— А як з Елоїзою?
— З Елоїзою? Терпить мене. Як тобі відомо, нам з нею ніколи не було про що розмовляти. Але вона мене любить. До того ж я зовсім не маю сили. І не тільки з нею, а взагалі. Тобто майже не маю сили. В усякому разі, коли що й виходить, то це наганяє на мене нудьгу. Так що...
— Та це не страшно,— сказав Жан.— Все налагодиться. І Жан спробував засміятися, звести все до прикрощів
півника із враженим самолюбством.
— Тобі слід би сходити до доброго лікаря, попити вітамінів, подихати свіжим повітрям — і за два тижні знов почнеш бігати за спідницями.
Жіль звів очі. Він розлютився.
— Та не зводь ти все тільки до одного. Начхати— мені на це, розумієш. Начхати. Просто мені нічого не хочеться: не тільки жінок. Мені не хочеться жити. Ти знаєш вітаміни від такої хвороби?
Запала мовчанка.
— Віскі вип'єш? — запитав Жан.
Висунувши зі столу шухляду, він дістав пляшку і про-стяг Жілю; той машинально випив ковток і, здригнувшись, струснув головою.
— Мені й випивка більше не помагає. Хіба що сплю, коли наберусь до безтями. Хміль уже не дає мені ніякої втіхи. До того ж, хоч би що там було, не в ньому ж треба ПІ у кати ради, правда?
Жап і собі взяв пляшку і відпив добрячий ковток.
— Ходімо десь потиняємось,— сказав він.
Вони вийшли. Цієї ранньої весни Париж був такий чудовий, такий весь голубий, аж до горла підступали сльози. І вулиці були все ті ж, і ті ж на них були бістро: "Шлюп", де вони не раз гуртом випивали з нагоди якоїсь значної події, тютюнова крамничка, куди Жіль тайкома бігав дзвонити по телефону Марії, коли ще кохав її. Боже мій, він і досі пам'ятав, як тремтів тоді в задушливій кабіні, як невидющими очима читав написи на стінках, поки на другому кінці дзвонив і дзвонив телефон, але ніхто не брав трубки. Як він мучився, як він напускав на себе розв'язний вигляд перед хазяйкою бару, замовляючи склянку, яку залпом випивав, поклавши нарешті трубку, як щеміло в нього серце, як він лютував, як він жив тоді! І та жахлива пора його життя, коли він був страшенно залежний, коли во ньому топталися, здавалася йому набагато кращою, ніж теперішня дійсність. Йому завдавали ран, але тоді він принаймні бачив причину болю.
— А ти не хотів би десь поїхати? — спитав Жан.— Завжди знайдеться змога майнути тижнів на два, щоб написати якийсь репортаж.
— Мені не хочеться,— відповів Жіль.— Як тільки подумаю про літаки, точний розклад, незнайомі готелі, людей, з якими треба побачитись... Ні, я не маю сили... Та ще й морочитися з валізою... О, ні.
Жан скоса глянув на нього — чи не перебільшує він? Колись Жіль полюбляв напускати туману, тим паче, що всі попадались на його гачок. Але тепер на його обличчі проглядав такий страх і огида, що Жан повірив йому.
— А ти не хочеш провести вечір з дівчатками, як за добрих давніх часів? Так, ніби ми селюки, що приїхали в Париж погуляти... А втім, ні, це дурниці... Скажи, як там твоя книжка? Твій репортаж про Америку?
— Таких книжок і навіть кращих уже півсотні написано. Невже ти думаєш, що я здатний написати хоч два рядки чогось цікавого, коли мене ніщо не цікавить?
Думка про цю книжку зовсім добила його. Він і справді хотів був написати книгу нарисів про Сполучені Штати, які добре знав, він справді мріяв написати — навіть розробив план. Це була така сама правда, як і те, що тепер він БО міг ні написати жодного рядка, ані розвинути якоїсь думки. Та що ж це з ним таке коїться? За що він покараний? І ким? Він завжди ставився по-братньому до своїх друзів, а з жінками був навіть ніжний. Він ніколи нікому свідомо не чинив зла. Чому ж у тридцять п'ять років життя вдарило його, як отруєний бумеранг?
— Я зараз скажу тобі, що з тобою,— пробубонів поруч голос Жана, заспокійливий, нестерпний голос—Ти перевтомився...
— Не починай мені розказувати, що зі мною,— раптом загорлав Жіль посеред вулиці,— не розказуй, бо ти нічого не знаєш! Бо я й сам нічого не розумію! А крім того,— озлоблено додав він,— одчепися од мене!..
На них стали оглядатися перехожі; Жіль несподівано почервонів, простяг руку до вилоги Жанового піджака, ніби хотів ще щось сказати, потім повернувся і швидко, не попрощавшись, пішов до набережної.
Розділ III
Елоїза чекала його. Елоїза завжди чекала його. Вона була манекенницею в одному домі моделей, не мала надто великого успіху в житті, і два роки тому, одного вечора, коли спогади про Марію надто вже мучили Жіля і коли він уже не міг далі зносити самотності, вона з превеликою радістю поселилася в нього. Елоїза була коли брюнеткою, коли блондинкою, коли рудою, що три місяці міняючи колір волосся з міркувань фотогенічності, яких Жіль нізащо не міг та й не намагався вже зрозуміти; у неї були гарні голубі очі, красива фігура, до того ж вона була завжди у доброму гуморі. Довгий час вони чудово підходили одне одному в певному плані, але зараз він з тривогою думав, що їй сказати, як провести з нею вечір. Звичайно, він міг піти з дому, пославшись на запрошення кудись на вечерю, вона б не образилась, але йому не хотілося знову стикатись із вулицею, з ніччю, з Парижем; йому хотілося забитись десь у куток і побути самому.
Він жив на вулиці Дофіна в невеличкій трикімнатній квартирі, яку так і не обставив до пуття. Спочатку віп з ентузіазмом чіпляв полиці, встановлював стереофонічну радіоапаратуру, книжкові шафи, телевізор, одне слово, десятки дотішних іграшок, покликаних, як вважають, збагачувати життя, робити його приємним. А тепер він з нудьгою дивився на всі ті речі й неспроможний був навіть узяти до рук книжку, хоча раніше запоєм читав цілі дні. Коли він ввійшов, Елоїза дивилася телевізор, тримаючи в руках газету, щоб не пропустити, бува, якоїсь цікавої передачі; вона схопилась і з радісним виглядом підбігла поцілувати його. її поквапливість здалася йому перебільшеною і смішною, надто в дусі "щиро закоханої жіночки". Він підійшов до бару, а точніше — до столика на колесах, який їм правив за бар, і знехотя налив собі віскі. Потім сів у таке саме крісло, як і те, де сиділа Елоїза, і собі з зацікавленим виглядом втупився : в телеекран. Елоїза на мить відірвалася від передачі й повернула до нього голову.