Трудівники моря

Сторінка 121 з 129

Віктор Гюго

Мес Летьєрі тільки тепер помітив під напіввідчиненим вічком тавлинки, покладеної на банкноти, блиск золота. Він узяв скриньку, відкрив, висипав собі на долоню все, що там було, і поклав жменю гіней на стіл.

— Це для бідних. Сьєр Ландуа, передайте від мене гроші констеблеві Сен-Сансона. Ви пригадуєте лист Рантена? Я вам його показував. Так ось — перед вами банкноти. Є за що купити дуб та сосну і заплатити за теслярські роботи. А чи пригадуєте, яка погода була три дні тому? Як завивав вітер, як хлющив дощ! Небо наче стріляло з гармат. А Жільята все це настигло в Дуврах. Це не завадило йому зняти з розбитого корабля машину так, як я знімаю зі стінки годинник. Завдяки йому я знову став людиною. Шановні добродії, шаланда батька Летьєрі відновлює рейси! Горіхова шкаралупа з двома колесами і носогрійкою, — я завжди був схиблений на цьому винаході. Весь час казав собі: розживусь-таки на машину. Думка ця полонила мене давно: вона засіла в моїй макітрі ще в Парижі, коли я сидів у кав'ярні на розі вулиць Христини й Дофіна і читав про пароплав у газеті. Будьте певні, Жільят аби

тільки захотів, то засунув би машину з Марлі у кишеню жилетки і подався б з нею на прогулянку. Адже цей молодець — наче коване залізо, гартована сталь, діамант, просолений моряк, коваль, рідкісний хлопчина! Куди до нього принцу Гогенлое! Це людина з головою. У порівнянні з ним ми — ніщо. Хто такі ми з вами? Морські вовки. А він морський лев, от хто! Слава Жільятові! Не знаю, що він там робив, але працював, як диявол, — це вже напевно. І як мені після цього не віддати за нього Дерюшетту?

Уже кілька хвилин Дерюшетта була в залі. Вона не промовила й слова. Увійшла безшумно, пропливла, наче тінь. Майже непоміченою сіла на стілець позаду Летьєрі, а він, випроставшись, говорив весело, нестримно, красномовно, голосно, бурхливо розмахуючи руками. Трохи згодом після появи Дерюшетти зайшов ще один безмовний відвідувач. То була людина в чорному сюртуці і в білій краватці, з капелюхом у руці. Він зупинився у напіввідчинених дверях. Юрба поступово росла, і в залі стало більше запалених свічок. Їх світло осявало збоку людину в чорному сюртуці; прекрасний юний профіль сліпучої білизни вимальовувався на темному тлі чітко, як на медалі. Юнак сперся ліктем об стояк дверей, стиснувши лівою рукою лоб; він і не знав, скільки грації в кожному його рухові, як підкреслювала його високий лоб маленька рука. В куточках його судорожно стиснутих уст лягли болісні складки. Він дивився на те, що відбувається, і слухав з глибокою увагою. Присутні, впізнавши в юнакові превелебного Ебенезера Кодре, парафіяльного священика, відступили, щоб пропустити його вперед, але він лишився на порозі. В його поставі відчувалося вагання, а погляд виражав рішучість. Іноді очі його зустрічалися з очима Дерюшетти. Жільят — чи то випадково, чи, може, навмисно — стояв у тіні, і його майже не було видно.

Спочатку мес Летьєрі не помітив Ебенезера, але побачив Дерюшетту. Він підійшов до неї, поцілував її в лоб з усією палкістю, яку тільки можна вкласти в батьківський поцілунок. Водночас він простягнув руки в темний кут, де стояв Жільят, і сказав:

— Дерюшетта! Ти знову багата, і ось твій чоловік. Дерюшетта підвела голову і розгублено подивилася в темноту.

Мес Летьєрі вів далі:

— Весілля зробимо негайно, завтра ж, якщо вдасться дістати дозвіл; зрештою, формальності у нас не бозна-які, декан робить, що хоче, він повінчає так швидко, що й не встигнеш отямитись, — це вам не Франція, де вимагають церковних оповіщень, письмових оголошень, витримують особливі терміни і всілякі інші дурниці, — і ти зможеш пишатися тим, що стала жінкою чесного чоловіка. Нічого й казати, який з нього моряк, я побачив це зразу, коли він привіз з Ерма маленьку гармату. Щойно він повернувся з Дуврів, привіз твоє і моє багатство, багатство цілого краю; настане час, і про цю людину заговорять усі. Ти сказала: "Я вийду за нього заміж", — і ти вийдеш за нього; у вас народяться діти, і я стану дідом. Ти матимеш щастя бути дружиною серйозної людини, роботящої, корисної, заповзятливої, вартої сотні інших, людини, яка рятує чужі винаходи. Він справжній благодійник роду людського! І ти принаймні не вийдеш заміж, як деякі зазнайки з тутешніх багатих родин, за якогось там вояка чи попика, тобто за людину, яка або вбиває, або бреше. Та що ти заліз у куток, Жільяте? Тебе ж не видно. Дус! Грас! Давайте світло! Присвітіть моєму зятеві, але так, щоб було видно, як удень. Обручаю вас, мої діти. Ось твій чоловік, а мій зять, Жільят із "Будинку на Пустирищі", славний хлопець, усім матросам матрос. Іншого зятя у мене не буде, а в тебе не буде іншого чоловіка, в чому ще раз даю моє чесне слово перед господом богом. О, і ви тут, ваша превелебність? Ось ви й повінчаєте моїх дітей.

Погляд меса Летьєрі зупинився на превелебному Ебене-зері Кодре.

Дус і Грас виконали наказ господаря. Дві свічки, поставлені на столі, освітили Жільята з голови до ніг.

— До чого ж він прекрасний! — крикнув Летьєрі. Жільят був страшний.

Він виглядав таким, яким уранці вибрався з Дуврів — у лахмітті, з пороздираними на ліктях рукавами, з довгою бородою, розкошланою чуприною, червоними, запаленими очима, подряпаним обличчям, закривавленими руками, до того ж босий. На волохатих руках подекуди ще виднілися сліди пухирів, які залишилися після сутички зі спрутом.

Летьєрі розглядав його.

— Оце мій дорогий зятьок! Як він бився з морем: весь у лахмітті. Але ж і плечі! А що за лапи! Ну й красень же ти!

Грас підбігла до Дерюшетти, щоб підтримати її. Дерюшетта знепритомніла.

II

Шкіряна валіза

На світанку весь Сен-Сансон був уже на ногах; сюди вже стікались і мешканці порту Сен-П'єр. Воскресіння Дюранди справило на острові не менше шуму, ніж на півдні Франції чудеса Салети. На набережній товпилась юрба, люди дивилися на трубу, що височіла над човном. Кожен хотів на неї подивитись і хоча б доторкнутись, але мес Летьєрі, задоволено оглянувши ще раз, при денному світлі, машину, поставив у човен двох матросів, звелівши їм нікого близько не підпускати. А тим часом труба становила собою предмет, достойний споглядання. Юрба була зачудована. Жільятове ім'я не сходило з уст. Люди говорили про його вчинок і доходили висновку, що прізвисько Лукавий йому підходить; усі захоплені промови неодмінно закінчувалися фразою: "Не дуже то приємно мати на острові людей, здатних на такі справи". Знадвору було видно, що мес Летьєрі сидить за столом біля вікна і пише, поглядаючи то на папір, то на машину. Він був настільки зайнятий, що тільки раз зробив перерву, аби погукати Дус і розпитати її, як почуває себе Дерюшетта. Дус відповіла: