неї все чи принаймні найголовніше.
— Де басиліса? — спитав євнух. Елена кивнула рукою на стежку поза хоромом, він тривожно зиркнув у вічі жерцеві, та той очей не відвів. — Я приїхав по басилісу.
— Вона така шаноблива до всіх кумирів чи?.. — Елена не скінчила думки, євнух поплямкав пухкими вустами, від чого навколо зібралася ціла зграйка дрібних жовтих зморщок, і широко посміхнувся.
— Ти хотіла б, аби Вероніка накликала на себе гнів Асклепія? — спитав він і знову тривожно глянув на кудлатого, мов бурий ведмідь, жерця.
Елена змовчала, замість неї відповів жрець, дивлячись на кленові хащі, звідки верталася царівна.
— Олімпійський Лікар ще не встиг розсердитися на неї, лоґоґрафе, — мовив він. — А ти злякався за доньку Перісада Спартокіда?
Сей страх видавсь Елені незбагненним ще зуперш, але вона тільки тепер подивувалася з того, та обдумати не встигла, бо Вероніка вже була поряд. Ошатний чорний пеплос на ній покоротшав і майже заголив коліна. Вероніка сказала, показуючи на свої ноги:
— Забула взяти жертву для кумира, тож одірвала йому свій поділ… — На тому місці, де в неї щойно була широка срібна мережка, тепер висіли торочки.
— Ти поклала прошву на зрубі? — спитав чинець.
— Ні, — відповіла басиліса. — Я вкинула її в священну криницю.
Чинець посміхнувся й повів євнуха на гору, Вероніка ж з Еленою лишилися вдвох, бо й цікава до всіх і всяких пригод Клеопатра невідомо коли зникла. Елена дивилася на царівну доти, поки та защарілася, зблідла й шаснула в хащі священного гаю. Незабаром звідти почувся сміх, тоді — пісня, яка далі перейшла в голосіння й виття, справжнє, нелюдське, вовче виття.
Раптові сльози здавили горло Елені, й вона теж побігла геть, аби не чути ні жахливого завивання, ні невиразних белькотань божевільної, ні свого власного страху. Якась міцна нитка в'язала всіх сих людей в одну купу, й лоґоґрафа, й жерця, й унестямлену басилісу, й навіть старого римського сенатора, та Елена не могла збагнути сього зв'язку й лише безпорадно питала себе, де тут край, і хто за нього тримається, й хто сіпає.
Коли басиліса вгамувалась, лоґоґраф перед від'їздом іще раз заглянув до Елени. Доторк його пухких пальчиків викликав у неї трем протесту.
— Все в руках кумирів, — сказав євнух умисне невиразним, безбарвним голосом. — І всьому свій час.
А коли обидва візки, його й басилісин, загуркотіли й відгуркотіли, перед Еленою постало ще одне запитання: яку ж участь бере в тому склубоченні він, Савмак, новий цар сколоченого Пантікапея. Й що більше думала про се, то дужче пересвідчувалась: кінець клубка не в його руках і не він сіпає за нитку.
Несподіваний жаль огорнув Елену, й то було зовсім нове для неї почуття, не схоже на жодне дотеперішнє, мовби не доводилася вона йому ровесницею, а матір'ю, яка побачила смертельну небезпеку, навислу над рідним сином. Він так само безпорадний, як і я, подумала Елена. Й такий же самотній…
Се додало їй несподіваної сили, вона втерла сльози, припудрила набряклі щоки порошком рожевої сінайської крейди й вийшла. Кудлатий Асклепід стояв у розчиненій брамі, та Елена, взявши з собою Раїс, відтрутила жерця й рішучим кроком подалася на дорогу, що повз город Мірмекій вела до стольного Пантікапея.
— Куди ми йдемо? — спитала Раїс уже за Мірмекієм. Підібравши поли гіматія, Елена пошепки, мов співучасниці, вперше як співучасниці, відповіла:
— Над ним висить меч Дамокла.
Вона теж любить його, подумала Елена, глянувши в світлі вічі Раїс, але ревнощів не відчула, як колись до іншої своєї роби, Клеопатри, й се тепер ніскільки не дивувало.
Ми, жінки, завжди старші за чоловіків, і кумири поклали на нас відповідальність оберігати молодших…
Тоді, вже біля Сухої річки, де кінчався мірмекійський некрополь і починалися могили некрополя пантікапейського, Елені стало парко й вона взялася долонями за щоки. Пригадалися власні, навіть уголос не вимовлені слова про Раїс: "Вона теж любить його". Се "теж" несподівано впекло її, й сього разу в серце, й Елена не зважувалася глянути на білий світ.