Під час свого перебування на Гернсеї Рібероль, який скінчив свої дні в Бразілії, п'яте через десяте записував у свій особистий нотатник факти щоденного життя. Ось один із аркушів цього щоденника: "1 січня. Новорічний подарунок: буря. Корабель, який прибув із Портріє, вчора затонув прямо перед площею. 2 січня. Поблизу Рокена затонуло трищоглове судно. Воно йшло з Америки. Загинуло семеро душ. Двадцять одного чоловіка врятовано. З січня. Не повернулося поштове судно. 4 січня. Буря триває... 14 січня. Злива. Під час обвалу загинув один чоловік. 15 січня. Негода. "Фавну" не вдалося відчалити. 22 січня. Раптовий шторм. На західному березі п'ять нещасливих випадків. 24 січня. Буря не вщухає. Звідусіль повідомлення про загибель кораблів".
В цих місцях океан майже ніколи не затихає. Ось чому тривожний голос давнього поета Лі-Уар-Ена, цього Ієремії морів, доносить до нас через століття кигикання чайок, неугавний гуркіт шторму.
Але не буря найнебезпечніша для суден, що плавають поблизу архіпелагу; шторм гримить несамовито, і ця несамовитість попереджує. Судно заганяють у порт або пускають його дрейфувати; моряки намагаються якомога нижче опустити вітрила; якщо вітер дужчає, вітрила згортають, і з біди можна якось викрутитись. Найстрашніші небезпеки біля цих берегів — це небезпеки невидимі, вони чигають завжди, і чим краща погода, тим вони невідворотніші. Під час зустрічі з ними вдаються до особливого рятівного маневру. Моряки західного Гернсею чудово виконують цей маневр, який можна було б назвати застережним маневром. Ніхто не вивчив так, як вони, три найбільші небезпеки спокійного моря: "пастка", "пліш" і "водокрут". Пастка — це підводна течія, пліш (темне місце) — це мілина, водокрут (страховина) — це чорторий, западина, глибока яма в скелях під водою, колодязь на морському дні.
VI
Скелі
Узбережжя Ла-Маншського архіпелагу — майже суцільна пустеля. Його острови мальовничі, але їх береги похмурі й неприступні. Ла-Манш чимось схожий на Середземно море: хвиля в ньому різка і несамовита, прибій — гуркотливий. Через це скелі в березі химерно подовбані, нижня його частина глибоко підмита. Пливеш вздовж острова, і перед тобою постають оманливі видива. Кожної миті скеля намагається тебе ошукати. Де знаходять гніздовище всі ці химери? В граніті. Нема нічого дивнішого. Велетенські кам'яні жаби повилізали з води, звісно ж, щоб ковтнути свіжого повітря; схилившись над обрієм, кудись квапляться гігантські черниці, і скам'янілі складки їхніх накидок мають на вітрі; королі в плутонічних коронах, сидячи на масивних престолах, які обливає шумовиння, поринули в роздуми; якісь істоти, врослі в скелю, простягають руки, видно їхні витягнені пальці. І все це — лише безформне громаддя берега. Припливеш ближче — і вже нема нічого. Каменю властиві такі перетворення. Ось перед тобою фортеця, ось руїни храму, ось нагромадження халуп і облуплених стін — справжні руїни вимерлого міста. Насправді ж нема ні міста, ні храму, ні фортеці: є тільки крутий берег. Залежно від того, підпливаєш ти ближче чи відпливаєш далі, відносить тебе течією чи ти огинаєш сушу, скелі міняють вигляд; навіть у калейдоскопі так швидко не розсипається візерунок; одні образи розвіюються, з'являються нові, перспектива робить свою справу. Ось ця брила — тринога; ба ні — вона вже лев, та де — не лев, вона — ангел, він розпростер свої крила: ще мить — і замість ангела — людська постать: хтось сидить, читає книгу. Ніщо так швидко не міняє своїх обрисів, як хмари, та кам'яні брили мінливіші за них.
Форми їхні вражають величчю, але не красою. Від краси вони досить далекі. Іноді вони бувають хворобливі й відразливі. Скелі вкриті наростами, пухлинами, наривами, синцями, ґулями, бородавками. Гори — це горби на тілі землі. Мадам де Сталь, почувши, як Шатобріан, що був сутулий, лаяв Альпи, сказала: "В ньому озвалася заздрість горбаня". Величні лінії і велична незворушність природи, морська гладінь, обриси гір, тінявість лісів, небесна синява — все поєднується з якимось нестримним розпадом, невід'ємним від гармонії. Краса має свої лінії, потворність свої. Одним властива усмішка, іншим — ощирені зуби. Постійний процес розпаду робить зі скелями те саме, що й з хмарами. Форма хмар, які пливуть по небу, розпливчата; форма скелі, яка стоїть незрушно, непостійна. Жах первісного хаосу залишив свій слід на витворах природи. Величаві творіння пошрамовані рубцями. Потворне, навіть приголомшливе, долучається до найпрекраснішого і цим ніби повстає проти існуючого порядку речей. Буває, що й хмару спотворює гримаса. Буває, що й небо вдає з себе блазня. Всі лінії морських хвиль, листя, скель — ламані, і не знати які образи-карикатури можуть привидітись у них. Там панує безформність. Ніде не знайдеш чіткого контуру. Велич там є, та немає чіткості малюнка. Пригляньтесь до хмар: яких тільки облич ви в них не побачите, з чим тільки не знайдете в них подібності, яких тільки постатей не впізнаєте. Але спробуйте знайти серед них грецький профіль. Ви знайдете там Калібана, тільки не Венеру. І ніколи не побачите Парфенопа. Зате іноді, як ніч западає, велетенська тінь плитою спускається на хмарні стовпи і, оточена брилами туману, темніє на блідому, сутінковому небі гігантським потворним кромлехом.
VII
І узбережжя і океан
Хутори на Гернсеї монументальні. Трапляється не раз, що біля дороги, неначе декорація, зводиться стіна, в якій пробиті проїзні ворота і хвіртка для пішоходів. Час видовбав у наличниках і в склепінні глибокі розколини, де пускають паростки спори польового моху і де нерідко сполохаєш сонного кажана. Сховані в тіні дерев висілки — старезні, але живучі. Халупи виглядають такими ж древніми, як і собори. В стіні камінної хижки по дорозі в Убі — ніша, в ній обрубок колони з датою: 1405 рік. На фасаді іншої, ближче до Бальмораля, вирізьблений з каменю герб, як на селянських будинках Ернані та Астригари. Хоч куди глянеш — побачиш на фермах вікна в косу решітку, невисокі вежі зі сходами і ліплені склепіння часів Відродження. Біля кожних дверей — гранітний приступець, з якого вершники сідали на коней.