учора згуба, сьогодні — порятунок. Вона не розуміла, що тут до чого. Було очевидним, що з самого ранку Жільят тільки тим і клопотався, щоб повінчати їх; він зробив усе: замінив Летьєрі, зустрівся з деканом, добився дозволу на шлюб, підписав необхідну для цього заяву, а без цього вінчання не відбулося б. Та Дерюшетта цього не розуміла; зрештою, якби вона й зрозуміла, що сталося, то так і не збагнула б, чому.
Заплющити очі, подякувати в думках, забувши про землю і про життя, дозволити цьому доброму генієві вознести себе на небеса — єдине, що залишалося робити. Пояснення зайняло б багато, надто багато часу, а просто подякувати — цього було б замало. І Дерюшетта мовчала в солодкому дурмані щастя.
В них усе ж таки лишилася дещиця тверезого розуму: дорогу вони розрізняли. Морська губка і під водою місцями не втрачає білизни. Здорового глузду у них лишилося настільки, що вони ще відрізняли море від землі і "Кашмір" від інших суден.
За кілька хвилин вони були вже біля затоки.
Ебенезер першим увійшов у човен. Дерюшетта мала намір ступити за ним, вона відчула, як хтось легенько сіпнув її за рукав. То був Жільят, який торкнувся пальцем її сукні.
— Мадам! — промовив він. — Адже ви не збиралися від'їжджати. Я подумав, що, може, вам знадобляться сукні і білизна. На борту "Кашміра" на вас чекає куферок з усім, що треба для жінки. Цей куферок мені дістався від моєї матері. Він був призначений для жінки, на якій я оженюся. Дозвольте подарувати його вам.
Дерюшетта наче прокинулась від своїх марень. Вона обернулася до Жільята. Тихим, ледве чутним голосом Жільят вів далі:
— І ще одне... я не хочу вас затримувати, але, бачите, мені треба пояснити вам. У той день, коли трапилося лихо, ви сиділи в нижній залі і сказали одне слово.
Звичайно, ви цього не пам'ятаєте, це зрозуміло. Ніхто не мусить пам'ятати все, що каже. Мес Летьєрі тоді дуже бідкався. Воно й правда, пароплав був чудовий і користь давав неабияку. Лихо прийшло з моря; весь народ у нашому краї хвилювався.
Це цілком природні речі, вони самі собою забуваються. Врешті, то був тільки корабель, який загинув у скелях. Не можна весь час думати про нещасливий випадок.
Мені б хотілося сказати вам тільки одне: я почув, що ніхто не піде туди, тому пішов я. Вони казали, що це неможливо, але зовсім не це виявилось неможливим.
Дякую, що ви затримались на хвилину і слухаєте мене. Зрозумійте, мадам, адже я поїхав туди, зовсім не думаючи, що це може вас образити. Зрештою, це було так давно. Я знаю, що ви поспішаєте. Був би час, порозмовляли б, дещо пригадалося б, але це ні до чого. Все почалося з того дня, коли випав сніг. А потім я проходив якось повз вас, і мені здалося, що ви усміхнулись. Цим і пояснюється все. А вчора я не встиг забігти додому, щоб перевдягнутись; я тільки-но повернувся з роботи, був у лахмітті, налякав вас, вам стало погано. Я завинив перед вами, не можна показуватись людині у такому вигляді.
Прошу вас, не гнівайтесь на мене. Оце майже все, що я хотів би вам сказати. Ви від'їжджаєте. Стоятиме гарна погода. Вітер дме зі сходу. Прощайте, мадам. Я правильно зробив, що трошки порозмовляв з вами, чи не так? Адже це остання хвилина.
— Я все думаю про ваш куферок, — відповіла Дерюшетта. — Чому б вам не подарувати його вашій дружині, коли ви оженитесь?
— Я, мабуть, ніколи не оженюся, — сказав Жільят.
— Жаль, бо ви добрий. Дякую вам.
І Дерюшетта усміхнулась. Жільят усміхнувся їй у відповідь.
Потім він допоміг їй вступити в човен. Не минуло й чверті години, як човен з Ебенезером і Дерюшеттою причалив до "Кашміра", що стояв на рейді.
Велика могила Жільят пішов уздовж берега, швидко проминув порт Сен-П'єр, потім попрямував до Сен-Сансона, ідучи понад морем. Він ховався від перехожих, уникав доріг,
запруджених з його ж таки вини народом.
Ще з давніх пір, як нам відомо, він один міг обійти весь край вздовж і впоперек, не потрапляючи нікому на очі. Йому відома була кожна стежина, він вибирав забуті й звивисті доріжки; у нього були звички здичавілої, полохливої істоти, якої ніхто не любить; він намагався бути подалі від людей. Ще дитиною, не бачачи привітності в очах оточуючих, він виробив у собі цю звичку; згодом відлюдькуватість стала частиною його вдачі.
Він обійшов площу й солеварню. Час від часу оглядався і дивився на рейд — "Кашмір" уже підняв вітрила. Вітру майже не було. Жільят ішов швидше, ніж плив "Кашмір". Він крокував уздовж прибережних скель над самою водою, низько схиливши голову. Починався приплив.
Один раз Жільят зупинився і, повернувшись спиною до моря, кілька хвилин вдивлявся в дубовий гайок позаду скель, що затуляли Валльську дорогу. То були дуби поблизу урочища "Нижні будинки". Там, під цими деревами, колись давно пальчик Дерюшетти накреслив на снігу його ім'я: "Жільят". Давно вже розтанув той сніг. Жільят пішов далі.
День був чудовий, того року ще не видавалось такої ясної днини. Ранок повнився якоюсь весільною радістю. Травень щедро розсипав свої скарби; здавалося, що все суще не мало перед собою іншої мети, крім святкування і насолоджування щастям. Крізь лісовий шум і гомін людських скель, крізь шепіт хвиль і пошуми вітру пробивалося ніжне воркування. Перші метелики сідали на перші троянди. Все було новим і свіжим у природі — трава, мох, листя, запахи, промені. Здавалося, що сонце вперше зійшло на небо. Валуни були наче щойно вимиті. Дерева співали хоральну пісню голосами пташат, що вилупилися напередодні. Мабуть у гніздах ще лежала шкаралупка з яєць, яку вони пробили вчора своїми дзьобиками. Під першими помахами крилець на віттях дерев шелестіло потривожене листя. Пташата співали своїх перших пісень, зринали в свій перший політ. Навперебій щебетали одуди, синички, дятли, щигленята, снігурі, горобці. У хащах мальовничо пістрявіли бузок, конвалії, вовчі ягоди й гліцинії. Надзвичайно красива водяна чечевиця, що росте на Гернсеї, вкривала смарагдовим обрусом болота. У них купалися трясогузки й стрижі, ці майстри ліпити вишукані гніздечка. Крізь усі просвіти в буйній рослинності проглядало голубе небо. Кілька закоханих хмаринок ганялися одна за одною в блакиті з грацією німф. Здавалося, що все повітря дзвеніло від поцілунків, якими обмінювалися невидимі вуста. Не було жодної старої стіни, з якої не звисали б букети диких левкоїв, як на весіллі. Сливи квітували, верболіз був обсипаний котиками: сліпучо-білими і яскраво жовтими купами сяяли вони з-під переплетеного гілля дерев. Весна кидала все своє золото і срібло у величезний кошик лісів. Зеленіла молода поросль. У повітрі лунали радісні вітальні вигуки. Літо гостинно відчиняло свої двері прилітним птахам. То був час, коли повертаються з далеких країв ластівки. Ще не розпустилися біло-рожеві грона глоду, їх випередили золоті грона дроку, що обрамляли круті схили обабіч доріг. Прекрасне і звабливе жило в доброму сусідстві; розкішне доповнювалось вишуканим; велике не заважало малому; жодна нотка не губилася в цьому велетенському концерті; величність безконечно малого займала своє місце у загальній розбуялій красі; все проглядалося чітко, наче в надзвичайно прозорій воді. Всюдисуща божественна повнява і таємниче набухання бруньок говорило про стихійну і священну роботу життєдайних соків. Блискуче блищало яскравіше, закохане кохало сильніше. Кожна квітка звучала піснею, кожен звук розсипався промінням. Гігантська гармонія все ширилась, розливаючись усюди. Те, що починало розпускатися, заохочувало те, що починало сходити. Бентежність, яка йшла з нашої землі і спадала з небес, мимоволі зворушувала серця, підвладні потаємному і розсіяному всюди впливові вічно оновлюваної народженням природи. Квітка загадково шепотіла про майбутній плід; все цнотливе розпливалося в мареннях; відтворення живих істот, визначене заздалегідь безмежною душею невідомого, починалося з променистого сяяння природи. Весілля на кожному кроці. Життя вступало в шлюб з неосяжністю. Довкола краса, світло, теплінь. За плотами у дворах бігали, сміючись, діти. Подекуди вони грали в "казана". Яблуні, персикові дерева, вишні, груші прикрашували овочеві сади пишними білими й рожевими кропами. У траві ряхтіли проліски, барвінок, деревій, стокротки,