Через ці дві фази — Ватерлоо і острів Святої Єлени, звичайно ж, зменшені відповідно до масштабу життя буржуа, проходить кожна розорена людина. Того вечора, про який ми говорили, — одного з перших травневих вечорів, — Летьєрі, не заважаючи Дерюшетті блукати по саду під сяйвом місяця, ліг спати ще в похмурішому настрої, ніж будь-коли.
Усі ці набридливі й прикрі дрібниці, які спочатку тільки навівають нудьгу, а потім наводять жах, пропливали в його свідомості. Тоскне нагромадження житейських дрібниць. Мес Летьєрі відчував невідворотність свого падіння. Що робити? Куди дітись? На які жертви приректи Дерю-шетту? Кого розрахувати — Дус чи Грас? Чи не продати "Оселі відважних"? Чи не покинути острова? Стати нікчемою там, де ти був всемогутнім? О, яке б це було нестерпне приниження!
І тільки подумати, що всьому кінець! Згадувати про рейси, які з'єднували Францію з архіпелагом, вівторки — дні відправлення пароплава, п'ятниці — дні його повернення, юрбу на набережній, величезні вантажі, нечуваний оборот, справжнє процвітання, чудовий прямий шлях сполучення, машину, яка скоряється людській волі, могутній казан, дим труби — всю оцю зниклу реальність! Пароплав — вдосконалений компас; компас показує прямий шлях, пара йде за ним. Один вказує, друга виконує. Де вона тепер, його Дюранда, його чудова й велична Дюранда, володарка моря, королева, яка зробила і його королем? Прославитись у своєму краї людиною передових ідей, втіленням успіху, прогресу й відмовитись, відступитись від усього. Стати не знати чим, якимсь посміховиськом! Перетворитися в порожній міх, в якому щось колись було. Стати реліктом минулого після того, як був символом майбутнього! Опуститись до того, що тебе зверхньо жалітимуть ідіоти! Дивитись, як тріумфує косність, безголов'я, егоїзм, невігластво, як відновилась безглузда шамотанина старих від-жилих вітрильників, як вони шкутильгають то сюди, то туди! Дивитись, як молодиться цей мотлох. Втратити в своєму житті все! Бути світочем і згаснути! Ах! Якою гарною була на воді велична труба, цей чудовий циліндр, стовп з димовою капітеллю, колона величніша, ніж Вандомська, бо остання служить п'єдесталом тільки одній людині, тоді як перша — прогресу! Вона приборкувала океан. Вона вселяла почуття певності посеред відкритого моря! Це диво бачили на цьому острівці, в цьому маленькому порту, в цьому мізерному Сен-Сансоні! Авжеж, її бачили! Гай-гай! Її бачили всі і вже більше не побачать!
Усі ці скорботні думки терзали душу Летьєрі. Іноді душа начеб перебувала в риданнях. Мабуть, ніколи він так гостро не відчував гіркоти своєї втрати. Але за болючим нападом горя прийшло отупіння. Коли таким чином його туга трохи затихла, він задрімав.
Близько двох годин він пролежав із зімкнутими повіками, перебуваючи в стані якогось гарячкового збудження, він майже не спав і багато про що передумав. Це заціпеніння ховало в собі дуже виснажливу роботу мозку. Десь посеред ночі, опівночі, може, раніше, а може, трохи пізніше, він струснув з себе цю дрімоту.
Прокинувся, розплющив очі. Просто перед ним, у вікні, виникло дивовижне видовище.
За вікном щось чорніло. Щось надприродне. Труба парової машини!
Мес Летьєрі миттю підвівся і сів на своєму ложі. Підвісний тапчан загойдався, ніби під час бурі судно. Летьєрі придивився. У вікно зазирав привид. Залитий місячним сяйвом, порт був наче вставлений в раму вікна, і в цьому сяйві просто перед будинком вимальовувався прямий, круглий, чорний і водночас величний силует.
То була залізна труба пароплава.
Летьєрі блискавично зіскочив з лежака, підбіг до вікна, підняв раму, перехилився через підвіконня і впізнав її. Так, перед ним була труба Дюранди. Вона стояла на своєму давньому місці.
Чотирма ланцюгами вона була прикріплена до борту судна. Під нею виднілись обриси якоїсь темної маси.
Летьєрі позадкував, повернувся спиною до вікна і опустився на свій тапчан.
Обернувшись, він знову побачив привид.
Він кинувся до дверей і вже за хвилину був на набережній із засвіченим ліхтарем у руках.
До старого кільця причалу Дюранди був прив'язаний баркас, у якого ближче до корми, просто перед вікном "Оселі відважних", бовваніла якась брила, над нею височіла пряма труба. Ніс баркаса стояв урівень з набережною, трохи виступаючи за ріг кам'яної стіни.
Тільки один такий човен і був на Гернсеї, всі знали його прикмети. То був голландський бот.
Летьєрі стрибнув у човен і підбіг до темної брили, яка стояла за щоглою. То була машина.
Вона тут, уся, як є, ціла й непошкоджена, міцно сидить на квадратній чавунній плиті. Перегородки в казані на місці, колінчатий вал, сторчма прив'язаний до казана, нагнітальна помпа на своєму місці. Не бракувало нічого.
Летьєрі уважно оглянув машину.
Ліхтар і місяць, допомагаючи один одному, присвічували йому.
Летьєрі провів огляд усього механізму.
Він побачив дві скрині й перевів погляд на колінчатий вал.
Потім увійшов у каюту. Boнa була порожня.
Летьєрі вернувся до машини й помацав її. Просунув голову в казан, ставши при цьому навколішки, щоб краще було видно, що там усередині.
Він поставив ліхтар у топку; вогонь зразу ж освітив увесь механізм і створив примарну ілюзію: здавалось, машина розводить пару.
Летьєрі розреготався і, випроставшись, втупившись поглядом у машину, закричав, простягнувши до труби руки: "Рятуйте!"
Портовий дзвін висів на набережній, за кілька кроків від нього. Летьєрі підбіг до дзвона, вхопився за вірьовку і став дзвонити, скільки було сили.
II
Знову портовий дзвін
А сталося ось що. Пропливши без якихось пригод, хоч і трохи повільно через перевантаженість бота, Жільят прибув у Сен-Сансон. Було близько десятої години вечора.
Жільят добре розрахував час. Наростав приплив. Світив місяць, вода піднялася: можна було увійти в гавань.
Маленький порт спав. На якорі стояло кілька суден з прибраними вітрилами, без сигнальних ліхтарів. Далі на стапельному майданчику виднілося кілька суден, піднятих з води для ремонту. Над обшивкою подекуди стирчали зігнуті краї оголеного набору корабля, і ці великі корпуси без щогл скидались на мертвих жуків, перевернутих на спину лапками догори.