Він реготав і реготав, ледве переводячи дух. "Багамські острови, Багамські острови",— бурмотів він між нападами
сміху, ніби вибачаючись. А коли розплющував очі і бачив перед собою троє стурбованих облич, його регіт ставав іще гучнішим. Ранка на губі розкрилася; сидячи в кріслі, оббитому рубчастим вельветом, він відчував, як у нього по підборідді тече кров, і невиразно думав, що в такому вигляді, з кров'ю на обличчі, зі сльозами на очах від нестримного сміху, опівночі він здається, мабуть, божевільним. Усе стало неймовірно абсурдним і сміховинним... А сьогоднішній день... О боже, як він провів вечір... Сидів як паша в не знати чиєму халаті і чекав жінку, а потім не відчинив їй дверей... О, якби тільки він міг розповісти, це Жанові... Але напади сміху не покидали його, і він не міг вимовити жодного зрозумілого звуку... Він аж стогнав од сміху. Ідіотизм, який же бо навколо ідіотизм, то чого ж вони не сміються? — Припини,— повторював Жан.
"Він напевне зараз відважить мені ляпаса, він вважає, що саме так належить робити в подібних випадках. Усі вважаючії* що для кожного випадку є свої правила поведінки. Якщо хтось занадто гучно регоче, його б'ють по щоках, якщо хтось занадто гірко плаче, його кладуть спати або від-провмшують на Багамські острови".
АЯрЖан не відважив йому ляпаса. Він лише відчинив вікно, жінки поховалися в спальні, і сміх Жіля стих. Він навіть не знав, чому сміявся. Так само, як не знав тепер, чому по його щоках котяться гарячі, тихі, невпинні сльози і чому так тремтить рука Жана, що простягає йому голубу хусточку в темно-червону клітинку.
Частина друга
ЛІМОЖ Розділ І
Він лежав ниць у траві і дивився, як удалині над горою сходить сонце. Відколи Жіль сюди приїхав, він дуже рано прокидався, та й спав погано, бо сільська тиша й спокій його впснажували не менше, ніж паризька гарячкова метушня. Його сестра — він жив тепер у неї — знала це і потай ображалася. Вона ніколи не мала дітей і тому ставилася до Жіля як до сина. Те, що вона не могла за два тижні поставити його, як вона казала, на ноги, здавалося їй прямою образою Лімузену, чистому повітрю їхнього краю і навіть її родині. Звичайно, вона зустрічала в газетах щось про "нервову депресію", але це їй здавалося швидше примхою, ніж хворобою. Ось уже сорок років, як Оділія порівну розподіляла свій час між рідними, а згодом між чоловіком та господарством і була так само добра, як і позбавлена уяви, їй не вкладалося в голові, що відпочинок, соковиті біфштекси і прогулянки пішки не можуть вилікувати від будь-якої хвороби. А Жіль і далі сох, мовчав і часом1" тікав з кімнати, коли вона розмовляла з Флораном, своїм чоловіком, про останні події. Якщо ж вона випадком вмикала телевізор, чудовий, нещодавно куплений телевізор, що приймав дві програми, Жіль зачинявся у своїй кімнаті і вп-ходив тільки наступного ранку. Він завжди був трохи химерний, але цього разу Париж його геть зламав. Біднпй Жіль... Інколи вона гладила його по голові і на диво він не опирався, навіть часто мовчки сідав біля її ніг, особливо, коли вона щось плела, ніби дістаючи полегкість від її присутності. Вона балакала про всяку всячину, невиразно відчуваючи, що її балачки не цікавлять, але заспокоюють його, як заспокоюють будь-які вічні теми про пори року, про врожай, про сусідів.
На другий день після того важкого дня в Парижі він вирішив поїхати геть, але оскільки в нього було забагато боргів і до того ж перший-ліпший незнайомець будив у ньому страх, він вирішив пошукати пристановища в Оділії, в старому, аж ветхому будинку, що лишився від їхніх батьків; туди вона після їхньої смерті, перебралася зі своїм чоловіком, нотарем, лагідним Флораном, по-дитячому безпорадним, здавалося, в будь-яких справах; він жив на орендну плату і деяку ренту й по змозі тримався якнайдалі від сучасних подій. Звичайно, Жіль знав, що в сестри він нудитиме світом, але принаймні тут він зможе втекти від самого себе, від своїх шалених нападів, які — він відчував це — траплятимуться з ним дедалі частіше, якщо він залишиться у Парижі. У всякому разі, якщо він качатиметься по землі, то лімузенських овець це шокуватиме далеко менше, як його приятелів або коханку. Крім того, побути в товаристві сестри, кровно близької людини, зв'язаної з ним родинними узами, було для нього мов якесь благословення. Все напускне, все показне вселяло в нього страх. Тепер йому нічим було собі дорікнути, він ні перед ким не почував себе винним. Свою паризьку квартиру він лишив Елоїзі, Жан заступав його в редакції газети, і він обом дав тверде слово за місяць повернутися здоровим. Минуло вже два тижні, і він був майже у відчаї. Навколо була чудова природа, він усвідомлював це, але зовсім не відчував; батьківський дім був близький йому, але не давав розради: кожне дерево, кожна стіна, кожен закуток, здавалось, промовляли йому: "Раніше ти був тут щасливим, ти був не зіпсованим", а тепер він боком, ніби злодій, пробирався алеями саду або коридорами дому. Ніби обікрадений злодій, якому не лишили навіть його дитинства.
Сонце підбилося вгору і залило світлом зелені луки; Жіль повільно провів обличчям раз, другий по росяній траві, вдихаючи дух землі, примушуючи себе знову відчути те солодке щастя, що його зазнавав колись давно. Але на-
віть такі прості радощі не приходять па замовлення, і він сам собі був неприємний, ніби ламав комедію, ніби прикидався, що любить природу; він почував себе, як той чоловік, що опинився в ліжку з жінкою, яку жагуче кохав, але вже не кохає і мусить казати ті самі слова, робити ті ж самі рухи, хоча нічого не відчуває своїм зачерствілим, охолодим до неї серцем. Жіль підвівся, гірко відзначив, що в нього намок пуловер, і пішов додому.
Той дім був старий, сірий, під голубим дахом з двома маленькими смішними гребенями, типовий лімузенський будинок з терасою на передньому плані і узгір'ям на задньому. Будинок, де в будь-яку пору року і в будь-яку годину пахло липами і літнім вечором. Принаймні так здавалося Жілю навіть тепер, у цей ранній час, коли він, трохи поцокуючи зубами, повернувся на кухню. Оділія в халаті уже наглядала за кавоваркою. Він поцілував її в щоку, а-вона щось пробурчала про те, що, качаючись вранці в росяній траві, можна схопити запалення легень. Та все ж йому було добре біля неї, приємно було вдихати запах кави та її одеколону, запах дров, що горіли в каміні; він хотів би бути на місці отого великого рудого кота, що потягується на скрині, вирішивши нарешті прокинутись. "Господи, боже мій, оце ж воно і є життя, просте і спокійне". Як шкода, що він може лише на кілька хвилин приєднатися до цієї любої рутини, бо на нього зразу ж накидається його недуга, ніби на оленя зграя гончаків, що дають йому передихнути три хвилини тільки для того, щоб ще довше переслідуватп його.