Міцний залізний лом правив йому за підойму для перевертання брусів. Робота просувалася так швидко, що споруда росла ніби сама по собі, а не творилася руками. Хто не бачив, як працюють військові мостобудівники, той не може собі уявити цього поквапу.
Східна горловина протоки вужча, ніж західна, — її ширина дорівнювала приблизно п'яти-шести футам. Незначна відстань між берегами полегшувала Жільятові роботу. Треба було загородити міцною перепоною невеликий простір, тому сама споруда могла бути водночас і простішою, і міцнішою. Отож вистачало тільки поперечних балок; вертикальні палі не знадобилися. Поклавши перші перекладини прозірчастого хвилеріза, Жільят виліз на них і став прислухатися. Гуркіт ставав чимдалі виразніший.
Жільят працював далі. Він підпер свою споруду обома крамболами Дюранди, приєднавши їх до укріплення з балок за допомогою фалів, пропущених у три шківи блоків. Все це він зв'язав ланцюгами. Споруда нагадувала величезну плетінку з балками замість перекладин і з ланцюгами замість лозових дубців. Здавалося, що запруда не збудована, а виплетена.
Жільят збільшив кількість прив'язок, де треба, додавши ще трохи цвяхів. На розбитій Дюранді було чимало круглого залізного брухту, і Жільят наробив з нього цвяхів на добрий запас.
Працюючи, він гриз сухарі. Його мучила спрага, але пити було нічого, прісної води не залишилося. Напередодні за вечерею він до дна осушив свій дзбан. Наростивши на загату ще чотири чи п'ять балок, Жільят знову піднявся на неї і став прислухатись.
Гуркіт за обрієм ущух. Все затихло.
Море даленіло, незрушне й величне, воно цілком заслуговувало на хвалебні порівняння, якими осипають його розчулені обивателі: "як дзеркало", "спокійне, мов озеро", "гладеньке, ніби олією залите", "ласкаве, ніби дитина", "лагідне, неначе ягнятко". Синя глибінь неба гармонувала з зеленою глибиною океану. Сапфір і смарагд могли милуватись один з одного, їм нічого було один одному закинути. Ні хмаринки вгорі, ні шматочка піни внизу. Над усією цією величчю урочисто піднімалося квітневе сонце. Кращої погоди годі було уявити.
Далеко на обрії довгий чорний шнур перелітних птахів розкреслив небо. Птахи летіли швидко. Вони прямували до суші. Їхній політ скидався на втечу. Жільят знову заходився надбудовувати хвилеріз.
Він підняв його високо, як тільки міг і наскільки дозволяли йому нерівні стіни стрімчаків.
Опівдні сонце, як йому здалося, стало припікати сильніше, ніж звичайно. Полудень — кризисний момент доби. Стоячи на міцній решітчастій греблі, яку тільки-но закінчив, Жільят вдивлявся вдалечінь. Море було не просто спокійне: воно застигло. На ньому не виднілося жодного вітрила. Небо й далі було ясне, тільки з синього стало блякло-голубим, майже білим. Ця білість дивувала. На заході, на самому обрії, темніла плямка, нічого доброго вона не віщувала. Плямка не рухалась, але росла, залишаючись на місці. Біля підводних брил вода зарябіла легкими брижам". Добре зробив Жільят, побудувавши хвилеріз. Насувалася буря.
Безодня вирішила розпочати битву.
КНИГА ТРЕТЯ БОРОТЬБА
І
Крайнощі стикаються, протилежності сходяться
Нема нічого небезпечнішого, ніж запізнілі бурі пори рівнодення. На морі спостерігається жахливе видовище, яке можна назвати лавиною вітрів з відкритого моря.
Будь-якої пори року, особливо при новому місяці і коли він уповні, в ту мить, коли цього зовсім не чекаєш, якийсь дивний спокій раптом опановує океан. Незбагненний, безперервний рух стихає: море дрімає, воно ніжиться, воно наче вирішило перепочити — можна подумати, що воно втомилося. Все корабельне ганчір'я, від рибальського прапорця до військово-морських знамен, звисав уздовж щогл. Сплять адміральські, королівські, імператорські прапори.
Раптом усі ці клапті починають ледь помітно ворушитися.
Отоді-то й треба придивлятися: якщо хмарно, — чи нема перистих хмар; якщо сонце сідає, — чи не багряніє захід; якщо настала ніч, зійшов місяць, — чи нема довкола нього світляного кільця.
В таку хвилину капітан судна або командир ескадри, якщо йому вдалося роздобути скляний барометр невідомого винахідника, розглядає цю посудинку в мікроскоп і, побачивши, що рідина в ньому подібна до розплавленого цукру, приймає запобіжні заходи проти південного вітру, а якщо вона розпалася кристаликами, нагадуючи зарості папоротника або ялинкові гілки, спішить захиститись від північного вітру. В таку хвилину, звірявшись із таємничим сонячним годинником, висіченим римлянами чи духами на одному із загадкових, стовпоподібних каменів, яких у Бретані називають менгірами, а в Ірландії круахами, нещасний бретонський або ірландський рибалка квапиться витягти своє вутле суденце на берег. А небо і море так само незворушні. Ранок встає осяйний, ранкова зоря всміхається; це сповнювало священним жахом поетів і віщунів давніх часів; вони не сміли і в думці допустити, що море може бути лицемірним. Solem quis dicere falsum audeat?.
Похмурий привид прихованої ймовірності затулений від людини фатальною непроникністю природи. Найнебезпечнішою і найвіроломнішою є личина, під якою ховається безодня.
Кажуть: причаїлась, як вугор під каменем; а треба було б сказати: причаїлась, як буря під ясним небом.
Трапляється, що так минає кілька годин, навіть кілька днів. Лоцмани наводять підзорну трубу то сюди, то туди. Обличчя старих моряків насуплені, вони ніби тамують гнів чекання.
Раптом розлягається сильний, але неясний шум. Якийсь загадковий перегук голосів чути в повітрі. Не видно нічого.
Морська широчінь і далі незрушна.
Однак шум усе наростає, шириться, наближається. Голоси стають виразнішими. За обрієм хтось є. Хтось страшний. То вітер. Вітер — тобто плем'я титанів, яких ми називаємо вихорами. Це незліченне поріддя пітьми.
В Індії їх називають мармутами, в Іудеї — керубимами, в Греції — аквілонами. Це невідомі хижі птахи безмежжя. Бореї злітаються на поживу.
II
Вітри відкритого моря
Звідки вони? З безмежних просторів. Для їхніх розпростертих крил потрібен діаметр безодні. Для їхнього лету потрібні межі пустелі, які постійно відступають. Атлантичний океан, Тихий океан — неозорі голубі провали у безконечність — оце їм подобається. Вони оповивають їх темрявою. Вони літають юрмищами. Капітан Паж бачив одного разу під час припливу сім смерчів зразу. Над океаном їм воля, тут вони виявляють свій лютий норов. Вони замишляють спустошення. Їхня робота — марно і вічно здувати вгору хвилю. На що вони здатні — невідомо,