Довкола безмежність океану. Будинок розміщений чудово, тому й видається таким лиховісним. Краса довкруж-ної природи стає загадкою. Чому тут не живе якась родина? Місце напрочуд гарне, будинок добрячий. Чому ж така пустка? До питань, які ставить здоровий глузд, прилучаються питання, які ставить розбурхана уява. Поле можна обробляти, чому ж воно облогує? Нема господаря. Вхідні двері наглухо замуровані цеглою. Що тут трапилось? Чому людина тікає звідси? Що тут робиться? Якщо не робиться нічого, то чому тут нікого немає? Коли все довкола спить, то чи нема тут когось такого, що йому не до сну? Тумани й шквал, вітер, хижі птахи, причаєна звірина, невідомі істоти постають в уяві, тільки-но подумаєш про цей будинок. Для яких же мандрівників править він за пристановище? Можна уявити собі, як дощ і град рине лавиною у відкриті вікна. На внутрішніх стінах — брудні патьоки, то сліди гроз, котрі залітали сюди текучими хлющами. Урагани навідують замуровані й водночас відчинені кімнати. Може, тут було вчинено якийсь злочин? Причувається, що вночі цей будинок, відданий на поталу темряві, повинен кликати на допомогу. Чи він залишається німим? А може, все ж таки подає голос? З ким він має справу в цій самотині? Таїнам ночі тут справжнє привілля. Будинок лякає серед білого дня; який же він в опівнічну пору? Споглядаючи його, бачиш загадку. Запитуєш себе — бо й у фантастичному видиві є своя логіка, бо і можливе тяжіє до неможливого, — що чиниться тут між вечірніми та передсвітанковими сутінками? Чи не є цей пустельний горб місцем, яке притягує до себе створіння іншого світу, розсіяні в безконечності, і змушує їх спуститись на землю, щоб стати доступними людським очам? А може, сюди залітає вихором невідчутне? Чи неосягальне тут, ущільнюючись, набуває видимої форми? Загадка. В цьому камінні ховається священний жах. Морок, який затягує ці заповідні кімнати, є чимось більшим, ніж морок: це невідомість. Щойно зайде сонце, рибальські човпи повернуться в гавань, птахи замовкнуть, козопас виведе з-поза скель і пожене додому своїх кіз, змії, набравшися зваги, виповзуть із ущелин між каменями, на небо висиплються задивлені у світ зорі, подме північний вітер, западе цілковита темрява, але однаково зяятимуть обидва вікна. Вони відкривають простір маренням, і народне повір'я, тупе й мудре водночас, втілює похмуру співдружність цього житла з мороком ночі у привидах, вихідцях з того світу, примарних, неясно окреслених постатях, блукаючих вогнях, у таємничих танках духів і тіней. Будинок навідує "нечиста сила" — цим усе сказано. Легковіри пояснюють усе посвоєму, але по-своєму пояснюють усе й люди тверезого розуму. Нема нічого простішого, кажуть позитивісти, як загадка цього дому. Це старий спостережний пост з часів революційних воєн, імперії і розквіту контрабанди. З цією метою і було споруджено будинок. Як тільки війна скінчилася, спостережний пост став непотрібним. Будинок не знищили, гадаючи, що він ще знадобиться. Двері й вікна першого поверху замурували від гнойових жуків у людській подобі, щоб ніхто не міг усередину зайти; замурували з трьох боків вікна, що виходять на море, аби захистити будинок від південного й західного вітру. От і все.
Але невігласи й легковіри стоять на своєму. По-перше, будинок споруджено не під час революційних війн. Дата 1780, яка стоїть на ньому, давніша, ніж дата революції. По-друге, споруда зовсім не призначалася для спостережного поста. На ній вирізьблені літери ЕЛМ — ПБІЛГ, які є подвійною монограмою двох родин і, за звичаєм, вказують, що будинок було зведено як оселю для новоженців. Отже, колись тут жили люди. Чому ж вони не живуть тепер? Якщо двері й нижні вікна замурували для того, щоб ніхто не міг проникнути в будинок, то чому ж залишили відчиненими два верхніх вікна? Треба було б замурувати все або нічого. Де віконниці? Чому вийнято рами? Де віконні шиби? Навіщо забивати вікна з одного боку, залишивши відкритими з другого? Ставлять перепону для дощу з півдня, але залишають йому можливість заливати кімнати з півночі.
Легковіри, звісно, помиляються, але позитивісти, мабуть, теж не мають рації. Питання лишається відкритим.
Певне тільки одне: будинок приносить контрабандистам скорше користь, ніж шкоду. Чим більший страх, тим більше порушуються справжні пропорції фактів і явищ. Безперечно, деякі пригоди в покинутому будинку, покладені в основу легенд про духів, які відвідували його, пояснювались тим, що сюди непомітно, тайкома наїжджали люди, котрі зразу ж після прибуття знову пливли в море, а також тим, що дехто з цих підозрілих осіб, тихцем уладнавши свої справи, з'являвся іноді з обережності чи з зухвалості, щоб нагнати страху на надміру цікавих. В той далекий від нас час були можливі всілякі ризиковані витівки. Поліція, особливо в маленьких державах, не була такою пильною, як тепер.
Додамо ще таке: якщо цей закинутий будинок, як то кажуть, був зручний для шахраїв і збирались вони там без усяких перешкод, то саме тому, що в нього була лиха слава.
А лиха слава оберігала його від доносів. Не до митників і не до поліції звертаються зі скаргами на привидів. Забобонні люди осіняють себе хресним знаменням, а не поспішають під захист правосуддя. Вони щось там бачать або уявляють, що бачать, відтак утікають і мовчать. Між тими, хто лякає, і тими, хто боїться, існує мовчазна, хоч і ненавмисна, але все ж реальна погодженість. Налякані відчувають себе винними в тому, що їх налякано, їм здається, що вони відкрили чиюсь таємницю, і, не розуміючи, що робиться, бояться погіршити своє становище, розгнівивши нечисту силу. Ось чому вони не люблять базікати. Та й навіть без цих міркувань, забобонні люди звичайно мовчкуваті, страх робить людину німою, вона говорить мало, їй повсякчас здається, що страх наказує їй: "Тс-с-с!" Якщо пойняти віри місцевим переказам та оповідям старожилів, забобонність гернсейських селян у ті давні часи доходила до того, що вони розвішували на стінах пленмонсь-кого будинку на цвяхах щурів з обрубаними лапками, кажанів без крил, скелети тварин, жаб, розплющених між сторінками Біблії, стебла жовтого люпину. Сліди цих дивних символічних жертвоприношень видніються ще й тепер. Цими жертвами необережні перехожі, яким уночі щось там привиділося, мали надію вимолити собі прощення, відвернувши немилість вовкулаків, вихідців з того світу та злих духів. У всі часи подибуємо легковірів, навіть серед сильних світу цього, які визнають існування вовкулаків та відьомських ігрищ. Цезар радився з Саганом, Наполеон — з мадемуазель Ленорман. В деяких людей таке неспокійне сумління, що вони ладні дістати відпуст від самого Сатани. "Господом сотворене, хай не буде зруйноване Сатаною", — так повідає одна молитва Карла V. А є ще боязкіші. Вони доходять до того, що завинити можна і перед злом. Бути бездоганним в очах диявола — їхня неухильна турбота. Звідси йдуть релігійні моління, звернені до страхітливих духів тьми. Це ще один із різновидів святенництва. Думка про злочин супроти нечестивого пригнічує не одну хворобливу уяву; страх за порушення законів його царства мучить цих дивних казуїстів неуцтва, вони відчувають докори сумління перед визивами пекла. Благочестиво вірити в сатанинські дії Брокена і Армюїра, вважати себе грішними супроти царства тьми, вдаватися через уявний гріх до покаяння перед химерою, відкривати свої помисли дияволові, скрушно бити себе в груди перед батьком гріха, сповідатися в оберненому розумінні — все це є і було; кожна сторінка судових справ повідає про це. Ось до чого доходить хвороблива людська фантазія. Коли людина піддається страхові, вона вже не може зупинитись, їй ввижаються нездійснені провини, вона марить про уявне відпущення гріхів і звертається до тіні відьминої мітли, щоб очистила її совість.