свого телефонного дзвінка слухняпої дитини. Пішов зовсім даремно, але хіба тепер вона йому повірить. І правда, і брехня об'єднувалися в змові проти нього. А він же й справді мав твердий намір залишитись дома, коли з нею розмовляв.
— Я здогадувалася, що ти підеш до приятелів,— промовив далекий голос Наталі,— але навіщо було влаштовувати мені цей номер? Я для тебе така обтяжлива? Навіщо було казати про наш дім, про надто широке ліжко і про музику? Навіщо, Жіль?
— Я справді хотів зостатись дома, коли дзвонив тобі,— сказав він.— А потім раптом вирішив піти.
Через хвилину?
Його слова звучалп неправдиво, правда здавалася жахливою неправдою, і він нічого не міг зробити. І все ж такп він намагався пояснювати далі.
— Я випив у клубі з Жаном і через годину був уже дома.
"Мало того, що заради тебе я не пішов із чарівною Кат-рін, мало того, що я поводився, як ангел, так я ще й завдав тобі страждань і на додачу ти думаєш, що я брешу. Яке безвихідне становище!" Він був розлючений, але розумів її: хоча він не вчинив нічого лихого, але був спійманий на брехні.
— Річ не в тім, що ти робив чи не робив,— сказала Наталі.— Важливо те, що ти сказав, те, що ти, на твою думку, мусив сказати.
Він зітхнув, закурпв сигарету, провів рукою по волоссі.
— Я потім поясню тобі,— сказав він.— Як тітонька?
— Погано. За день-два вона помре. Я зараз тудп поїду з П'єром.
Правда, вона ж бо живе у П'єра, і він, певно, був свідком, як його сестра вчора брала трубку, відповідала лагідним голосом, а потім вигукнула: "Ой, хімчистка!"—подзвонила сама і, не почувши відповіді, повернула до брата надто спокійне обличчя. Ми часто більше ранимо людей через їхніх близьких, ніж завдаючи болю їм самим. Адже тоді їм з гордості доводиться брехати, щось вигадувати, викручуватись, ніби забувшп, що телефон поруч. Якби Наталі ібула сама, вона, можливо, передзвонювала б через колені півгодини і під час другого дзвінка вже б натрапила на нього. О, яке ж воно безглузде, наше життя!
— Наталі,— сказав він,— я кохаю тебе.
— Я телї,— відповіла вона, але в її голосі не було й тіні радості, вона скоріше покірно визнавала незаперечний •факт.
І Вона поклала трубку. Через тиждень він їй усе пояснить, він триматиме її в обіймах, пригортатиме до себе її тепле, живе, відкрите тіло, і воно стане зв'язком між ними, а не її суворе замкнуте обличчя, пе ці безглузді невиразні фрази, якими вони обмінювались по телефону. Що я? до інших (він не знав точно, хто такі "інші",— просто в їйого уяві поставав з погрозлпвпм дзижчанням рій парижан) — вони ще побачать. А точніше — не побачать. По-перше, не будуть його бачити цілий тшкдєнь, а потілі, коли вона повернеться, побачать їх удвох. Вони сидітимуть удома або ходитимуть у театр, коли вже вона любить театр, чи на концерти,— адже він любить музику. Звичайно, йому самому приємніше послухати гарну платівку, лежачи на килимі, але він робитиме те, що налелшть робити, аби лиш догодити Наталі. Підбадьоривши себе такою думкою, він, наспівуючи, підвівся, майже завчасно поїхав до редакції і добре працював. Як же він здивувався, коли о третій ночі, опинившись у клубі, сперечався із якимсь англійським журналістом про сегрегацію в Америці.
Через десять днів об одинадцятій годині вечора Наталі приїхала на їхній улюблений Південно-Західний вокзал. На пероні попереду й позаду них ішов веселий натовп провінційних дам, одягнених так само, як Наталі,— всі у трошки довгих спідницях, із шовковими хустинками на головах, валізкою в руці. Крім гордої постави голови, а зблизька — і незвичайної краси, Наталі нічим не вирізнялася. У нього були коханки, чиїх собачок груми носили, як букети квітів, але для нього тоді це нічого не важило. Проте на цьому сірому й похмурому вокзалі (пішов дощ) йому хотілося б, щоб Наталі з'явилась, як яскрава барвиста пляма, як щось надзвичайне, як полум'я. Він міцно стиснув її в обіймах, поцілував. Під очшна в неї залягли темні кола, і вона була, звичайно, в жалобі: який же він дурний!
— О, це ти,— промовила вопа і завмерла, пригорнувшися до нього.
На них дивилися, і йому стало трохи ніяково: адже вони пе підлітки, щоб так відверто афішувати па вокзалі свої почуття. Він спробував пожартувати:
— А хто б іще міг бути, по-твоєму?
— Ти,— відповіла вона.— Саме ти.
Вопа підвела голову, і він уважно подивився на неї. Йому здавалося, що її обличчя ледь підпухло, що вона погано підфарбована, і цей огляд здавався йому таким самим природним, як і її повернення. Він приїхав на вокзал зустріти свою коханку, майже дружину, і роздивлявся її, як роздивляються одне одного всі давні коханці. Він узяв її під руку.
— Я купив смажену курку, повечеряємо вдома. Ти виїхала відразу після похорону?
— Так, звичайно. Ти ж розумієш, що в Ліможі мепі було пе так уже й приємно.
— Порядні люди закидали тебе камінням на вулиці?
— Та ні,— сказала вона,— вони знають, що плоть слабка. Вони тепер читають газети.
Приїхавши, вона неуважно подивилася на розгардіяш, який він учинив у квартирі за дві години перед поїздкою на вокзал, пройшла у ванну, підфарбувалася, а він тим часом, сердито лаючись, розрізав курку. Після кави вони пройшли до вітальні, й Жіль обережно поставив нову платівку Гай дна.
— Що тут нового в Парижі? — спитала вона. Спитала незворушно, заплющивши очі, ніби хотіла сказати самим
г своїм тоном, що нічого нового насправді в Парижі не могло і трапитись.
; — Нічого надзвичайного, — відповів він. Ти чптала га-'веТИ?
. — А ти?
^ Тон запитання був такий сампй. Він посміхнувся.
і — Я теж ні. Я багато працював. Мабуть, забагато пив,
гпокп тебе не було, і купив оцю платівку.
Ь Він не додав, що зрештою, добре набравшись, проводив
|гарненьку Катрін до неї додому і що все скінчилося його
^цілковитим фіаско. Та хоч би що там було, цього разу вона
Гмовчатиме. В її ж інтересах пе розбалакувати нро його
і раптове безсилля: тепер він знає про всі її порочні заба-
[ ґанки. Він простяг руку, і Наталі взяла її.
|,, — А ти? Бачила Франсуа?
!— Так, бачила,— сказала вона.— Він приїздив до П'ера, щоб зустрітися зі мною. — Чому? — Хотів, щоб я повернулась. Здається, він нудьгує. , — Провінція змінилася,— сказав Жіль.