Віяв північний вітер. Чоловік, загорнений у плащ, твердо стояв на ногах, підтримуючи лівою рукою лікоть правої, і, зажмуривши одне око, другим дивився в підзорну трубу. Здавалось, він дуже пильно спостерігав за чимось. Він підійшов до краю урвища, став там незрушно і, ні на мить не відриваючи погляду, вдивлявся в обрій. Був повний приплив. Довкола нього хвилі били в підніжжя скелі. Чоловік стежив за судном у відкритому морі, з котрим справді коїлося щось незвичне.
Годину тому корабель вийшов з порту Сен-Мало, а тепер ось зупинився за скелями Банкетьє. То був трищогловий вітрильник. Він не кинув якоря, можливо, тому, що не дозволяло дно, а може, й тому, що якір попав би під водоріз корабля, отож він заліг у дрейф.
Чоловік — прибережний дозорець, як на це вказував казенний плащ, — стежив за всім, що діялося з трищогловим вітрильником, і, здавалося, подумки відзначав кожен його порух. Корабель заліг у дрейф, пропускаючи крізь себе вітер згори і знизу, на що вказував пристібнутий до щогли фор-марсель і наповнений вітром грот-марсель; бізань-шкот був натягнутий, а крюйсель обрасоплений якомога ближче до вітру, — отже, вітрила паралізували дію один одного, і це не давало кораблеві можливості ні просуватися уперед, ні відпливати далеко назад у море. Корабель, очевидно, не хотів виставляти себе під вітер, бо фор-марсель був поставлений перпендикулярно до кіля. Таким чином, попадаючи впоперек, вітер не міг знести судно більше, ніж на півмилі за годину.
Було ще зовсім ясно, особливо у відкритому морі та на вершинах скель. Але внизу, під берегом, уже сутеніло.
Пильно вдивляючись у відкрите море, дозорець і разу не глянув назад чи вниз, на підошву скелі, на якій стояв. Він повернувся спиною до крутих сходів, які з'єднували майданчик мису з океаном. Там хтось рухався, але він цього не помічав. На сходах поза закрутом був якийсь чоловік, що, певно, засів там раніше, ніж прийшов дозорець. Час від часу поверх скелі в сутінках піднімалася чиясь голова, хтось підстерігав підстерігача. Голова в крислатому американському капелюсі належала тому квакерові, який десять днів тому розмовляв у скелях Малої бухти з капітаном Зуелою.
Раптом дозорець почав вдивлятися вдалеч ще пильніше. Він похапцем протер суконним рукавом скельце підзорної труби і рішуче навів її на трищогловий вітрильник. Від корабля відділилася чорна цятка. Цятка, схожа на мурашку в морі, була шлюпкою.
Шлюпка, очевидно, прямувала до берега. Її гнали кілька матросів, налягаючи на весла дужими руками.
Вона трохи повернула вбік і попрямувала на мис Деколле.
Дозорець укляк на місці, навівши підзорну трубу на шлюпку, пильнуючи кожен її порух. Він стояв на самісінькому краю скелі.
І тут позаду дозорця на рівні сходів неначе з-під землі вигулькнув високий чоловік, квакер. Дозорець його не бачив.
Квакер постояв якусь мить, опустивши руки з судорожно стиснутими кулаками, втупившись у спину дозорця поглядом мисливця, який націлився на здобич.
Їх розділяло чотири кроки. Квакер рушив і зупинився, знову ступив раз і зупинився; він не робив жодного зайвого руху, він начеб перетворився на статую, ноги якої безшумно ступали по траві, він зробив третій крок і зупинився, майже торкався дозорця, котрий все так же незрушно дивився в підзорну трубу. Чоловік у капелюсі повільно підняв стиснуті кулаки, відтак притиснув їх до плечей і, враз випроставши руки, начеб вистріливши кулаками, вдарив дозорця під лопатки. Удар був фатальний.
Дозорець не встиг навіть скрикнути. Він упав зі скелі в море сторч головою.
Із швидкістю блискавки майнули в повітрі підошви його чобіт. Він каменем пішов на дно. Море зімкнулося над ним.
Два-три великих кола розпливлися по темній поверхні хвиль.
На траві залишилася тільки підзорна труба, яка випала з рук дозорця.
Квакер схилився над проваллям, дивлячись, як зникають водяні кола, перечекав кілька хвилин і, випроставшися, тихо проспівав:
Чиновник поліцейський
Життям своїм наклав.
Тоді нахилився знову. Нічого не виринало з морської глибини. Тільки там, де шубовснув дозорець, на поверхні води з'явилася брунатна пляма, яка чимраз ширшала, розповзаючись по хвилях. Очевидно, упавши, дозорець розбив голову об підводний камінь. Кров спливла на поверхню і забарвила морську піну.
Дивлячись на червонясту пляму, квакер продовжив пісню:
Невдовзі перед смертю
Він таке казав...
Закінчити пісню йому не довелося.
Почув позад себе слова, сказані улесливим голосом:
— Це ви, пане Рантен? Доброго дня. Ви щойно вбили людину.
Рантен обернувся і побачив кроків за п'ятнадцять від себе, в проході між двома брилами, невисокого чоловічка з револьвером у руках.
— Як бачите. Добридень, сьєре Клюбен, — відповів той. Невисокий чоловічок здригнувся.
— Ви мене впізнали?
— Так само, як ви мене, — зауважив Рантен.
Аж тут долинуло рипіння весел. То підпливала шлюпка, на яку дивився дозорець. Сьєр Клюбен мовив упівголоса, ніби говорячи а самим собою:
— Справна робота.
— Що вам від мене треба? — запитав Рантен.
— Дуже небагато. Ми з вами не бачилися рівно десять років. Ви, певно, досягли успіху? Як почуваєтесь?
— Добре, — сказав Рантен, — а ви?
— Дуже добре, — відповів сьєр Клюбен. Рантен ступив крок до сьєра Клюбена. Щось сухо клацнуло. То сьєр Клюбен звів курок револьвера.
— Рантене, ми стоїмо на відстані п'ятнадцяти кроків один від одного. Дуже добра дистанція. Стійте на місці.
— Он як! Що вам від мене треба? — Я прийшов побалакати з вами. Рантен не поворухнувся. Сьєр Клюбен вів далі:
— Ви щойно вбили прибережного дозорця. Рантен підняв капелюх і відповів:
— Я вже мав честь це чути від вас.
— Але не в такому точному формулюванні. Я сказав був: ви щойно вбили людину, а тепер кажу: прибережного дозорця. Дозорця під номером шістсот дев'ятнадцять. Батька родини. Після нього лишилася вдова і п'ятеро дітей.
— Цілком можливо, — погодився Рантен.
На якусь коротку, майже непомітну мить запала мовчанка.
— Прибережні дозорці — хлопці добірні, майже всі вони колишні моряки, — знов озвався сьєр Клюбен.
— Я давно звернув увагу на те, що вдови з п'ятьма дітьми — звичайне явище, — урвав його Рантен.