Дюранда зупинилася.
Гернсеєць простяг руки до неба і вигукнув:
— Це Гануа! Я так і казав. На палубі хтось зойкнув:
— Ми пропали!
Уривчастий і різкий голос Клюбена заглушив крики.
— Ніхто не пропав! Спокійно!
З люка котельні висунулася чорна, гола по пояс постать Енбранкама. Негр незворушно мовив:
— Капітане, вода затоплює трюм! Зараз заллє машину. Настала страшна хвилина.
Зіткнення зі скелею скидалося на самогубство. Навіть якщо б воно було вчинене навмисно, нічого страшнішого статися не могло. Дюранда накинулась на скелю, наче хотіла взяти її приступом. Гострий виступ скелі вліз у неї, наче цвях. В обшивці утворилась дірка, більша ніж на квадратний сажень, форштевень був зламаний, крайній виступ розбитий вдрузки, вся передня частина розколота. Знівечений корпус, страхітливо сьорбаючи і захлинаючись, ковтав морську воду. У відкриту рану вливалася смерть. Зворотній поштовх був такий сильний, що сорлінь лопнув, і розгойдане стерно теліпалося на всі боки. Довкола пароплава, розбитого підводним рифом, нічого не було видно, крім суцільного, густого, майже чорного туману. Запала ніч.
Дюранда занурювалась у воду передньою частиною. Вона скидалася на коня, якому бугай розпоров рогами черево. Вона вмерла.
Починалася фаза припливу, і це відчувалося.
Тангруйль витверезився: під час корабельної катастрофи п'яних не буває. Він спустився на нижню палубу, а потім кинувся вгору, кричучи:
— Капітане, вода заливає трюм! За десять хвилин вона буде на рівні шпігатів!
Охоплені жахом пасажири металися по палубі, заламували руки, перехилялися через борти, бігали до машини, зчиняючи ту зовсім непотрібну метушняву, яку породжує паніка. Турист зомлів.
Клюбен махнув рукою, і всі замовкли. Він запитав Енбранкама:
— Скільки часу ще може працювати машина?
— П'ять-шість хвилин.
Тоді він запитав пасажира-гернсейця:
— Я був біля стерна. Ви побачили скелю. На який із стрімчаків ми наразилися?
— На Чайку. В просвіті я дуже добре розгледів Чайку.
— Якщо ми на Чайці, — міркував уголос Клюбен, — то Великий Гануа у нас з правого борту, а Малий — з лівого. До берега одна миля.
Екіпаж і пасажири слухали капітана з напруженою увагою і, тремтячи від страху, не зводили з нього очей.
Спроба облегшити пароплав була б безглуздою й неможливою. Щоб викинути вантаж у море, довелося б відкрити люки, а це збільшило б приплив води. Зайве було б і кинути якір — Дюранда і так була пришпилена до скелі. До того ж якір розгойдувався б на скелястому дні, а шток заплутався б у якірному ланцюгу. Машина, не бувши пошкодженою, могла приводити корабель у рух, аж поки б не погас вогонь у котлі, тобто ще кілька хвилин; примусивши пару і колеса посилено працювати, давши задній хід, можна було б знятись з рифа. Але тоді Дюранда негайно пішла б на дно. Вістря скелі якоюсь мірою затуляло пробоїну і не пропускало воду. Воно було для неї перепоною. Але якби відкрили отвір, не можна було б стримати натиску води і відкачати її помпами. Хто вихопить кинджал, устромлений в серце, той миттю губить пораненого. Знятися зі скелі — означало потонути. Вода заливала в трюмі биків, вони заревіли.
— Шлюпку на воду! — скомандував Клюбен. Енбранкам і Тангруйль кинулися відв'язувати кріплення. Інші члени екіпажу дивилися, ніби закам'янівши.
— Всі до роботи! — гукнув Клюбен. Цього разу всі скорилися.
Клюбен далі віддавав накази тією старосвітською мовою, яку погано розуміли б нинішні моряки:
— Пішов шпиль! Заїло шпиль! Накласти талі! Стоп талі! Талі травити! Не давай сходитися блокам талів! Трави помалу! Трави ходом! Разом! Не давай заритись носом!
Бережи талі! Пішов гинь лопаря — увага!
Шлюпку спустили на воду.
І в ту ж мить колеса Дюранди зупинилися, дим перестав валувати з труби, котельню затопило.
Пасажири, ковзаючи по трапу, чіпляючись за такелаж, скоріше падали, ніж опускалися в човен. Енбранкам підняв непритомного туриста, відніс його в шлюпку і знову піднявся на палубу.
Слідом за пасажирами кинулись матроси. Їм під ноги покотився юнга; вони ступали просто по хлопцеві. Енбранкам загородив прохід.
— — Ніхто не пройде раніше, ніж хлоп'я! — крикнув він.
Своїми могутніми чорними руками він порозштовхував матросів, схопив на руки хлопчика і передав його гернсейцю, який стояв у шлюпці.
Порятувавши юнгу, Енбранкам одійшов убік і сказав:
— А тепер проходьте.
Тим часом Клюбен пішов у свою каюту, зв'язав корабельний журнал та інструменти, зняв компас з нактоуза. Папери та інструменти він віддав Енбранкамові, а компас — Тангруйлю.
— Всі на баркас! — скомандував він.
Матроси не примушували себе припрошувати. Вони всілися раніше, ніж Енбранкам і Тангруйль. Шлюпка була переповнена. Вода мало не переливалася через борти.
— Відчалюйте! — гукнув Клюбен. На баркасі зчинився галас:
— А ви, капітане?
— Я залишаюся.
У того, хто попав у корабельну катастрофу, нема часу розмірковувати, тим більше розчулюватись. І все ж ті, що опинилися в шлюпці, тобто у відносній безпеці, стурбувалися, і вже не за себе. Всі в один голос закричали:
— Їдьмо а нами, капітане!
— Я залишаюся.
Гернсеєць, який добре знав море, заперечив:
— Слухайте, капітане! Ви налетіли на Гануа. Звідси до Пленмона вплав одна миля.
Але шлюпка може пришвартуватися тільки до Рокена, а це дві милі відстані. Довкола підводні камені й туман. Наша шлюпка може припливти до Рокена не раніше ніж за дві години. Буде вже глибока ніч. Приплив збільшується, вітер дужчає. Незабаром зірветься шторм. Але як ударить буря, ми не зможемо повернутися й забрати вас. Ви загинете, якщо залишитеся тут. Їдьмо з нами.
В розмову втрутився парижанин:
— Шлюпка повна, навіть переповнена, то правда: ще одна людина — зайва людина. Але нас тринадцятеро — погана прикмета, то краще вже перевантажити шлюпку ще на одну людину, ніж залишитися в ній чортовою дюжиною, їдьмо, капітане!
Тут обізвався Тангруйль:
— Все трапилося з моєї вини, а не з вашої. Несправедливо, якщо ви залишитесь.
— Я залишаюся! — відрубав Клюбен. — Вночі буря розтрощить корабель на скіпки. Але я його не покину. Коли корабель гине, капітан умирає. Про мене скажуть: "Він до кінця виконав свій обов'язок". Тангруйле, я вам прощаю.