Але машина, навдивовижу, майже не пошкоджена, хоч усе кругом зруйноване; ось де вона виявила свої чудові якості. Шкіпер "Шільтіля" ладен був поручитися, що в самій "механіці" великих пошкоджень нема. Щогли пароплава не встояли, але димова труба машини витримала. Залізне поруччя капітанського містка було тільки погнуте, надколісні щити погнуті, коробки пом'яті, але в колесах, здається, не бракує жодної лопаті. Машина навіть не торкнута. Цього був певен шкіпер "Шільтіля". Кочегар Енбранкам, який підходив то до одної, то до другої купки людей, поділяв його певність. Оцей негр, куди розумніший за багатьох білих, ставився до машини з обожнюванням. Він піднімав угору руки, розчепіривши всі десять чорних пальців, і весь час нагадував занімілому Летьєрі: "Господарю, механізм живий". Не сумніваючись у тому, що Клюбен урятувався, а корпус Дюранди приречений, тепер усі тільки й говорили про машину. Машиною цікавилися, як якоюсь живою істотою. Захоплювалися її зразковою поведінкою.
— Ну ж і міцна кумася! — казав французький матрос.
— Де вже міцнішу знайдеш! — підхоплював гернсейський рибалка.
— А що вже хитрунка, зуміла виплутатися з халепи, зазнавши лише двох-трьох подряпин.
Мало-помалу всі розмови перейшли тільки на машину. Пристрасті розпалились — хтось був за, а хтось і проти. У машини виявились як друзі, так і вороги. Не один із власників старих добрих вітрильників, надіючись перехопити клієнтуру Дюранди, нічого не мав проти того, що Дуврські скелі вчинили розправу над новим винаходом. Перешіптування переросло в гул. Сперечалися мало що не на весь голос. Одначе всіх пригнічувала гробова мовчанка меса Летьєрі, отож особливої волі собі не давали, час від часу гомін раз у раз ущухав.
Із всебічного обговорення можна було зробити такий висновок:
Машина — найголовніше. Можна побудувати нове судно, нової ж машини не побудуєш. Машина ж бо була унікальна. Щоб побудувати подібну до неї, не було грошей, а що найгірше — не було кому її робити. Тут пригадали, що конструктор машини помер. На неї було витрачено сорок тисяч франків. Тепер уже ніхто не наважиться вкласти капітал у таку малонадійну справу, адже всі переконалися, що пароплави гинуть так само, як вітрильники; нещасливий випадок з Дюрандою перекреслив увесь її попередній успіх. Одначе було важко думати, що під цю пору механізм, ще зовсім цілий і в доброму стані, через якихось п'ять-шість днів, напевно, буде розбитий на друзки так само, як і корабель. Поки машина ціла, то можна сказати, що ніякої катастрофи не було. Тільки втрата її була б непоправним збитком. Врятувати машину — значить відвернути розорення. Легко сказати — врятувати машину! А хто за це візьметься? Та чи й можливо це здійснити? Взятись і зробити — речі зовсім різні; завжди виявляється, що легше молоти язиком, ніж робити діло. Зрештою, ніколи ще не було такої нездійсненної і нісенітної мрії, як мрія врятувати машину, що застряла в скелях Дуврів. Послати на ці скелі судно з екіпажем для виконання рятувальних робіт — просто безглуздо, про це навіть і думати нічого. Сезон морських бур був саме в розпалі. При першому ж шквалі якірні ланцюги перетруться об гребені підводних скель, і судно розіб'ється об риф. Навіщо влаштовувати ще одну корабельну катастрофу? У тій западині на вершині скелі, де знайшов прихисток легендарний розбиток, що сконав від голоду, вистачило б місця тільки одній людині. Отже, щоб урятувати машину, на Дуврські скелі мав би вирушити хтось один, один туди доправитись, один опинитися в морі, в цій пустині, за п'ять миль од берега, один серед цього жахіття, один супроти передбаченого і непередбаченого; хтось один мав би протягом кількох тижнів голодувати, терпіти злигодні, не сподіваючись ні на чию допомогу в разі небезпеки, не бачачи сліду людського, крім останків того, хто колись у муках помер на цій скелі, — жодного товариша, опріч цього мерця. Та й як узятися до рятування машини? Тут треба бути не тільки матросом, але й ковалем. А яких тільки випробувань не доведеться зазнати! Людина, яка зважилась би на це, була б чимось більше ніж героєм. Вона була б безумцем. Бо при деяких надміру важких подвигах, де стають необхідними майже надлюдські сили, від мужності віє безумством. Бо ж хіба це не безумство — жертвувати собою задля якогось залізяччя? Ні, ніхто не зважиться виправитися на Дуврські скелі. Від машини доведеться відмовитись так само, як і від усього іншого. Де знайти таку людину, такого рятівника, який би зміг впоратися з таким завданням?
Таку думку, тільки трохи інакше висловлену, обмірковували впівголоса всі, хто був у залі.
Шкіпер "Шільтіля", лоцман з молодих літ, підсумував думку всіх таким гучним вигуком:
— Ні, всьому кінець! Нема на світі людини, яка попливла б туди і повернулась би назад із машиною.
— Якщо вже я не беруся за цю справу, — додав Енбранкам, — значить, за неї і братись не можна.
Шкіпер "Шільтіля" безнадійно махнув лівою рукою, показуючи цим жестом, що й сам він не вірить у таку можливість, і додав:
— А якби й знайшовся... Дерюшетта повернула голову.
— То я вийшла б за нього заміж, — сказала вона. Запала мовчанка. Один чоловік вийшов із юрби. Він був дуже блідий.
— Ви вийшли б за нього заміж, мадемуазель Дерюшетта? — запитав він. То був Жільят.
Усі погляди втупились у нього. Мес Летьєрі випростався. Його очі під навислими бровами запалали дивним сяйвом.
Він стягнув з голови матроську шапку і кинув нею об землю, відтак, дивлячись перед себе невидющими очима, урочисто мовив:
— Дерюшетта вийде за нього заміж. Присягаюся перед господом богом.
II
Велике зчудування на західному березі
Ніч, яка настала за цим днем, заповідалася на місячну. Однак хоч би які були сприятливі і ніч, і вітер, і море, ніхто з рибалок не збирався виходити в океан ні з Угла-Пера, ні з Бурдо, ні з Уме-Бене, ні з Платона, ні з порту Гра, ні з Вазонської бухти, ні з Перель-Бея, ні з Пезе-рі, ні з Тьєля, ні з затоки Святих, ні з Пті-Бо — одним словом, із жодної гернсейської бухти чи бухточки. І все пояснювалося дуже просто — опівдні проспівав півень. Коли півень заспіває не в свій час — улову не буде.