— Одне слово, ви погано себе почуваєте,— сказав лікар.— Не буду приховувати, що я мало чим можу вам допомогти.
— Як так?
Жіль відчув лють і приниження. Адже він психологічно вже віддав себе під владу цього лікаря, який вивчав його цілу годину, він йому довірився, а цей шарлатан холодно заявляє, що на нього нічого розраховувати, та він же зрештою лікар, це його ремесло, він повинен зробити що-небудь. Що якби в гаражах механіки раптом перестали розумітися на машинах або...
— Фізично ви цілком здорові. У всякому разі, судячи з зовнішніх показників. Якщо хочете, можна зробити аналізи. Або виписати вам ліки, щоб підняти тонус. По ампулі перед їдою, ліки, які ви раз приймете, а тричі забудете прийняти...
Він говорив майже глузливо, і Жіль зненавидів його. Він ішов до дбайливого батька, а йому підсунули вченого скептика.
— Якщо ви думаєте, що це може мені допомогти, я цілком здатний приймати будь-які ліки двічі на день,— сухо відповів Жіль.
Лікар засміявся.
— От тільки які? Ви страждаєте від тієї загальної млявості, яку називають депресією. Це пов'язане з психікою і відбивається і на статевій сфері, і на всьому організмі, як ви мені розповіли. Якщо хочете, я можу направити вас до психіатра. Іноді це допомагає. Іноді ні. Є один дуже добрий лікар, доктор Жіро...
Жіль відмахнувся.
— Я можу порадити вам поїхати в подорож, відпочити або ж навпаки, вимотувати себе. Зізнаюся, я не фахівець у цьому. Я не вмію твердити того, чого не знаю. Можу вам порадити тільки одне: перечекати.
Він викликав асистентку і, ніби роблячи Жілю ласку, продиктував їй рецепт на нешкідливі й водночас складні ліки. Якщо тверезо поміркувати, у цього лікаря було добре, розумне і стомлене обличчя. Він підписав рецепт і простиг його Жілю.
— Ви все ж таки спробуйте. Принаймні заспокойте дружину, якщо ви одружений.
Жіль підвівся, постояв вагаючись. Йому хотілося спитати: "То що ж я тепер маю робити?" Він так рідко звертався до лікарів, що був приголомшений відмовою цього медика допомогти йому.
— Дякую,— промовив він.— Я знаю, що ви дуже заклопотаний і лише на прохання Жана...
— Жан — один з найкращих моїх приятелів,— відповів лікар.— У всякому разі, голубе мій, до мене щотижня приходять по п'ятнадцятеро таких хворих, як ви, і переважно все налагоджується. Як то кажуть, такі нині часи.
Він поплескав Жіля по спині і виставив його за двері. Отож о п'ятій годині вечора Жіль опинився на тротуарі, приголомшений, як людина, якій щойно повідомили про її близьку смерть, і розлючений. Звичайно, Жан казав йому: "ПІДИ ДО цього лікаря, він принаймні не морочитиме тобі голови". Але хіба вони мають право, практикуючи це ремесло, не морочити комусь голови? Жіль усвідомлював, що волів би зараз бути на прийомі у лжепророка або дипломованого медика-дурня. Цін так низько впав, що волів би, щоб його обманювали, щоб йому що завгодно брехали, аби тільки його заспокоїли. Ось до чого він докотився, і його відраза до самого себе стала ще більшою.
Що робити? Звичайно, можна повернутися в редакцію, хоча цього разу .він мав усі підстави прогуляти: "Я був у лікаря". Отакі дитячі манери: манія вибачатися, обманювати, дивитись на інших дорослих, як на наглядачів, яких легко пошити в дурні, такий настрій, що став звичним для нього, дедалі більше його пригнічували. А його робота, робота, яка ще недавно захоплювала його і яку тепер він неспроможний навіть сяк-так виконувати! Тепер за нього все робив Жан, і рано чи пізно це знатимуть. Його викинуть на вулицю, його виженуть із цієї газети, яку він полюбив, у якій він з такими труднощами домігся становища. І він базгратиме статейки в якійсь бульварній газетці, бо й не вартий чогось кращого. Це неминуче. Він скінчить тим, що опиниться серед жадібних покидьків, якими аж кишать деякі газетки, день у день питиме, а вечорами оплакуватиме свою долю у нічних кабаре. Та й край.
Ну що ж, якщо опускатись на дно, то краще вже опускатись відразу. Жільда, мабуть, удома. Жільда щось придумає, Жільда завжди вдома і завжди готова зробити приємність іншим або собі, або і собі, й іншим. її роками утримував один добродушний бразілець, якого зачаровував її цішізм; вона майже не виходила зі свого помешкання в ІІассі, де жила в бельетажі в дурмані чуттєвих утіх, як інші живуть у дурмані опіуму. У сорок вісім років вона ще мала розкішне тіло, щось левине в рисах ледь прив'ялого обличчя і часом спалахувала диким гнівом. Як казав Жан, вопа остання з героїнь Барбе д'Оревільї, і Жіль міг би погодитися з ним, якби не знав так добре жінок і не помічав іноді за переможною личиною Жільди нехитру і трохи книжну гру. Та хоч би що там було, Жільда славна жінка, і він їй подобався. Він зупинив таксі, бо вже два місяці йому було понад силу водити свою "сімку" вулицями Парижа, і иазвав Жільдину адресу.
Цього разу вона випадково була сама, в одній зі своїх яскравих домашніх суконь, які їй дуже личилп. Вона зустріла Жіля безліччю лагідних докорів. Він сів на край ліжка і слухав її. їй, виявляється, його бракувало. Вона нещодавно повернулася з Багамських островів. Вона терпіти не може жарких країн, майже так само, як і північних. Має нового дев'ятнадцятирічного коханця, з яким бавиться в сентименти, але його сестра їй також подобається. Він хоче віскі чи сухого мартіні? Раніше він завжди пив сухий мартіні. Коли ще у них був роман. Скільки ж днів він тривав? Вона мало не закохалася в нього. По-справжньому. Хвилин через десять потік її слів припинився і вона серйозно подивилась на нього.
— Чекай, ти щось від мене приховуєш!
Обоє засміялися. Раніше у них був такий звичний вираз: "Ти що замишляєш?" Замішання перших хвилин минуло, Жіль заспокоївся, зручніше простягнув ноги, приязно і ніби збоку окинув поглядом колишньоґо пожильця примхливо обставлену кімнату.
— Я щойно був у лікаря,— сказав він.
— Ти? А що з тобою? Ти й справді схуд. Чи в тебе не... Вона не договорила, і Жіль не без іронії подумав, що
невимовлене Жільдою слово було напевне єдиним, яке вона соромилась вимовляти вголос.
— Ні, в мене не рак. У мене нічого немає. Тільки хандра.
— Що ж, добре,— сказала вона.— Бо ти мене налякав. І давно?