Через кілька секунд він був уже на майданчику.
Сюди ще ніколи не ступала нічия нога, були тільки сліди від пташиних лапок.
Майданчик був обліплений пташиним послідом. Він мав форму неправильної трапеції —
в цьому місці обломився верх величезної гранітної призми на ймення Великий Дувр. В самому центрі трапеції була видовбана гранітна чаша. То невсипуща робота дощів.
Все було так, як передбачив Жільят. У південному куті трапеції виднілося нагромадження каменів — вони, очевидно, насипалися під час обвалу вершини стрімчака. Ці каменюки, що мали вигляд румовища із велетенських брил, якими хтось має мостити дорогу, були розсипані так, що між ними міг би заховатися дикий звір, якби йому вдалося продертися на цей верх. Вони все-таки підтримували один одного; поміж ними були щілини, як у купі каміння, заготовленого на підмурівок. Тут не можна було знайти ні печери, ні грота, але скрізь зяяли дірки, як у губці. Одна з цих нір могла стати місцем притулку для Жільята.
Всередині вона була ніби вистелена травою та мохом.
Жільят лежав би там, як у футлярі.
Біля входу нора була заввишки два фути. Вглибину вона поступово звужувалась.
Трапляються кам'яні домовини такої форми. Барліг, прикритий з південного заходу купою каміння, був захищений від злив, але відкритий північному вітрові.
На думку Жільята, все складалося щасливо.
Дві проблеми розв'язано: у човна була гавань, у нього — пристановище.
Чудовою прикметою цього пристановища було те, що Дюранда просто під рукою.
Залізний гак, прив'язаний до мотузки, провалившись між два уламки скелі, тримався міцно, Жільят закріпив його наглухо, приваливши важкою каменюкою.
Відтак він негайно скористався своїм зручним зв'язком із Дюрандою.
Відтепер він був тут, як у себе дома.
Великий Дувр став для нього місцем проживання, Дюранда — майстернею.
Побувати тут і там, спуститись униз чи піднятись угору або навпаки — все це було досить легко.
Він швидко сповз по мотузці на палубу Дюранди.
День був чудовий, як для початку, все складалося гарно. Жільят був задоволений; він відчув, що зголоднів.
Розв'язав коша з провіантом, відкрив складаний ніж, витяг шмат копченої яловичини, з'їв скибку питльованого хліба, запив ковтком прісної води — одне слово, повечеряв чудово.
Добре потрудившись, добре попоїсти — подвійна радість. Ситий шлунок подібний до вдоволеного сумління.
Коли Жільят упорався з вечерею, було ще досить ясно. Він скористався з цього і став розвантажувати розбитий корабель: зволікати тут не доводилося.
Решту дня він сортував уламки. Відклав убік і відніс у вціліле машинне відділення те, що могло знадобитись: дерево, залізо, мотузки, парусину. Все, що не потрібне, він викинув у море.
Вантаж, піднятий шпилем з човна на палубу, хоч у ньому нічого не було зайвого, захаращував її. В стіні Малого Дувру Жільят виявив щось на зразок ніші, до якої можна було дістати рукою. В скелях можна бачити такі природні стінні шафи, щоправда, без дверей. Жільят вирішив, що це надійне місце для збереження речей.
Він засунув якомога далі в глибину обидві скриньки — одну з інструментом, другу з одягом, обидва мішки — з житнім борошном та з сухарями, а кіш із харчами поставив, можливо, аж занадто близько до краю ніші, але іншого місця не було.
Він завбачливо вийняв з одежної скрині овчину, непромокальний плащ із накидкою і просмолені штани.
Щоб мотузку з вузлами не тіпав вітер, він прив'язав її нижній кінець до одного із шпангоутів Дюранди.
Борти Дюранди мали сильний завал, тому шпангоут був дуже погнутий і тримав кінець мотузки міцно, наче стиснутий кулак.
Залишалось вирішити питання з верхнім кінцем мотузки. Те, що нижній кінець був закріплений як слід, викликало задоволення, але на вершку крутосхилу, в тому місці, де мотузка лягала на зріз майданчика, вона могла поступово перетертись об гострий кам'яний плуг.
Жільят понишпорив у купі уламків та залишків снастей, відкладених про запас, і витяг звідти кілька шматків парусини, а з уривка старої линви виплутав кілька довгих шнурків; все це він поклав у кишені. Моряк здогадався б, що, аби уникнути нещастя, Жільят збирається обмотати мотузку шматками парусини, а також обв'язати її шнурками в тому місці, де мотузка перегинається, торкаючись ребра скелі; така операція називається "клетнюванням".
Заготувавши необхідне дрантя, він натяг на себе просмолені штани, накинув поверх куртки плащ, нап'яв на шапку каптур і зав'язав на шиї овчину шкірою з овечих ніжок; зодягшись таким чином у весь свій обладунок, він вхопився за мотузку, міцно прилаштовану до Великого Дувру, і кинувся на штурм цієї похмурої морської вежі.
Незважаючи на те, що руки Жільятові були в синцях, він швидко добрався до майданчика.
Згасали останні відблиски догоряючого дня. Над морем западала ніч. Тільки вершини Дувру були злегка освітлені.
Жільят скористався рештками сяйва, щоб заклітнювати мотузку. Він наклав на її згин на зрізі скелі пов'язку з кількох шарів парусини, міцно перемотавши шнурками кожний із шарів. Виходило щось схоже на наколінники, які підв'язують акторки, готуючись до передсмертних мук і колінопреклоненних молінь у п'ятому акті трагедії.
Закінчивши клітнювання мотузки, Жільят, який весь час сидів навпочіпках, випростався.
Поки він обгортав мотузку в ганчір'я, відчував у повітрі якесь дивне шамотіння.
Воно скидалося на пошуми крил величезного кажана, які порушували тишу спокійного вечора.
Жільят підвів очі.
Над його головою в глибокому і безбарвному сутінковому небі кружляло велике чорне коло.
На старовинних картинах такі кола малювали над головами святих. Тільки ж вони були золоті на темному тлі, а коло над Жільятом вирізнялося темінню проти ясного фону.
Дивне видовище. Можна було б сказати, що ніч накладає на Великий Дувр свій ореол.
Коло то наближалося до Жільята, то знову відлітало; воно то звужувалося, то розширювалося.
То були чайки, риболови, фрегати, баклани, поморники — ціла хмара стривожених морських птахів.
Очевидно, Великий Дувр був їхнім гостем, і вони прилетіли на ночівлю. А Жільят зайняв їхню кімнату. Цей несподіваний гість і вселяв у них занепокоєння.